Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення




Скачати 167.75 Kb.
НазваТема засоби логіко-емоційної виразності мовлення
Дата конвертації30.06.2013
Розмір167.75 Kb.
ТипДокументы
mir.zavantag.com > Психология > Документы


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ II

Виразність та засоби логіко-інтонаційної виразності мовлення

радіо- і тележурналістів
Тема 6. ЗАСОБИ ЛОГІКО-ЕМОЦІЙНОЇ ВИРАЗНОСТІ МОВЛЕННЯ

Під поняттям «засоби логіко-емоційної виразності мовлення» розуміють сукупність органічно пов'язаних між собою компонентів виразності, без осмислення і врахування яких неможливо передати логічного та емоційного (внутрішнього, психологічного) змісту мовлення. До таких компонентів належать:

1. Паузи, їх функціональні різновиди і тривалість.

2. Логічні наголоси (тактові і головні) з урахуванням емоційної функції наголошених слів.

3. Мелодика та її основні ходи (зміни).

4. Темп і його варіювання (видозміни).

5. Поза, жести, міміка.

Мовлення охоплює процес безпосередньої дії мови як усної, так і писемної. Як у першому, так і в другому виді мовлення ЗЛЕВЧ відіграють особливу роль, але дещо в іншому плані своїх завдань. У безпосередньому читанні тексту ЗЛЕВЧ пов'язані з інтонаційною структурою речень уже сформованих, створених, у які вкладено певний зміст (логічний, психологічний). Тут вони розкривають і передають даний зміст. У безпосередній дії мови власної, спонтанної ЗЛЕВЧ пов'язані з інтонаційною структурою речень, що формуються спонтанно, на ходу, отже, на ходу підбираються паузи, їх тривалість, логічні наголоси, мелодика, темп. І в такому разі ЗЛЕВЧ формують зміст і водночас передають його.
Інтонація як мовне явище на слуховому рівні сприймання

Кожне осмислення думки, власної або чужої, може бути правильно виражене і так само сприйняте слухачами лише в тому разі, коли читець (мовець) правильно використає всі компоненти мови (системи її звуків, складобудови, словесного наголосу) та інтонації (органічної єдності пауз, логічної та емоційної функції наголосів, мелодики, темпу, ритму й голосового тембру). Справді, як би не були досконало попередньо складені виступ, бесіда, оповідання тощо, але якщо не буде знайдено для них відповідної інтонації, то робота виявиться марною. «Інтонація є загальним засобом актуалізації мовлення, засобом зв'язку з ситуацією спілкування і контекстом висловлення». У ній – серце і розум живого мовлення. З інтонаційним багатством мовлення пов'язані всі положення теорії виразного читання. Вони підпорядковані кінцевій меті – інтонації автора, адекватній його розповіді. Жодне живе мовлення без інтонації неможливе.

Слово «інтонація» (від лат. іntono – голосно вимовляю) – це термін важливого компоненту мови-давнього походження. Проте єдиного, сталого, закріпленого у словниках та підручниках тлумачення цього терміна немає й досі. Найкращим, на наш погляд, є визначення у «Словнику лінгвістичних термінів» Є.В. Кротевича і Н. С. Родзевич: «Інтонація – ритміко-мелодичний лад мови, що відбиває інтелектуальну та емоційно-вольову сторони мови в послідовних змінах висоти тону, сили й часу звучання, а також тембру голосу».

Щоб зрозуміти всю складність інтонації, треба глибоко вникнути у складові взаємозв'язки її фізичних характеристик, сприйманих якостей, мовних значень і змісту висловлення. Інтонація сама собою не існує, а взаємодіє з логіко-емоційним змістом і лексико-граматичною будовою речення, на основі яких вона функціонує. Отже, розглядати її слід в єдності з певним висловленням, певною системою зв’язку мовних одиниць відповідно до логіко-емоційного змісту комунікації.

Якщо інтонацію мовлення сприймати на слух, то зв'язуючу роль її формальної організації з логіко-емоційною виконує передусім ритмічний лад. Він виступає ніби індикатором звукової організації мови, вираженої завдяки звучанню наголошених і ненаголошених складів, слів, та модифікації фізичних показників (тональних, динамічних і темпоральних). У розмовній простій мові він «створюється відносно закономірним чергуванням однотипних або різних мовних одиниць певним розміщенням слів і словосполучень у реченні» (Лесин В.М., Полинець О.С.).

Певна організація наголошених і ненаголошених слів у прозі (вона властива такою самою мірою поезії) характеризує дві сторони цього факту:

  1. Довільне чергування слів, які за змістом виділяться в потоці мовлення серед інших у фразі. Кожне і таких слів підпорядковує собі групу інших слів відповідно до змісту фрази.

  2. Довільне чергування окремих слів серед уже логічно виділених. Вони підпорядковують собі групи слів у фразі відповідно до загального змісту фрази.

Поняття ритмічного ладу розмовної мови не обмежується лише такими акцентними показниками, воно поширюється на цілі ритмічні групи, а то й на цілі речення. Це залежить від складності інтонаційної структури й контексту.

Важливість ритму як зв'язку мовних (формальних) і фізичних (акустичних) показників може характеризувати й поетична, віршова мова, хоча на відміну від прозової і розмовної вона відзначається певною впорядкованістю, розміреністю і настановою на музичне звучання. В основі такого ритмічного ладу зв'язуючою ланкою мови є повторення певних віршових одиниць. Окремою одиницею ритму «править віршовий рядок, виділений паузою, графічно відокремлений від інших рядків і підсилений клаузулою або римою. В середині рядка виникають додаткові елементи ритму неоднакові в різних системах віршування» (Лесин В.М., Полинець О.С.). Так, «ритмічна організація мови в силабо-тонічних віршах включає як сумірність віршових рядків щодо кількості складів, так і певну закономірність у чергуванні наголошених і ненаголошених складів»(Волинський П. К).

Розуміння ритмічної організації мови – це перший крок до розуміння багатства і краси рідної мови, до мистецтва виразного читання. Отже, ритмічний лад є важливим чинником комунікативної виразності мови.

Проте для відтворення змісту будь-якої мовноінтонаційної структури ще недостатньо однієї ритмічності ладу. Необхідне й відповідне голосове оформлення, тобто модифікація тону, зокрема:

  1. Послідовність зміни висоти, тобто зміни голосу в межах звукового об'єму (звичайне поняття: від високого до низького).

  2. Інтенсивність звучання, тобто послідовні зміни сили голосу, що визначаються ступенем мускульного напруження відповідних мовних органів (звичайне поняття: від гучного до низького).

  3. Час звучання, тобто різні послідовні зміни тривалості звучання мовних відрізків (звичайне поняття: від довгого до короткого).

Таким чином, єдність взаємозв'язку всіх показників мовлення створює ритмомелодичний лад мови, здатний виражати її зміст, волю й почуття. Мовлення – це явище, яке нескінченно модифікується. Це значить, що й інтонація має велику варіантність, бо є обов'язковим супроводжуючим елементом структурної схеми речення при її безпосередній реалізації.

«На інтонаційне оформлення фрази в кожному конкретному випадку мовлення може впливати безліч факторів, пов'язаних як з ситуацією, так і з індивідуальними особливостями осіб. Тут має значення характер людини, емоційний стан у момент висловлювання, манера говорити взагалі, стан голосового апарату та ін». Навіть в устах однієї особи фраза може звучати по-різному, залежно від намірів, настрою і обставин, у яких вона висловлюється. Візьмімо для прикладу фразу «Я... та ти що...» і вимовляймо її в таких мелодичних змінах:

  1. Я вимовляймо високо, всі інші слова з переходом до низького голосу й навпаки.

  2. Я вимовляймо голосно, всі інші слова з переходом до тихого голосу і навпаки.

  3. Я вимовляймо коротко, всі інші слова з поступовим розтягуванням і навпаки.

  4. Вимовляймо слова в будь-яких змінах, але дзвінко або глухо, хрипло, хворобливо, втомлено, ліниво, сонно або гордо, бадьоро, злякано, радісно тощо.

  5. Вимовляймо фразу в будь-яких змінах і комбінаціях, але в певних уявлених ситуаціях, обставинах, на великій відстані від співрозмовника, в ситуаціях, де не можна голосно говорити, в приміщенні цеху, де значний шум верстатів.

Після кожного висловлювання намагаймось визначити характер самого висловлювання.

Створені інтонаційні варіанти однієї й тієї самої фрази свідчить про те, що зі зміною характеру висловлювання змінюється й ритмомелодичний лад – носій її смислово-емоційної думки.

Дуже важливою є ще одна риса загальної характеристики ритмомелодичного ладу. Це – тісний зв'язок таких його логіко-емоційних показників вираження думки, як паузи, логічні наголоси, мелодика і темп. Ці показники створюються за послідовних змін ритмомелодичного ладу.

Інтонація (від лат. – голосно вимовляю) – ритміко-мелодичний лад мови, що відбиває інтелектуальний та емоційно-вольовий бік мовлення в послідовних змінах висоти тону, сили й часу звучання а також тембру голосу.

^ Пауза – перерва, зупинка між мовленнєвими відрізками, між мовними тактами, окремими словами та складами слів.

Логічний наголос – наголос, яким виділяються основні слова, що за змістом і почуттям забарвлюються артикуляційними способами у мовленнєвих відрізках.

^ Головний логічний наголос – наголос, який діє у межах усієї фрази, усіх мовних тактів і в єдності зі спадною мелодикою виділяє одне слово серед уже виділених і ним завершує зміст даної фрази. На письмі позначається двома горизонтальними рисками знизу.

^ Тактовий логічний наголос – наголос, який діє в межах тільки одного мовного такту і виділяє в ньому лише одне слово, що підпорядковує собі всі інші і є виразником змісту всього речення.

^ Мелодика мовлення – певні зміни голосу в межах підвищення й пониження тону, а також сили і тривалості звучання у процесі мовлення.

Темп мови – час звучання, тобто різні види тривалості звучання мовленнєвих відрізків.

^ Темп мовлення – швидкість, яка вимірюється кількістю виголошених складів за секунду.

Згадані логіко-емоційні показники здійснюють у мові важливі синтаксичні функції і водночас виступають як основні засоби її виразності.

Щодо типів речень за характером висловленого відношення до дійсності, то взаємодія пауз, наголосів, мелодики, темпу та їх фізичних характеристик надає їм відносно сталого інтонаційного значення: розповідного, питального, спонукального, окличного.

Для читця є важливим визначити з логічного боку (коли встановлюється смисл за контекстом) відносно стале інтонаційне значення фрази, а з психологічного – її експресивність. Додамо при цьому, що для емоційного читання тексту твору ще недостатньо визначити експресивність взагалі. Необхідно визначити міру, ступінь самої експресивності. Для цього треба спиратися на дію психологічного фактора, продиктованого внутрішнім світосприйманням. Це значить створити в своїй уяві конкретне внутрішньозорове бачення змальованої дійсності.
Місце засобів логіко-емоційної виразності читання

в загальній системі виразного читання

Техніка мовлення виступає як необхідна передумова словесної дії, де ЗЛЕВЧ відіграють вирішальну роль. Підготовка до публічного виступу, читання твору –передумова раціонального і оптимального використання ЗЛЕВЧ у безпосередній дії. Особливості виразного читання творів різних жанрів у кінцевому результаті теж залежать від правильного використання ЗЛЕВЧ, оскільки вони передають ці особливості. Це підтверджується і вченням Станіславського про словесну дію, адже він всю свою систему зводив до словесної дії, в якій вирішальним фактором є знання законів мови, побудови фрази. Актор зобов'язаний досконало знати те, що належить до інтонаційного багатства мовлення, тобто він повинен знати засоби мовленнєвої виразності і вміти ними оперувати відповідно до творчих завдань наскрізної словесної дії. Така думка знайшла підтримку в працях учнів Станіславського, в авторів посібників з художнього читання, сценічної мови, виразного читання3. Усі вони підкреслюють особливу важливість засобів виразності читання для читця. І в той же час низка питань щодо їх змісту і тих завдань, які ставить до них словесна дія, безпосередня практика, залишились не розкритими.

  1. У підготовці читця до словесної дії важливими є два органічно пов'язаних моменти: глибоке розкриття змісту тексту (це означає розкрити авторські думки і почуття, оживити їх перед своїм внутрішнім баченням) і передача його слухачам. Отже, тут є важливими і два завдання правильного використання засобів виразності. Перше – для безпосередньої словесної дії і друге – для підготовки до неї, тобто для аналізу тексту. Друге завдання не знайшло свого чіткого обґрунтування в літературі.

  2. Крім цього, словесна дія має дві форми безпосередності щодо писемної мови тексту: це читання твору напам'ять і читання безпосередньо з книги, де засоби виразності читання набирають різного функціонального значення. Проте таке їх визначення теж не знайшло свого обґрунтування.

Слід відзначити і те, що деякі науковці схильні до твердження того, що текст художнього твору кожним читцем сприймається по-своєму, і тому, мовляв, не можна ставити однакових вимог до використання пауз, логічних наголосів, мелодики і темпу як засобу передачі змісту тексту. На перший погляд, думка може здатися переконливою, оскільки «сприймання є активним творчим процесом, а не дзеркальним, пасивним відображенням»1. Однак не можна забувати при цьому, що поряд із поняттям «сприймання» існує і поняття «достовірність», тобто «відповідність знань об'єкту і усвідомленість тієї відповідності суб'єктом». Сприймання змісту художнього, публіцистичного твору чи будь-якої писемної мови для передачі її слухачам має бути достовірним. А достовірність сприймання базується на знаннях самого процесу сприймання дійсності. Щодо писемної мови, тексту – це добрі знання теорії літератури, вміння аналізувати текст. Крім цього, сприймання як творчий процес завжди зумовлюється певними потребами.

Художній твір – це насамперед відображення в писемній формі думок і почуттів автора в оцінці ним фактів об'єктивної дійсності, і завдання читця – глибоко сприйняти ті думки і почуття, пережити їх і передати слухачам. Адже різні виконавці однієї і тієї самої пісні не змінюють змісту тексту і мелодії, хоча виконують її кожний по-своєму, тобто дещо по-іншому, і саме через це ми даємо оцінку кожному виконавцеві. Проте це не означає, що кожний співак по-іншому розуміє зміст слів і мелодію пісні. Це зовсім інший бік питання щодо твору і однаковою мірою стосується співака і читця. Це так званий творчий п і д х і д до виконання вже сприйнятого змісту твору, тобто підхід до нього з того боку, з якого можна було б якнайкраще вплинути на слухачів. Це підхід не до розподілу в тексті ЗЛЕВЧ, а тільки до осмислення їх потенціальної дії. Це означає: у підході різних читців до одного і того самого тексту відмінності можуть виявлятися таким чином тільки в пафосі самого виконання, тобто в творчому втіленні в живе дійове мовлення пережитих ними авторських думок і почуттів. Оскільки паузи, логічні наголоси, мелодика, темп є засобами передачі авторських думок і почуттів, то в партитурі, де вони виступають як індикатор всієї повноти аналізу тексту і сприйняття його змісту, певних істотних розходжень бути не повинно.
Позамовні (рухові) засоби виразності (поза, жести, міміка)

Крім засобів логіко-емоційної виразності читання для процесу відтворення змісту тексту важливе значення мають також позамовні (рухові) засоби – поза, жести, міміка. Вони нерозривно пов'язані з першими і діють тільки в єдності з ними.

Добре продумані, узгоджені зі змістом тексту, позамовні засоби виразності естетично збагачують процес читання, конкретизують, емоційно підсилюють окремі моменти змісту, сприяють контакту, дотриманню постійного зв'язку читця з аудиторією.

В житті людина супроводжує своє хвилювання жестикуляцією, мімікою, причому мимовільно, за безумовно-рефлекторним механізмом. Тому нерідко спостерігаємо неправильну позу, невиправдані жести, невиразне, мовчазне або перенасичене рухами м'язів обличчя. Читець не може цього допускати. У процесі цілеспрямованого читання, яким ставиться за мету відтворити вже усвідомлені, сприйняті відчуття, пластична виразність мусить бути довільною, виправданою.

Серед усього складу позамовних (рухових) засобів виразності читцю передусім треба осмислити стан власної пози під час читання. Положення тіла читця під час читання має бути природним, красивим, ненапруженим, невимушеним, без позерства, манірності, суєтності та інших несумісних із процесом читання звичок, як от: широко розставляти ноги або, навпаки, стояти, виструнчившись, похитуватись усім тілом чи головою, часто переступати з ноги на ногу тощо.

Правильна, невіддільна від усього складу думок і почуттів читця поза тримає увагу слухачів, підсилює її до слухання. Позою треба управляти під час читання.

Важливим засобом підсилення виразності читання є жести – виражальні рухи голови, тіла, рук. Як і всі інші компоненти позамовної виразності, жести потребують особливої уваги з боку читця, мовця. Вони зближують читця зі слухачами. Проте не пов'язані зі словом, надумані жести можуть призвести до повного розриву зв'язку читця зі слухачами, викликати у них подив, а то й сміх.

Мова повсякденної поведінки, яка характеризується не тільки змістом, метою, а й культурою самого висловлювання, виявляє безліч різноманітних жестів, виправданих і невиправданих. Одні з них доповнюють, супроводжують мовлення, інші, навпаки, відволікають від нього увагу своєю надмірністю чи непродуманістю, а ще інші виявляються як чисто фізіологічні, як звичка, манера. І це є поки що закономірним явищем, оскільки маємо справу просто з мовленням як засобом спілкування різних індивідуальностей, підвладних і непідвладних певним визначеним канонам співжиття. Проте якщо ми розглядаємо жестикуляцію щодо культури мовлення, мистецтва слова, то, звичайно, вона мусить бути тільки комунікативно виправданою. Читець повинен контролювати свої жести, уникаючи сторонніх, непродуманих, які можуть відвернути увагу слухачів від процесу мовлення. Для цього слід знати їх класифікацію.

За приналежністю жести є чисто фізіологічні, не пов'язані безпосередньо з процесом читання, мовлення, і комунікативно значущі. Якщо ми, н-д, чухаємо потилицю, коли свербить, чи потираємо руки, щоб зігрітися, то це фізіологічні жести. Однак якщо ми використаємо їх для вираження, досади (у першому випадку), радості, тріумфу (у другому випадку), то це вже буде передача інформації, тобто комунікативні жести.

Якщо перші пов'язані з фізичним станом чи звичками людини і не мають нічого спільного з цілеспрямованим процесом мовлення, то другі, навпаки, причетні і до нього і служать читцю, мовцю допоміжним засобом виразності. Такі жести можуть: 1) замінювати мовлення або супроводжувати його. Коли ми замість слів «Добрий день!» чи «Будь здоров!» тільки ручкаємось, то жест у таких випадках замінює мовлення. А коли потискуємо чиюсь руку на знак привітання («щиро вітаю вас...»), побажання («Бажаю успіху...»), знайомства («Дуже радий...»), то такий жест тільки супроводжує мовлення; 2) включатися в процес читання, мовлення, передувати висловленню і йти слідом за ним. Проте в усіх випадках жести мають виражати те саме значення, що його сповіщає мовлення, підсилювати, конкретизувати, але не суперечити йому.

За своїм складом жести бувають: а) прості, що складаються лише з одного руху, н-д, кивок голови на знак згоди; б) складені, що об'єднують у собі кілька однорідних рухів – поманити когось чи погрозити комусь пальцем; в) складні, що об'єднують у собі кілька неоднорідних рухів – тричі сплюнути через ліве плече, перехреститись.

За характером створення жести бувають: 1) вказівні, коли ми замість слів «сюди – туди», «там», «наліво», «направо», «зверху» тощо робимо відповідні рухи; 2) зображальні, коли жестом малюємо певну форму предмета, фігуру тощо; 3) символічні (ритуальні), коли, н-д, на знак мовчання прикладаємо палець до губів чи вітаємося по-військовому, прикладаючи руку до козирка; 4) ритмічні, що підтримують загальний ритм мовлення, заповнюючи місце пауз, переважно психологічних, і акцентують увагу слухачів на важливості змісту окремого слова чи слів, частин тексту. Н-д, у фразі «Схопив крейду і // – р-раз! – На блискучій поверхні – біла риска» (Л. Вахніна). Змах руки, що імітує проведення лінії, заповнює паузу після сполучника «і» перед словом «р-раз» і «біла риска»; 5) емоційні, або психологічні, найскладніші за своїм вираженням. Вони пов'язані з різними виявами переживання! (сплеск руками чи обхоплювання голови руками, погрожування кулаком тощо).

Щодо своїх можливостей окремі жести можуть бути багатозначними. Н-д, жест потиску руки може застосовуватися під час вітання, прощання, поздоровлення, знайомства. Є жести також синонімічні, коли одне якесь значення, наприклад вітання (здоровкання), може передаватися багатьма жестами: потиском руки, змахом руки (вітання на віддалі), низьким уклоном, підняттям капелюха, кивком голови.

Розрізняють чотири види жестів руками. «Вказівним пальцем звичайно показують на певну особу або предмет, а також напрямок. Стиснутий кулак – це ознака наголошення на певному аспекті якогось питання. Долоня, обернута догори, може мати кілька значень. Промовець пропонує слухачам зважити якийсь план або оцінити якусь дію. Долоня, обернута донизу, означає незгоду, презирство, відмову. Крім того, розрізняють три рівні, на яких можна жестикулювати: нижній рівень (від попереку вниз), середній (між попереком і плечима) і високий (від плечей угору). Жести на нижньому рівні виражають думки й почуття, пов'язані з ненавистю, опором. Жестикулюють здебільшого в межах середнього рівня. Ці жести супроводжують більшу частину промови. На верхньому рівні жестикулюють, коли говорять про величні ідеали і коли звертаються до високих почуттів».

Найважливішим компонентом позамовної виразності читання, мовлення є міміка (від гр. mimikos – наслідування) – виражальні рухи м'язів обличчя. За допомогою міміки передаються найрізноманітніші людські переживання. Як додатковий елемент мовленнєвої виразності, міміка посідає значне місце в процесі комунікації. Вона органічно пов'язана зі словом, змістом тих переживань, емоцій, почуттів, які ним інформуються. Якщо слово лише сповіщає про певний стан особи, її настрій, вияв емоцій, то міміка їх відтворює: по виразу обличчя ми пізнаємо найтонші порухи людської душі.

У повсякденному спонтанному мовленні міміка як додатковий засіб вираження і сприймання емоційного стану людини, переживань нею певних подій, фактів (біль розлуки чи радість зустрічі, прикрість, смуток за невдачі, задоволення з приводу якогось успіху тощо) здійснюється в основному мимовільно, за безумовно-рефлекторним механізмом. Людина, розкриваючи свої настрої, переживання, не задумується над тим, які при цьому робити рухи тіла, голови, рук чи м'язів обличчя. Вони виникають самі собою і можуть бути підсиленими чи послабленими, затамованими чи замаскованими, можуть відбивати навіть протилежний стан самого переживання (н-д, усмішка під час страху).

Що ж до міміки журналіста, то вона має бути глибоко усвідомленою, продуманою в плані свого завдання, бо в ній виявляються не повсякденні життєві емоції, а художні, які на відміну від звичайних є носіями соціального змісту і можуть бути різними за своєю класифікацією: за структурою прості і складні, за забарвленістю позитивні і негативні, за соціальною наповненістю, насиченістю моральні, інтелектуальні, естетичні.

Для процесу виразного читання міміка зумовлюється відповідною колізією художнього твору та психологічним станом персонажів, що виникає внаслідок цієї колізії. Одними тільки засобами мови без участі міміки і відповідної інтонації, особливо тембральних змін, читцю важко, а то й неможливо передати слухачам певні емоційні стани (радість, сум, гнів тощо), втілені у творі. Та й читати або переповідати твір з виразом обличчя, який ні про що не говорить, просто не можна, бо це відштовхує слухачів від виконавця.

Отже, міміка для читця є обов'язковим руховим засобом виразності. Однак при цьому слід пам'ятати, що надмірна виразність обличчя, невиправдана гримаса не приносять користі, навпаки, можуть відволікати увагу слухачів від основного змісту.

Виправданим, ефективним позамовним засобом виразного читання, засобом емоційного впливу на слухачів, а отже, і контакту, зв'язку з аудиторією міміка стає тоді, коли відповідає художньому такту і діє тільки в єдності з засобами логіко-емоційної виразності читання і відповідно до змісту тексту.

Для вдалого застосування міміки потрібно її усвідомлювати в єдності з визначенням емоційної функції наголошених слів, бо саме вона розкриває той внутрішній психологічний зміст твору, ті емоції й почуття, для відтворення яких і покликані позамовні (рухові) засоби виразності (поза, жести, міміка). Немає почуттів, які могли б виявлятися без емоційної реакції. Проте немає й готових для всіх, однакових рецептів на вияв самих реакцій, на те, який і як саме використати погляд, які і як застосувати мускульні рухи обличчя для виразу того чи іншого почуття.

Вияв почуттів і їх культури залежить від індивіда. Певний відбиток тут можуть накласти вихованість, культура поведінки, а також характер, темперамент і інші психічні особливості. Однак це не означає, що читець не повинен розвивати в собі дані вміння виявляти власні і відтворювати почуття інших. Найкращий шлях до цього – спостереження і вправи. Постійні спостереження за виявом емоцій в інших людей дадуть можливість відшукати й запозичити ті мімічні вияви, які характеризуються тонкістю і високою культурою вираження почуттів, а тренування, вправи перед дзеркалом допоможуть ефективно застосувати їх на практиці.

Запитання і завдання: Яке значення мають позамовні (рухові) засоби виразності читання для відтворення змісту тексту? озкрийте значення і класифікацію жестів у звичайному спілкуванні і виразному читанні. озкрийте значення міміки для процесу читання і як вона зумовлюється.


Схожі:

Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення icon9. Дикція, темпоритм та інтонація у техніці мовлення
Функції наголосу. Роль інтонації та невербальних засобів у посиленні виразності мовлення
Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення iconДом. Завдання №2
Засоби художньої виразності ( колір, колорит, композиція (статична, динамічна), характер ліній, мазків, чіткість зображень)
Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення iconСпецифіка мовлення фахівця. Поняття ділового спілкування
Виникають нові функціональні різновиди, жанри та форми усного мовлення, вдосконалюються засоби І технічні можливості усно мовного...
Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення iconТема : культура ділового мовлення юриста
Мета: повторити вимоги до культури ділового мовлення І мовлення юриста, визначити ознаки цього мовлення; познайомитися з нормами...
Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення iconТема: писемне ділове мовлення в юридичній діяльності: особливості та вимоги
Мета: з’ясувати поняття «писемне ділове мовлення»; визначити особливості писемного ділового мовлення; сформулювати вимоги до писемного...
Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення iconТема: Термін у системі професійного мовлення
Фразеологія сучасної української мови. Уживання фразеологічних одиниць у різних сферах мовлення
Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення icon8. Формування звукової культури мовлення у дикторів (2 год.)
Орфоепічна правильність мовлення. Умови забезпечення орфоепічної правильності мовлення. Вимова в українській літературній мові та...
Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення iconПлан лекції: І. Противірусні засоби. ІІ. Протипротозойні засоби....
Це зумовлено труднощами у створенні противірусних засобів. Основним є те, що репродукція вірусів тісно пов'язана з процесами синтезу...
Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення iconМодуль 1 Види завдань для самостійної роботи Тема 1
Тема 1: Концепція мовної освіти про завдання з розвитку зв’язного мовлення учнів
Тема засоби логіко-емоційної виразності мовлення iconДопоміжні засоби та методи
Спочатку наведено форми збору даних, оскільки вони застосовні для обох типів даних. Далі наведено засоби оброблення нечислових даних,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка