1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну




Скачати 163.26 Kb.
Назва1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну
Дата конвертації16.07.2013
Розмір163.26 Kb.
ТипДокументы
mir.zavantag.com > Культура > Документы
24 ВАРІАНТ

1.Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну.

Міська культура (культура міста, індустріальна культура, урбанізована культура) - це культура великих і середніх несільськогосподарських поселень, звичайно великих індустріальних і адміністративних центрів. Малі міста і селища міського типу (від 3-тис. Жителів) за розмірами і виглядом часто нагадують села і села. Рівень культури жителів тут трохи відрізняється від села. Чим вище ступінь урбанізації поселення і більші за його розміри, тим більше він відрізняється за своїм культурним виглядом від села і сільської культури

В XI ст. центрами культурного життя у Західній Європі стали міста. Міська культура була вільнодумною та антицерковною і тісно пов´язаною з народною творчістю. Найяскравіше ці риси проявилися у міській літературі, яка створювалася на основі народної мови на противагу латиномовній літературі.

Характерною рисою культурного життя був взаємовплив міського і сільського населення. Міста ставали осередками фахової, "високої" культури. В культурі побутовій ранні міста багато взяли від сіл, але згодом стали впливати на культуру селян, хоч дещо з неї й надалі переймали.

У науці немає загальноприйнятих критеріїв виділення міст як типу поселень. Більшість дослідників бачать в містах насамперед торговельно-ремісничі центри, забуваючи про постійний зв’язок міст з сільськогосподарською округою. З кінця XIV ст. містом вважався населений пункт, що мав юридичний статус міста (королівське або княже, приватновласницьке або церковне, на Маґдебурзькому або звичаєвому праві), а його населення належало до соціального стану міщан. Окрім юридичних документів чи літописних свідчень належності міського характеру поселень, можна вказати на такі ознаки, спільні для міст: більша, ніж у селах, густота населення і щільність забудови; специфіка економічних функцій; розвиненість товарних відносин: на відміну від села, життя без грошей в місті було неможливе або майже неможливе; більша диференціація населення в соціальному та національному відношенні.

У багатьох випадках, хоч і не завжди, до цих ознак можна додати наявність укріплень, появу поблизу укріпленої частини посадів, приміських слобід та боярських (пізніше шляхетських і магнатських) дільниць-супутників як історичних частин розвитку міста. У XVII ст. своє самоуправління з окремим війтом дістає вірменська громада Бродів 19. Подібна ситуація бувала і у містах, які мали кількох власників. У XVI ст. колишня столиця одного з удільних князівств — Степань теж мала дві ради, причому у кожної з них існували привілеї на окремі ярмарки.

У переважній більшості міст значну частину населення складали бідніші прошарки населення. Так, 1571 р. 304 київських міщан, майже третина тих, що платили податки, виплачувала в середньому від 2 до 6 грошів, тоді як більшість платила по 16 грошів, а багатші — до 3 золотих. А "комірники", які наймали помешкання, та "халупники", які жили в убогих халупах, часто не мали змоги платити навіть 1 — 2 гроші 20. В складному становищі були і передміщани, які не завжди могли отримати міське право. Окрім того, під час війн та наскоків їхні оселі найчастіше руйнувалися. Бідніші прошарки міського населення практично не мали надій скористатися перевагами міського права. Хоча право рекомендувало обирати людей середнього достатку, бо "багачі постійно поспільство тиранять і нищать ... убогі ж не приносять ніякої користі", на практиці владу у містах тримали лише багаті міщани 21.

Майже в коленому місті до оточеної мурами або валами центральної частини примикали передмістя, що найчастіше мало відрізнялися від сіл. Проте повинності передміщан на користь магістрату (або на користь власників земель, на яких виникли передмістя) переважно були набагато легшими, ніж повинності селян-кріпаків. У передмістях більша частка населення, ніж в селах, була зайнята ремеслом і торгівлею. В багатьох відношеннях передмістя, здебільшого українські за складом населення, ставали своєрідним посередником в культурній взаємодії між містом і селом. Святково-обрядова культура міського населення. Невід’ємною складовою частиною культури українського середньовічного міста були свята й обряди річного календарного циклу. Збереження в містах спільної з сільським населенням аграрно-календарної обрядовості зумовлювалося генетичним зв’язком її з сільською ритуалістикою, неповним відокремленням міста від села і великою мірою аграрним характером тогочасних міст. Спершу відмінностей у календарній обрядовості міста і села, мабуть, було небагато. У своїй основі це були язичницькі обряди, пов’язані з культами рослинності, вмирання природи восени та її воскресіння навесні. Християнські свята й ритуали ще глибоко не ввійшли до побуту міщан й існували окремо від прадавніх аграрнокалендарних обрядів. Новорічний обрядовий цикл іще не був зсунутий на зиму й відзначався за давньою традицією навесні. Відродження природи в народній свідомості збігалося з народженням Нового року. Весну і Новий рік зустрічали веселими язичницькими святковими дійствами, піснями, іграми. Святкували язичницького козла, відбувалися колядування та схожі з ними волочильні обходи. Купальськими ритуалами й Зеленими святами, присвяченими сонцю, літньому сонцевороту й розквітові природи, завершували величну містерію весняних ритуалів. Серед літа відправляли обряди, спрямовані на охорону дозріваючих плодів та забезпечення багатого врожаю, а наприкінці літа відзначали свято нового врожаю, з яким були пов’язані жниварські обряди. По суті і за формою проведені календарні обряди ще залишилися язичницькими і тому осуджувалися освіченими церковниками, які зазначали, що люди сходилися "сатанЂ оферу танцами и скоками чинити" 29. Водночас ці обряди дедалі частіше узгоджувалися з днями святкування християнських святих. Наприклад, купальські обряди поєднуються з днем Різдва Іоанна Предтечі. При цьому в язичницькі обряди включалися дійства, пов’язані з християнським культом і ритуалом, хоча і в народній інтерпретації. Так, із дохристиянськими колядами поєдналися різдвяні пісні, колядування з зірками і вертепом. Реформація та національно-культурний рух в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. сприяли піднесенню значення християнської релігії в житті та побуті, подальшій християнізації прадавніх звичаїв і обрядів.


^ 2.Поширення гуманістичних ідей в духовній культурі України доби ренесансу

Ренесанс — перехідна епоха від середньовічної культури до культури Нового часу. Він у точному розумінні слова стосується лише Італії XV —XVI ст. Відроджувачами почали називати себе італійці епохи Ренесансу, які надзвичайно високо цінували досягнення античної культури.

Нова епоха трансформувалась, орієнтуючись на відродження античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси, власне, і започаткована назва Ренесанс, або Відродження.

Філософський і культурний зміст поняття "ренесанс" трактується як своєрідне, відмінне від середньовічного ставлення до античності, зокрема відродження античних уявлень про людину. Ренесанс охоплює близько чотирьох століть, хронологічно XIII — XVI ст. Розвиток ренесансної культури, витоки якої пов'язані з Італією, зумовлює розклад феодальних і становлення ранньокапі-талістичних суспільних відносин.

Соціальну основу Відродження визначає піднесення італійських вільних міст-комун, які внаслідок розвитку ремісничого виробництва і зручного географічного розташування активно прилучалися до торгівлі між Європою та Сходом. Флоренція, Генуя, Венеція, інші міста Італії стали для всієї Європи взірцем свободи і винахідливості. Утверджувалося нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини. Відбувалося становлення нового типу особистості — розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності, розмаїття внутрішнього світу.

Істотну характеристику Ренесансу становить відродження античного мислення і науки. Безумовно, цією характеристикою Ренесанс не вичерпується. На відміну від середньовічної культури — це світська культура і водночас світогляд, що визнавав пріоритетними земні уподобання людини.

Принципово новим для ренесансної епохи було піднесення значення краси, насамперед краси чуттєвої. Глибоке пізнання природи, людини, космосу характерне майже для всіх представників Відродження.

Практичного значення набула різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, зокрема математиці, пріоритет якої визнавався в античності й Середньовіччі. Леонардо да Вінчі був не лише великим художником, а й здійснював наукові дослідження у галузі математики, механіки, фізики. Альбрехт Дюрер відомий як живописець, гравер, скульптор, архітектор, теоретик мистецтва і, крім того, винахідник системи фортифікації.

Для ренесансної культури властиве стихійне самоутвердження людської особистості в її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження простежувалися спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до прогресу. В філософському плані спроби обґрунтування такого синтетичного світосприймання пов'язувались із неоплатонізмом, який і визначив теоретичні засади ренесансного світогляду.

Відомі три основні історичні типи неоплатонізму — античний, середньовічний і ренесансний.

Античний неоплатонізм органічно поєднував ідеї Платона й Арістотеля, згідно з якими досконала краса — це зорово і загалом чуттєво сприйманий космос. Тобто античний неоплатонізм надмірно споглядальний.

Середньовічний неоплатонізм (християнський) виник на ґрунті глибокого віровчення про абсолютну особистість. На таких засадах середньовічний неоплатонізм пояснював не лише природу, природну людину, космос, а насамперед теоретично доводив сутність абсолютної особистості, що існує вище від природи, світу і є творцем будь-якого буття та життя з нічого. Найвищою красою вважався Бог і створений ним світ. Відтак середньовічний неоплатонізм — надмірно теологічний.

Ренесансний неоплатонізм не задовольнявся античним політеїзмом та середньовічним монотеїзмом. Згідно з головним постулатом неоплатонізму Відродження, людська особистість бере на себе функції божества. Але ця особистість абсолютна не в своєму надсвітовому існуванні, а у вияві творчих здібностей. Тому неоплатонізм Відродження передусім антропоцент-ричний.

Ренесансний неоплатонізм вихідним першообразом розглядав тілесну оформленість людської особистості, яка математично обчислена, проте становить предмет самоцінного естетичного задоволення. Звідси проблеми пропорції, симетрії, числових канонів, ритму, перспективи, гармонії, що зумовлюють розуміння краси. Дослідженню цих проблем приділяли значну увагу майже всі митці Відродження.

Отже, чуттєвий космос, єдиний і надсвітовий Бог, творець світу й особово-тілесна окрема людина — три моделі розуміння світу, людини і мистецтва, які розглядалися на засадах неоплатонізму.

В ренесансному неоплатонізмі першочергове значення має гуманістичний зміст. Загалом Відродження — це теорія і практика гуманізму. Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий ідеал людини — творчої особистості, здатної до самопізнання, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і перетворити себе.

Не випадково в добу Відродження майже зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали "мистецтвом") та художньою фантазією. Інженер і митець — не лише умілець, технік (античність чи Середні віки), а й Майстер Творець.

Гуманізм Ренесансу — типова свідомість, для якої характерні вільнодумство та світський індивідуалізм.

Поняття "гуманізм" (лат. humanus — людський, людяний) філософська література трактує у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому — прогресивна течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована 'На утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального становища: городяни, які вивчали філософію, а також поети і художники. Об'єкт їх вивчення становила людина й усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти, котрі значною мірою визначали духовний клімат доби.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу простежується не лише єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331-1404 pp.).

Утвердженню гуманістичних ідей сприяла діяльність Платонів-ської Академії у Флоренції (1459—1521 pp.). Відомо, що Платон 387 р. до н.е. заснував давньогрецьку філософську школу, яка згодом дістала назву Платонівська Академія (за іменем міфічного героя Академа, на честь котрого названо місцевість поблизу Афін, де засновано школу). Платонівську Академію очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499 pp.). Він вважав, що для досконалого пізнання ідей Платона потрібно опанувати вчення Арістотеля. М.Фічіно переклав латинською мовою твори Платона, інших античних філософів і письменників. До складу Академії належали люди різні за соціальним положенням і фахом, — духовні особи, світські діячі, митці, республіканські правителі та ін.

Італійські гуманісти розробляли методологію практичної життєдіяльності людини. Ідеї гуманістів вплинули на діячів Католицької церкви. Наприклад, до гуманістів належали кардинал М.Кузанський, Е.Пікколоміні — Папа Пій II та ін. Серед представників папства були високоосвічені люди, які увійшли в історію Відродження як меценати і покровителі видатних митців.

Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, започаткували нову наукову галузь — класичну філологію, одну з най-ранніших різновидів філології, яка значно розвинулась у наступних століттях.

У межах нового світогляду розвивалась гуманістична історіографія. З гуманістичних позицій історики Відродження переглянули теологічну періодизацію історії. Відтоді, зокрема після виходу праці Ф.Бйондо "Історія з часу занепаду Римської імперії", виник поділ історії на давню, середньовічну і нову.

Характерні риси гуманістичного світогляду були властиві педагогічній та просвітницькій діяльності гуманістів. У середині XV ст. німецький винахідник Й.Гутенберг (1406—1468 pp.) започаткував книгодрукування в Європі, що сприяло поширенню гуманістичних ідей. У 1440—1450 pp. він видавав у Страсбурзі та Майнці книги навчального і популярного характеру. Найвідоміше його видання — Біблія у двох томах.

Діяльність Й.Гутенберга була відома і в Україні. Т.Шевченко згадував його у повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали", I.Франко — у статті "Метод і задачі історії літератури".

Гуманісти критикували середньовічну схоластику, однак зробили виняток для Боеція — "батька схоластики", високо оцінюючи внесок філософа у збереження античної спадщини, за відродження якої самі боролись. Схоластичній системі освіти гуманісти протиставили виховання, яке розвиває людину розумово, фізично й морально. Достатньо згадати лише педагогічні ідеї Л.Бруні, Е.Пікколоміні та ін. Гуманісти виходили з того, що в процесі виховання й навчання діти мають набувати здатності мислити, пізнавати навколишній світ. Отже, педагогічна діяльність повинна брати до уваги особливості дитячого віку, індивідуалізувати виховання і навчання, позбутися тілесних покарань учнів.

Італійський гуманіст Вітторіо де Фельтре прагнув втілити у практику прогресивні педагогічні ідеї. З цією метою він організував 1424 р. школу під назвою "Будинок радості", але такі школи на той час були рідкістю.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу зумовила естетичний вимір усіх сфер суспільного життя — політики, придворного життя, побуту, повсякденного спілкування тощо. Художньо витончене співжиття особливо вирізняло Платонівську Академію наприкінці XV ст. В академістів існував своєрідний культ "вченої дружби". Поширеними формами спілкування були диспути, філософське листування, турніри, карнавали, обмін квітами, віршами, мадригалами.

Подібна естетизація суспільного життя відсутня в європейській культурі до і після Ренесансу, що засвідчує відсутність обмеженого, вузького практицизму в діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини — homo universal — ідеал цілісної гармонійно розвиненої особистості.

Ренесансний гуманізм зумовив розвиток мистецтва. Основним об'єктом зображення в мистецтві стала людина, творчість якої гуманісти розглядали як найвищу цінність і мету буття.

Гуманізм — головна культурна течія Ренесансу. Це особливий тип гуманізму з характерним для нього філософсько-міфологічним, поетичним і навіть особистісним вільнодумством. Однак гуманізм Відродження, незважаючи на його прогресивність, був водночас непослідовним і суперечливим. Наголосимо на історичній трансформації різноманітних культурних явищ Ренесансу, передусім втіленні глибокої людяності в мистецтві, науці, моралі, психології, і наявності так званої зворотної сторони — титанізму. Саме стихійно-земний індивідуалізм об'єднував ці, на перший погляд, несумісні явища.

Об'єктивний науковий аналіз вимагає розглядати стихійний ренесансний індивідуалізм загалом, що дає змогу усвідомити непе-ресічність культури Ренесансу (гуманістичний зміст), як і наявності у ній відповідних побутових типів.

Поширений побутовий тип Ренесансу становить пригодництво і навіть прямий авантюризм. Авантюрний роман (франц. aventur — пригода) вирізняє гострий динамічний сюжет із незвичайними подіями, несподіваними пригодами і таємницями. Яскравий приклад — поема в октавах "Несамовитий Орландо", найвидатніший твір італійського поета Лудовіко Аріосто (1474—1533 pp.). Багатоплановий сюжет вміщує тематику французького героїчного епосу, цикл куртуазних романів, античну поезію. В поемі відбилися певні ідеї доби Відродження — життєрадісність, культ краси, кохання, релігійний скептицизм.

Твори Л.Аріосто були відомі в Україні. Т.Шевченко згадує про нього в повісті "Варнак". М.Дашкевич у розвідці "Малоруська й інші бурлескні (жартівливі) "Ене'їди" (1898 р.) порівнював "Ене-їду" Котляревського з поезією Л.Аріосто і "Похвалою Глупоті" Е.Роттердамського.

Міський тип ренесансної культури (французькі фабльо, німецькі шванки, ренесансна новела) характерний натуралістичним зображенням заповзятливого героя з плебейських низів. Йому

притаманні енергійність, практицизм, глибоко сатиричне висміювання недоліків тогочасного суспільства, критичне відношення до духовенства. Антицерковність становила дійсно ренесансну ідею, відображену в численних літературних творах, що знаходила широкий вияв у побуті.

Водночас побутова практика алхімії, астрології, магії та нескінченна марновірність охопили майже всі верстви тогочасного ренесансного суспільства. Такі явища засвідчували не стільки неосвіченість, скільки індивідуалістичні спроби оволодіти таємничими силами природи.

Загалом гуманістичні ідеї доби Відродження становили суттєву опозицію феодалізму, сприяли утвердженню принципів демократії.


^ 3.Культура, освіта й наука як складові стратегії сучасного державотворення.

Освіта.

Державотворення як визначальна складова сучасного та майбутнього у розвитку України Складно, важко, але безупинно український народ йде шляхом розбудови своєї демократичної держави. В демократичному суспільстві влада все більше орієнтована на участь громадянина в політичному житті країни. Адже демократія - це влада народу, яка змінюється народом і діє в інтересах лише народу. Проте в Україні поки що не сформована сучасна нація, відсутня повноцінна політична еліта, яка спрямована взяти відповідальність за суверенізацію та самостійний сталий розвиток української держави

Молодь в Україні, навіть отримавши вищу освіту, не завжди може знайти роботу за фахом. Перепоною у працевлаштуванні молоді часто-густо є занадто високі вимоги до молодих спеціалістів. Приватні бізнес-структури можна зрозуміти – вони просто змушені шукати найкращих випускників вищих навчальних закладів – бо це вимога ринку, жорсткого професійного відбору. Але для того, щоб працевлаштуватись в державні установи чи заклади, необхідно мати не лише диплом про вищу освіту, але і зв’язки, знайомих, а іноді просто дати хабара. І зрозуміло, що працевлаштовуючись саме таким чином, молодий спеціаліст, отримавши роботу, просто вимушений повністю підкорятись всім вимогам і примхам роботодавця-чиновника, іноді ігноруючи свої службові інструкції і виконуючи вказівки свого начальства. Поступово такий «спеціаліст» деградує як особистість, стає залежним, втрачає здатність самостійно мислити, ініціативність, принциповість. З часом він стає звичайним бюрократом, який займається паперовою тяганиною, але не спроможним вирішити іноді найпростіші службові питання і людські проблеми без вказівки згори.

Державотворчі процеси, що відбуваються в Україні сьогодні, зокрема події осені 2004 року, коли відбулась так звана «помаранчева революція», і подальше розмежування суспільства, неможливість, або скоріше небажання представників деяких політичних сил сконсолідувати країну, а іноді спеціально спрямоване розшатування суспільства, нав’язування неприйнятної ідеології, спроби змінити історичне минуле, підміна понять та принципів, штучне роздмухування мовної проблеми – все це лише гальмує і уповільнює і без того досить примарний розвиток України, додає ще більше соціально-економічних проблем, дестабілізує ситуацію в державі, ділить суспільство за географічно-політичною ознакою.

Проблема національного виживання з урахуванням сучасних світових тенденцій, і в першу чергу ґлобальної тенденції до переходу на засади сталого розвитку, має стати домінуючою в державній політиці на найближчу та довгострокову перспективи.

Наука.

На визначальну роль емоційності в українському національному характері державотворенні також вказували В. Липинський, Є. Онацький, В. Храмова. Так, на думку В. Липинського, перевага емоційності над раціонально-вольовими компонентами в українців є згубною для суспільного життя, а її привабливий естетизм обернувся безпорадністю в соціальних питаннях, у державному будівництві. Водночас, політично-руйнівний, занадто чутливий темперамент у певних обставинах може стати і національно-творчою силою, але звісно не завжди. Сучасні дослідники О. Донченко та Ю. Романенко вважають, що "замріяна українська людина з її невичерпною емоційністю стала жертвою краси, а її привабливий естетизм обернувся на безпорадність у соціальних питаннях, у державному будівництві [7: 245]. Тільки в певних ситуаціях, коли події хвилюють його "чутливу" натуру українець стає здатним до активних дій. Але такі вчинки не завжди відзначаються схильністю до організації та бажання бути керованим. Емоційність може підштовхнути українця на зовсім протилежні дії, наслідки яких він не усвідомлює в повній мірі. Це є значною перешкодою творчій складовій будь-якої справи.Однак те, що обумовлювало характер українців в минулому, не завжди виконує подібну функцію сьогодні. Нині переважна більшість українців мешкає в містах і з огляду на інші умови життя, де домінує "ландшафт багатоповерхівок" та "індустріальний пейзаж", мабуть, говорити про визначну вагу географічного фактору не варто. Діють інші чинники, які у багатьох випадках уніфікуютьу однозначно констатувати і повну втрату цих рис, які, безперечно, "мігрували" в невеличкі міста та індустріальні мегаполіси разом з їх "носіями". Не кажучи вже про пересічних громадян, навіть ціла плеяда відомих сучасних політиків на чолі з першими особами держави, котрі відіграють ключову роль у творенні сучасної української державності, є яскравим прикладом для цього.

Культура.

Культура набуває характеру глобального явища. Визначаючи національну культуру як важливу складову суспільної свідомості та базову засаду державності,ми наголошуємо на необхідності її державного регулювання та підтримки, забезпечення якомогасприятливіших умов для її розвитку та функціонування. Мета, пріоритети, завдання і способи рішенняу своїй сукупності складають феномен, іменований культурною функцією держави, яка, в свою чергу,охоплює культурне життя країни.Вітчизняні науковці та практики визначають факт переосмислення відносин між культурою, культурними процесами і державою, зазначаючи при цьому, що сучасна держава повинна не просто гарантувати свобод творчості, не втручатися у мистецькі процеси, не обмежувати свою підтримку лише національною культурою у вузькому, мовно-етнічному розумінні, як передбачали традиційні підходи національного державотворення, а дбати про все різноманіття творчих проявів у суспільстві, про збереження й збагачення всього культурного, духовного потенціалу, про якнайширший доступ до нього

Значення культурної функції держави як основного засобу визначення сутності та соціального призначення сучасної держави беззаперечне, але потребує предметного дослідження, що окреслює таке коло питань:

- визначити ступінь, форму, рівень, зміст та способи державного регулювання галузі культури;

- з’ясувати специфічну сутність та типологію основних форм культурного життя суспільства;

- розкрити загальнотеоретичні проблеми у використанні управлінських і правових засобів щодо реалізації напрямків, принципів та пріоритетних цілей культурної функції держави;

- визначити та проаналізувати поняття та складові державного механізму забезпечення культурної функції в Україні;

- здійснити компаративний аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду щодо особливостей практичної реалізації культурної функції;

- розробити теоретичні та практичні рекомендації щодо удосконалення управлінського, нормативного забезпечення галузі культури.

Схожі:

1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну iconАрхитектура Київської Русі
Саме тому питанням захисту південних кордонів Русі приділялося багато уваги. Під 988 р у літописі розповідається про будівництво...
1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну iconТема: Дежава І право Київської Русі
...
1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну icon«Розвиток освіти часів Київської Русі» «Вплив християнської культури...

1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну iconВизначні культурно-освітні діячі київської русі
Від тих найдавніших часів доби мамонта та печерного ведмедя знаход. На Україні – в Києві, на Чернігівщині та по інших місцях сліди...
1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну iconКультура Київської Русі
Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат
1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну iconЛітература Київської Русі
Київської Русі набуває літературо. Сама її поява була наслідком прийняття христи­янства. За християнської доби писемність одразу...
1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну iconІсторія української літературної мови
...
1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну icon1. філософська думка київської русі
Відродження І просвітництво в Україні в ХV-ХVІІІ ст. Філософські традиції Києво-Могилянської академії
1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну iconКонтрольні питання з курсу «історія філософії в україні»
Міфологічні уявлення давніх слов'ян як чинники формування філософської думки Київської Русі
1. Міська культура в Україні від Київської Русі до епохи Постмодерну iconДо заліку з релігієзнавства
Православне християнство в історії України. Християнство Київської Русі. Феномен двовір’я в Київській Русі
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка