Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу»




НазваЛ. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу»
Сторінка21/26
Дата конвертації01.11.2013
Розмір6.65 Mb.
ТипДокументы
mir.zavantag.com > Культура > Документы
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26
Розділ 16

^ ФІЛОСОФІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ В УКРАЇНІ (ХІХ-ХХІ СТ.)

Коло питань: Романтичний світогляд і його джерела. Світогляд та історіософські концепції кирило-методіївців. Ідея месійності України. М. Костомаров. Ідея України у світогляді М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша. Драго-манівська ідея поступу. Громадівський соціалізм. Ліберально-націоналістична концепція Т. Зіньківського. Ідея поступу та національний ідеал І. Франка. Національний радикалізм М. Міхновського. Інтегральний націоналізм Д. Донцова. Національна ідея в незалежній Україні.

Дев'ятнадцяте сторіччя увійшло в історію західноєвропейської культури й філософії як доба Романтизму. Романтизм, так само як і Ренесанс, і Просвітництво, - це не тільки своєрідна культура і духовний процес, це ще й особливий світогляд, головні структурні компоненти якого вкорінені в попередньому культурно-духовному розвитку. Щоб описати романтичний світогляд, необхідно окреслити духовні цінності тієї історичної доби, які відчутно впливали на соціально-політичне та культурне життя суспільства.

Поява романтичного світогляду в Європі - це негативна реакція на Просвітництво з його "панраціоналізмом", поширенням освіти, вдосконаленням людського розуму на ґрунті новочасної науки. У світогляді просвітників головне-земний порядок, який опирається на науково просвітлений розум. Прагнення до розумного порядку, як втілення у дійсність універсальних принципів розуму, призводить до виправдання будь-яких дій, спрямованих на встановлення "царства розуму", та покарання всіх, хто повстає проти такого порядку. Прикладом цього є політика "освічених" монархів Петра І та Катерини II щодо України.

Потужний імпульс формуванню ідей українського романтичного світогляду надали трагічні події у житті України в другій половині ХУЛІ ст. Насамперед це поневолення українського народу двома імперіями - Російською та Австрійською. Самостійна політична історія України козацької доби закінчилась. Україна втратила державність, було ліквідовано Запорізьку Січ, а згодом скасовано всі права й свободи, якими користувалося населення. В 1783 році запроваджено інститут підданства, згідно з яким Україна набула статусу Малоросійської губернії. На культурному житті позначилися й русифікація шкіл, заборона української мови, помосковщения інтелігенції та відвернення її від народу. Проте всупереч цим процесам духовне життя України впродовж XIX ст. і початку XX ст. характеризує пробудження почуття своєї національності та окремішності.

Річ у тім, що у суспільній свідомості жила пам'ять про недавні права і свободи України. Духовне бродіння породило потребу аналізувати причини як соціально-політичного занепаду, так і припинення культурного поступу України. Тому соціальне, політичне й культурне становище, в якому опинилася Україна наприкінці ХУЩ ст., спонукало до роздумів над історією та долею свого народу, його майбуття.

На такому історично-культурному тлі починає свій розгін доба Романтизму, яку український філософ М. Скринник визначає як історично-культурну епоху становлення української ідентичності, утвердження української самосвідомості на противагу малоросійській. Духовним підґрунтям, на якому постав романтичний світогляд, були ідеї історизму, нації та героїчної особистості.

Історіографічним матеріалом, до якого звертаються романтики при написанні своєї національної історії, були українські історичні пісні та думи. У них жили історичні події, героїчні вчинки видатних людей. У козацьких думах оспівано гідність народу, який себе історично усвідомлює і всупереч соціальним катаклізмам прагне бути самим собою. Постійна боротьба із загарбниками стає важливим чинником усвідомлення українцями себе нацією. Тож в історичному народному епосі та козацькій історіографії ідея свободи завжди супроводжувалася мотивами згуртованості, єдності народу.

Започатковують романтики й осмислення національної ідеї, яка виражає синтетичний погляд на власну націю, її етнічну спільність, культурну, мовну та історичну єдність, змагання за самоствердження серед інших націй. Національна ідея, наголошує В. Горський, виникає тоді, коли народ помічає свою єдність, свої традиції, власну історію, розглядаючи їх як грунт для самовизначення серед інших націй.

Прагнучи відродити та утвердити національно-культурну самосвідомість, романтики звертаються до історичних витоків культури, ведуть пошуки передань, які б засвідчували прадавність народу, його історичну тяглість і велич. Ці передання, вважає М. Скринник, можна інтерпретувати як національну метаоповідь. Якщо такої оповіді не існує, то її створює духовна еліта, яка вчуває її національну значущість. Для кожної з європейських націй, тим історичним етапом, що викликав нагальну потребу власної метаоповіді, стала доба Романтизму. Вона на порядок денний винесла питання історії народу, національної культури, мови, державності .

За три десятиріччя, з моменту коли впала українська державність, в історіографічній думці України відбувалася переоцінка поглядів на місце й призначення України в європейському просторі. З одного боку, з'явилися праці, що засвідчували лакейську відданість авторів російським царям, а з іншого, - національна метаоповідь історії в "Історії Русів". У ній обґрунтовано право України на свою державну самостійність. Автор наголошує на тому, що поневолення здійснено підступом і обманом, тому прагнення України повернути державність є законним і природним. Автор "Історії Русів" йде за природним правом народів і стверджує, що народ України відстоює своє право на життя і свободу, бо "всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність".

Несправедливість, яка чиниться в Україні, за "Історією Русів", суперечить як природі кожної людини, так і народу в цілому. "Урядники московські, що панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і майже неписьменні, відають тільки одне те, що їм вільно робити усе, не займаючи лише душі наші" . Такі дії, на думку автора "Історії Русів", є антилюдяними й антибожими, бо суперечать природному праву. Природне ж право йде від Бога.

В основу державності українського народу в "Історії Русів" покладено, по-перше, національний Уряд, що обирається згідно з правом та традиціями народу. По-друге, наявність національного війська. Військо й нація мають бути об'єднаними одними і тими ж цінностями й метою. А тому військо не повинно складатися з чужинців. По-третє, територіальну цілісність, історичність і незайманість кордонів України.

В "Історії Русів", як зазначає М. Скринник, ідея державності органічно поєднана з ідеями Бога і свободи нації. Свобода, як вияв духу нації, реалізує його мету - державність нації. Державність розглянуто як зовнішню форму духовності нації, де вона набуває завершеності й досконалості, аби вийти поміж народи. Духовність, набувши досконалості в державності, дає змогу нації ближче осягнути Бога. Бог може віддалити народ від осягнення своєї сутності. За провини, які вчинив народ, Бог може скарати його через позбавлення державності. Саме це сталося з Україною. Втрата державності тягає за собою згасання національної мови й духовності. Нація замість того, щоб наближатися до Бога, віддаляється від Нього. Свідченням того, що Бог не покинув напризволяще народ України, є те, що Він обирає з-поміж нього найбільш славних і достойних речників свободи й християнської віри. Саме вони не дають заснути духовності народу .

Романтичні ідеї прагнули донести до українського народу члени Кирило-Мефодіївського братства, яке було створено в 1845 році. До товариства належали П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров В. Білозерський, М. Гулак, Я. Маркович. Вони прагнули відродити народність, яка вмирала під московською нагайкою і санкт-петербурзьким штиком. Стрижнем їхнього світогляду була ідея звільнення від соціального й національного поневолення та об'єднання слов'янських народів у федерацію на основі християнської віри. Ідея панславізму в Україні набула форми федеративної спілки слов'ян, в якій кожен народ зберігав би свою національну ідентичність. Проте це були лише мрії, мрії людей більш із добрим серцем, аніж з ясним політичним розумом. Не було навіть впорядкованого братства, а не те, щоб вони гаряче взялись за працю для того, щоб їхні думки стали справою. Незважаючи на те, що думка про федеративне об'єднання слов'ян була лише ідеалом, її прибічників було заарештовано, а саме товариство в 1847 році розгромив царський уряд.

Члени товариства одним із важливих напрямків своєї роботи вважали боротьбу проти кріпацтва шляхом просвітницької діяльності. Найкращим способом ширити свою проповідь, як писав М. Драгоманов, уважали вони усне й друковане слово й добру науку дівчат як матерів і сестер тих діячів, що мали колись вирости серед закріпаченого люду й лінивого панства. Тим-то вони піклувались, щоб на Україні постало якнайбільш письменного й тямущого жіноцтва .

Історіософські ідеї кирило-мефодїївців виклав Микола Костомаров (1817-1885) у "Книгах буття українського народу"- Ця праця адресована найширшим верствам українського народу. В ній стисло викладено в образній формі історіософську ідею, що отримала своє теоретичне обґрунтування та поетичний вираз в подальшій творчості кирило-методіївців. Головна проблема - це "Україна і світ", яка розглядається в контексті романтичного світогляду та християнського віровчення.

За М. Костомаровим, історія - це накреслений Богом для людства шлях до спасіння. За задумом Бога, всі народи і племена повинні жити на основі рівності та свободи, що панує як всередині кожного народу, так і у відносинах поміж ними. Другою умовою щасливого життя народів є віра й любов до єдиного істинного Бога. Лише на таких засадах може постати справедливий федеративний устрій слов'янських народів.

На жаль, протягом реальної історії люди не знали щастя, оскільки порушували обидві зазначені передумови. Річ у тім, що слов'яни вимислили собі численних богів і почали їм поклонятися. Відхід людей від Бога несе їм зло і нещастя. Слов'яни, як і всі народи, йдуть своїм шляхом до спасіння. Але, як зазначено в "Книгах буття українського народу", слов'яни мали два лиха: одне - незгода між собою, а друге - те, що вони як менші брати, все переймали від старших, чи до діла, чи не до діла. Поставивши над собою царів та панів, вони втратили рівність. І покарав Господь слов'янське плем'я гірше, ніж інші племена. І потрапили слов'яни в неволю до чужинців.

Єдиним народом, який "не любив ні царя, ні пана" серед слов'ян, був народ України, що утворив козацтво, яке "чистоту християнську держало". Але панство побачило загрозу, яку їм несло козацтво та й знищило його. Україна, розшматована навпіл, потрапила під владу Польщі й Москви. "Лежить у могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, що звав усю Слав'янщину на свободу і братство розійшовся по світу слав'янському" . Бог скарав український народ , проте не навіки. Україна відрізняється від інших слов'янських народів своєю страдницькою долею. На ній лежить печать Бога: вона як Христос встане з могили - воскресне й поведе до спасіння інші народи. Національна ідея у кирило-методіївців забарвлена месійністю. Саме Україні судилося підняти всіх братів своїх слов'янських на боротьбу за волю. Месійні погляди на власну історію та долю були властиві й іншим слов'янським народам.

Значним внеском в обґрунтування української ідеї є історіософські дослідження М. Костомарова, в центрі яких - народ. Саме він спрямовує історичний процес. У всіх історіях, як зазначає письменник, тлумачать про видатних державних діячів, про закони й установи, але неначе зневажають життя народної маси. Бідний мужик - землероб-трудівник - ніби й не існує для історії. Чому історія нічого не говорить нам про його побут, про його почування, надії та прагнення? Історію треба вивчати насамперед у живій стихії народного життя.

Історія народу має спрямовуватись до пізнання "народного духу", який є першоосновою історичного розвитку. Тому М. Костомаров започатковує історичну школу, яка в основу історичних явищ ставила психологію народу, ґрунтуючись на етнографії. В історичних та етнографічних працях він досліджував народне життя та його історичну долю. Історія, на думку вченого, - це вияв духу народу. А тому всі вчинки, з яких складається реальний перебіг історії народу, треба оцінювати не лише за метою, в ім'я якої вони здійснювалися, а й за засобами, які використовували для досягнення мети. Він критикував тих інтелектуалів, які вважали, що "добрі цілі дозволяють лихі засоби". Насправді, найкраща мета перетворюється в шкідливу, а злі заходи принесуть свої злі плоди.

У своїх історичних розвідках М. Костомаров вперше детально з'ясував історичний шлях українського народу, відмінний від інших народів ("Мысли об истории Малороссии"). У праці "Дві руські народності" він дослідив характер українського й російського народу, звертаючи увагу на їхні відмінності. Зокрема, росіянам притаманне повне панування загальності (Бог і цар) над особистістю, пов'язану з цим нетерпимість до чужої віри і зверхнє ставлення до інших народів. Натомість в Україні віддавна звикли чути чужу мову і не цуралися людей з іншими обличчями та звичаями. Тому в Україні панував дух терпимості та особистої свободи.

Звертаючись до народного життя, М. Костомаров стверджував самобутність українського народу, неповторність його історії, культури та мови. На той час це було одним із важливих завдань у відродженні національної самосвідомості українського народу. Це завдання відповідало політичному ідеалу слов'янського федералізму, який відстоювало Кирило-Методіївське товариство: об'єднання слов'ян на засадах збереження кожним народом своєї окремішності при загальній особистій і суспільній свободі.

Поширенню романтичних ідей серед народу сприяла творчість письменників і поетів, зокрема М. Гоголя та Т. Шевченка. Річ у тім, що в умовах жорсткої цензури Російської імперії, література була чи не єдиною сферою, де здійснювалася спроба спасіння національної культури за допомогою слова.

Світогляд Миколи Гоголя (1809-1852) сформувався під впливом соціально-політичних процесів, які призвели до втрати української державності. Він усвідомлював себе українцем, хоч походив із "дворянства", яке на початку XIX ст. національно деградувало. Тому для нього Україна є провінцією великої Російської імперії. Це зумовило роздвоєність його національної свідомості. М. Гоголь з цього приводу зазначав, що він сам не знає, яка в нього душа: українська чи російська. Він був переконаний, що в жодному разі не зміг би надати перевагу ні українцеві стосовно росіянина, ні росіянинові щодо українця. На його думку, обидва народи щедро обдаровані Богом, і, як навмисне, кожен із них окремо має в собі те, чого не має інший.

Незважаючи на роздвоєність світогляду, М. Гоголь є творцем неперевершеного на той час цілісного образу України та її народу ("Тарас Бульба", "Вечори на хуторі біля Диканьки", "Миргород"). Йому належить і перший нарис українського національного характеру,який зумовили два чинники - порубіжне становище України між Європою й Азією та традиції Запорізької Січі. У статті "Погляд на складання Малоросії" він зазначав, що у малоросів дивно зіштовхнулись протилежні частими світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азійська безтурботність, простодушність і хитрощі, сильна діяльність і непомірні лінощі та розслабленість, прагнення до розвитку і вдосконалення й водночас вияв байдужості до будь-якого вдосконалення.

М. Гоголь лише напівукраїнець. Україна для нього вся в минулому, в неї немає теперішнього і немає майбутнього, то чи варто жити ради того, що пройшло і не вернеться? Українська справа, крім особистих неприємностей від самодержавства, не принесе ані слави, ані чинів у російській державі. Тому він зробив вибір на користь державної служби в Петербурзі, на користь власної кар'єри.

Духовний світ письменника був розщепленим на дві суперечливі сили: одна спрямовувала його пізнати себе й бути собою, інша - бажала слави та визнання. Перша розбурхувала в ньому українця й патріота, друга-тлумила цей патріотизм. Таке розщеплення душі М. Гоголя асоціюється з драмою народу як у минулому, так і в теперішньому, де співіснує як світле, так і темне начало, вони перебувають у протиборстві. На Україні лежить чорна печать руїни і забуття. Так само печально закінчується життя його персонажів, як і його самого. Його герої борються з чорною силою, але їх втягує в себе чорна безодня неправедних вчинків .

Зраджуючи себе, письменник відходить від українства та наголошує на моральному самовдосконаленні кожної людини. Його позиція співзвучна українській духовній традиції - шлях вдосконалення людини лежить через її серце. В "Авторській сповіді" він писав, що предметом його творчих пошуків є людина та її душа. Саме душа, а не розум утворюють осердя людської сутності. Тому найперша турбота людини - це її душа. Але російське суспільство надто недосконале і хворе, щоб кожен міг вдосконалюватися у такий спосіб. Тому М. Гоголь показав російському суспільству, в якому гордість розуму затлумлює моральні сили людини, його мертву душу ("Мертві душі").

З українською духовною традицією його пов'язує ідея зрідненої праці, яку обґрунтував Г. Сковорода. Проте існуюча соціальна дійсність наскрізь просякнута не зрідненістю. В "Авторській сповіді" він писав, що будь-яке відхилення від своєї на чужу справу, справу, яку ти не здатний і не бажаєш робити, а виконуєш лише з необхідності, згубне як для особистості, так і для державного життя. На думку письменника, в ім'я майбутнього треба не відвертатися від теперішнього, а працювати в ньому. Біда українства у тому, що воно вдивляться у майбутнє, а не дивиться у теперішнє.

Незважаючи на суперечливість поглядів М. Гоголя, М. Драгоманов високо оцінив внесок письменника в розвій національного духу. М. Драгоманов вважав, що ми маємо скласти перед ним велику пошану від вдячних нащадків за те, що "Гоголь - може, незалежно від своїх замірів та бажань, несвідомо для себе самого - став одним із перших моторів нашого національного руху" .

Серед київських інтелектуалів, що об'єднались у Кирило-Мефодіївське товариство, особливе місце посідав Тарас Шевченко (1814-1861). "Муза Шевченка, - писав М. Костомаров, - роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і болісно, і п'янко було заглянути туди!" . Звичайно, таке враження на братчиків справляв передусім поетичний доробок Т. Шевченка, в якому яскраво виявилася принципова маргінальнісгь соціального становища поета. "Він - не селянин, але й не дворянин, він

не може повернутись до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його. Саме це зумовлює вибір ним ролі посередника, поета-пророка, який, з одного боку, не є селянином, але прибирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство" .

Шевченкова поезія з'явилася в той період, коли українському народові загрожувало повне забуття свого походження й своєї історії. Він повернув із небуття історичну пам'ять українців. Як наголошував М. Драгоманов, поет дав нам найживіші картини щоденного життя ("Наймичка", "Садок"," Тече вода"), дав образи чиновництва, панства, солдатчини, москалів, українців, дівчат. Немало змалював він і звичайного горя від тогочасних порядків, горя соціального, горя солдатчини ("Пустка"), наймів ("Якби мені черевики") і показав це у найпростіший, найдоступніший спосіб.

Для Т. Шевченка Україна - це світ українського села і світ козаччини. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села відтворює позачасову ідеальну цілісність України. Ідеалізуючи село, поет водночас показує конфліктний характер світу села. У ньому "латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих" ("Як би ви знали паничі").

Не поділяє поет і міфологізації світу козаччини, як "золотого віку" минувшини України. Для нього в українській історії немає і не могло бути "золотого віку". Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічне і минуле України. Таке становище України зумовлене, з одного боку, діями зовнішніх ворогів, а з іншого, - втратою національної пам'яті й національної гідності. Тому майбутнє України він бачить у звільненні від кріпацтва, національної і політичної залежності.

У творчості Т. Шевченка щоразу частіше й частіше звучали сепаратистські тенденції ("Великий льох", "Розрита могила", "Кавказ"). Сепаратизм поета більше був козацьким, був із демократичним нахилом. Проте все зло в своїй Україні й саме панство він вбачав "од чужих, од москаля, од московського царя". У своїх панів, чиновників Т. Шевченка найбільше вражає те, що вони "перевертні, котрі помагають москалеві господарювати та катувати матір", звісно, — Україну, що вони "по-московськи цвенькають" і сміються зі своєї мови ("Розрита могила", "Сон"). А в "Заповіті" поет просто кличе земляків "вставайте, кайдани ломіте і вражою злою кров'ю волю окропіте". .

Т. Шевченко репрезентував українську національну ідею в поетичних образах. Це - ідея усунення колоніальної залежності шляхом народної революції і будівництва незалежної української держави. Тому, віддаючи належне Б. Хмельницькому як організатору боротьби за національну незалежність, він засуджує Переяславські угоди, що, зрештою, привели Україну до колоніального становища.

Перші ясні іскри вільнодумства проти християнського Бога виявилися у наріканні на те, що нема кари за гріх! Перебуваючи в неволі, Т. Шевченко щоразу більше про це думав. Тож вірш "Якби ви знали, паничі" закінчив викликом: "Ні! ні! нічого нема святого на землі! Мені здається, що й самого Тебе вже люде прокляли!".

Т. Шевченко, як і братчики, був слов'янофілом, тобто прихильником братерства та єднання слов'янських народів, але мислив це братерство як рівного з рівним, як незалежного, повноцінного українського народу зі всіма слов'янськими народами. Він убачав у слов'янській федерації одну із форм державного устрою, яка могла б сприяти утвердженню української вольності. Це один із шляхів визволення України, утвердження її мови, культури, історії, самоусвідомлення українців як окремої нації.

Ще одним визначним представником Кирило-Мефодіївського братства був Пантелеймон Куліш (1819-1897) - оригінальний мислитель, громадський діяч, письменник, організатор низки українських видань. Він убачав місію свого життя у піднесенні українського народу до національного самоусвідомлення. Саме тому Д. Чижевський охарактеризував його світогляд як

"україноцентричний". Як і всі романтики, П. Куліш переймався історією і фольклором власного народу. Він вважав, що підняти національну самосвідомість народу можна виданням історії України у формі науково-популярних нарисів. Письменник послідовно відстоював необхідність формування української національної літератури й мови.

Проте у своїх поглядах П. Куліш був суперечливим і непослідовним. Так, відстоюючи історичне національне право українського народу на свободу і вільний розвиток, він засуджував збройну боротьбу у формі повстань, вважаючи, що вони несуть лише руїну. Суперечливий він і в оцінці Польщі, Росії, культурно-соціального розвитку України. Угоду з Росією 1654 р. письменник оцінює позитивно, оскільки на його думку, реформи в Росії, зрештою, призведуть до відновлення державності в Україні.

Особливу роль у розбудові державності України П. Куліш відводить національній культурі та просвітницькій діяльності. Він пропонує лише етнографічне самовизначення України, а не політичне. Для нього державність України була лише автономією у складі Росії.

Внутрішня суперечність поглядів П. Куліша, вважає М. Скринник, зумовлена абсолютизацією окремих елементів "філософії серця". Серце у нього - це позасвідомий національний та індивідуальний досвід людини. Воно визначає напрями життєвого шляху людини. Глибоко в серці лежить і любов до батьківщини, без якої людина втрачає своє внутрішнє єство, сенс і призначення свого життя. Все, що не пов'язане з духовністю людини і любов'ю до батьківщини, є зовнішнім, чужим людині. Українська національна ідея повинна ґрунтуватися на глибокій духовності людини. Зовнішнє, як вороже людині, треба відкидати, бо юно шкодить серцю і національній ідеї. На підставі протиставлення зовнішнього і внутрішнього П. Куліш абсолютизує минуле, проти ставляючи його сучасності: хутір-місту, народну мову — чужій, патріархальний уклад життя - цивілізаційному, Україну -Європі. Письменник протиставляє хутір, як осередок життя людини не зіпсутої цивілізацією, місту. Справжнім охоронцем українського народного духу є селянин, хуторянин .

Наступний етап у розробці національної ідеї припадає на 70-і роки XIX ст., який був пов'язаний із діяльністю представників громадівського руху. Його започаткували звільнені із заслання представники Кирило-Мефодіївського братства: М. Костомаров,

В.Білозерський, Т. Шевченко, П. Куліш. Повернувшись до Петербурга, вони згуртували навколо себе молодих українців, які жили в столиці й утворили так звану громаду. Переймаючись долею українців і передусім селянства, громадівці розпочали культурно-просвітницьку діяльність. У 1861 році почав виходити перший у Російській імперії український часопис "Основа". Впродовж двох років він слугував розвитку самосвідомості української інтелігенції.

За прикладом петербуржців громади постали у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві й Чернігові. їхня діяльність була зосереджена на відкритті недільних шкіл для неписьменних, а також на етнографічних, філологічних та історичних дослідженнях. Одначе навіть у такій обмеженій культурницькій програмі царський уряд убачав вияв українського сепаратизму та загрозу імперії. Тому в липні 1863 року міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і педагогічних видань. Згідно із його заявою, української мови не було, нема й не може бути. Що ж до "малоросійського нарєчія", то ним дозволялось друкувати лише твори художньої літератури. Слідом за цим було розпущено громади, а їхніх діячів заслано у віддалені райони Російської імперії.

Лише на початку 70-х років XIX ст. відроджується громадівський рух. У Києві В. Антонович, М. Драгоманов, В. Русов, М. Подолинський і М. Зібер таємно утворюють "Стару громаду", що об'єднала приблизно сімдесят досвідчених громадівців. їхнім легальним осередком стало "Російське географічне товариство", засноване в 1873 році. Під його егідою почали видавати архівні матеріали з української історії, було створено музей і бібліотеку. Для публікації україномовних видань громадівці налагоджують контакти з українцями Галичини, зокрема зі львівським "Літературним товариством імені Тараса Шевченка" (1873).

Громадівський рух 70-х років зазнав ще жорстокіших репресій. За видання спільної з В. Антоновичем двотомної праці "Історичні пісні малоруського народу" М. Драгоманова було звільнено з Київського університету (1875). Він змушений був емігрувати за кордон. У 1876 році імператор Олександр П своїм указом заборонив публікувати і ввозити книги, писані українською мовою. Категорично заборонялось використовувати українську мову не лише в школах, а й на театральній сцені. Позаяк громадівська культурницька програма зазнала краху, в їхньому середовищі почався пошук нових цілей і тактики щодо розвитку національної української свідомості.

Серед громадівців, які у другій половині XIX ст. вплинули на розвиток філософської думки в Україні, помітне місце посідав Михайло Драгоманов (1841-1895) - талановитий публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ. Проте оцінка внеску М. Драгоманова в історію української суспільної думки неоднозначна. М. Драгоманов є однією з найбільш суперечливих постатей в інтелектуальній історії нашого народу: для одних він — взірець досконалості, для інших - духовної руїни; для одних він — "ідеолог Вільної України", для інших - ідеолог українського соціалізму; для одних - визначний вчений, "великий європеєць" і "Розум України", для інших - отрута "для всякої живої думки і живого почуття і відважного чину"; для одних український соціаліст-федераліст, для інших - "національна небезпечність" України .

Як науковець європейського рівня, М. Драгоманов був прибічником ідеї поступу, яку вважав за найвищий здобуток європейської науки другої половини XIX ст. Своїми духовними провідниками він уважав А. Сен-Сімона, П. Прудона, О. Конта, Л. Фойєрбаха.їхні вчення ведуть до висновку про "безупинний поступ громадський". Мета цього поступу - здійснення ідеалів лібералізму, демократії та соціалізму, а засіб здійснення - наука й освіта. М. Драгоманов поділяв ці погляди, вважаючи, що у поступі беруть участь всі народи, шукаючи волі й правди, що були б спільні всім народам. Ідеал поступу - людський добробут, якого можна досягнути через систематичне використання здобутого через науку знання й опанування природи. А його критерієм є вищий рівень освіченості, духовної культури та соціальної справедливості.

Як зазначав Д. Донцов, ідея поступу, що орієнтує на пошук "всесвітньої правди" (соціалізм), спільної всім народам, заступила в нього українське національне питання. Над національною правдою, М. Драгоманов ставив правду космополітичну, над національними інтересами - інтернаціональні. Тож українство у нього не могло мати своєї мети, поза загальнолюдськими інтересами, які треба було виповнити в першу чергу .

Розвиток науки, соціальні вчення про природний поступ в історії, на думку М. Драгоманова, призвели до того, що передові люди Європи втратили віру в християнську релігію. Щоб ми не казали про братолюбні й вільнолюбні деякі слова Христа й пророків, все-таки вони не виражають жодної зрозумілої думки про форми всього громадського й державного порядну. Крім того, в них передусім визнається не воля людини, а воля Божа, і через те різні слова про братерство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам Бог не схоче визволити рабів. А найголовніше - це те, що "святе письмо" не підтримує думки, що щастя людське - перед нами, а не позаду нас . Тому М. Драгоманов заперечував провіденціалізм і відкидав релігію як таку, що зупиняє всесвітній поступ. Він різко виступав проти тих, хто намагався довести моральну цінність релігії.

У соціально-політичній сфері М. Драгоманов визнає найвищим ідеалом, якого має прагнути все людство, анархічний лад, "безначальство". Держава - це добровільна асоціація гармонійно розвинених осіб, з обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті. Шлях до цього ідеалу - федералізм із властивою йому децентралізацією та самоуправою громад і областей.

Своїх однодумців і себе М. Драгоманов називає "громадянці-безначальники" (соціалісти-анархісти). Поділяючи думки П. Прудона про децентралізацію, він стверджує, що поступово держава природно завмиратиме, поступаючись місцем анархії, так званому бездержавному ладу, або федерації. Соціалісти, зазначає він, дивляться на державу як на фортецю для оборони панування багатих і тому мусять боротися до повного знищення державності.

Рушійною силою соціального поступу він вважає громаду, найменшу соціально-політичну організацію спільноти. Саме громада найкраще може знати потреби і здібності кожного свого члена. Тому свій соціалізм він назвав громадівством, тобто організацією, що спирається на автономії у федеральній злуці громад. Основами для формування і реформування соціальних відносин мають бути головні права людини - свобода думки й слова, зборів і коаліцій, толерантність політичних та релігійних переконань.

Досягнення соціалістичного ідеалу М. Драгоманов вбачав на шляху культурності й освіти. Він уважав щоденну культурницьку діяльність для піднесення національної самосвідомості актуальною і необхідною. Тому українофіли, як і романтики, глибоко вивчали фольклор, особливості побуту, культури народу. М. Драгоманов робив усе для того, щоб в Україну прийшла справжня освіта, європейська освіченість та культура.

Водночас учений виступив проти утопічної теорії загальної соціальної! революції, що мала одним ударом перевернути існуючий лад і запровадити соціалістичний ідеал на землі. Найбільшими прихильниками цієї теорії були російські соціалісти. Супроти неї М. Драгоманов висунув твердження, що будь-яка революція має головно політичний характер, змінює політичні форми панування, але не має сили витворити новий лад суспільного життя.

Ідеал бездержавності цілком послідовно завів М. Драгоманова до відкидання ідеалу української національно-політичної самостійності. Будучи українцем за походженням, він був росіянином за національністю. Вчений обстоював лише культурну автономію України, і то в певних межах. Він намагався якнайтісніше пов'язати українські справи з російськими процесами, тобто не відриватись від Росії ані в політиці, ані в науці, ані в літературі. В розмаїто національній державі (Російській імперії) М. Драгоманов визнає духовне і політичне верховенство однієї нації, а прагнення інших націй міряє потребами й інтересами усієї держави. Така його позиція зумовлена не лише впливом ідей соціалізму та анархізму, а переконанням того, що український народ має бути органічно підпорядкований великоросійській політичній цілісності. Тому Д. Донцов називав його переконаним російським державником.

Критикуючи М. Драгоманова, І. Франко писав, що "глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле для повного розвою. І навпаки, не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію" . Тому, на думку І. Франка, саме брак віри в національний ідеал, був головною трагедією в житті М. Драгоманова, був причиною безплідності його політичних змагань.

Подальший розвиток філософії національної ідеї перебирають представники "Молодої України". Сама назва походить із промови Т. Зіньківського - випускника Петербурзької військо-во-правничої академії перед земляками-українцями - "Молода Україна, її становище і шлях" (1890).

У згаданій вище доповіді Трохима Зіньківського (1861-1891) центральне місце посідає феномен національної ідеї. Він одним із перших осмислює національну ідею в контексті історіософії європейської думки XIX ст.

Т. Зіньківський вирізняє дві історіософські концепції стосовно тієї ролі, яку вони надають нації. Одна концепція ґрунтується на опозиції нація-людство. Згідно з нею, національна ідея презентує "вузький партикуляризм", що протистоїть ідеї "абстрактної людини" без роду й народу, тобто космополіта. Таку ідею нереально втілити в практичне життя. До того ж вона несе в собі руйнівний елемент щодо національного життя. Зокрема, провідники політики російського централізму втілення ідеї "абстрактної людини" вбачали у перетворенні всіх на москалів. Такий деспотизм щодо різних народів Російської імперії стає трагедією і для російського народу. Т. Зіньківський переконаний, що "народ котрий викохав у себе деспотів, деспотично поводитиметься і з тим, хто матиме нещастя під його п'яту впасти. Раб, зробившись силою, стає деспотом" .

На противагу концепції "абстрактної людини", в якій знівельовано національно-культурне життя, Т. Зінківський обстоює ідею нації як реального суб'єкта поступу людства шляхом творчого діалогу національних культур. Особистість не може вступати в цей діалог, ігноруючи свою національну природу. Навпаки, вона виховується для справжнього творчого духовного життя тільки на національному ґрунті. Людина без національного почуття не здатна до розумного духовного життя.

У контексті цих двох концепцій Т. Зінківський розв'язує питання співвідношення націоналізму і космополітизму. При цьому його цікавлять не самі поняття, а реальний стан речей. Пояснюючи свою позицію, він зазначав, що націоналізм, як природне почуття, мусить бути під контролем гуманізму. Любити свій народ, працювати для нього не означає зневажати й ненавидіти будь-яку іншу народність. Кожна людина повинна дивитися на всіх людей однаково, як на людей, і поводитися з ними так, як собі бажаєш. Саме цього вимагає гуманне космополітичне чуття. У цьому сенсі кожна людина мусить бути космополітом. На думку Т. Зіньківського, націоналізм, який суперечить людяності, гуманізму, - не націоналізм, а варварство, що прикриває свою мерзенність святим покровом націоналізму. Націоналізм є практичним втіленням у життя космополітичних гуманітарних бажань та ідей.

Збереження національно-культурної самототожності можливе за двох умов: внутрішньої самостійності культури і політичної волі. В реалізації цих передумов важлива роль належить національній інтелігенції. Якщо інтелігенція європейських народів своєю діяльністю зберегла національну самототожність своєї культури, то українська інтелігенція зрадила інтереси своєї нації. Особливістю української нації, вважає Т. Зінківський, є те, що її інтелігенція здебільшого живить чужу культуру, а не власну. Ставлення української інтелігенції до народу, на його думку, історично визначалося не турботою про його поступ і просвіту, а намаганням панувати над ним. А це обернулось трагічно для всього народу. Замість того, щоб множити духовні сили народу, презентувати у своїй творчості народну культуру, інтелігенція перебувала у панському таборі. Підтвердженням є той факт, що тисячолітня українська культура до 30-х років XIX ст. не мала своєї літератури та власної літературної мови.

Вперше українська літературна мова постала завдяки творчості І. Квітки-Основ'яненка й Т. Шевченка. Проте статус Малоросії позначився на ставленні інтелігенції до української мови. Т. Зіньківський вирізняє кілька груп. Першу він називає квазі- інтелігенція, яка вбачає в усьому московському символ культури й освіти, а московську мову-своєю мовою. Ця група інтелігентів чужа народові, їх не цікавлять інтереси народу. До другої групи входять ті представники російськомовної української інтелігенції, що щиро прагнуть працювати для свого народу. Проте цураючись української мови, що виражає народну душу, вони виявляють свою погорду та зневагу до народу. Це - перевертні й запроданці. Ще одну групу репрезентують речники гармонійного поєднання в собі російського й українського начала. До неї Т. Зіньківський зараховує М. Гоголя, в якому, зрештою, московське начало пересилило, придушило його українську душу.

Насамкінець, і серед тих, хто пише українською мовою, є прибічники московського царату. Під покровом українофільства вони оспівують "блага", що їх начебто принесли українцям Петро й Катерина. Тому Т. Зіньківський із сумом резюмує, що на українській ниві пишніє не квітник, а смітник з інтелігенції.

Він переконаний, що сенсом діяльності української інтелігенції є праця на національній ниві. Однак вона не вичерпується лише культурницькою діяльністю. Потрібно також проводити діяльність, спрямовану на політичне звільнення народу, без чого неможливий і культурний розквіт. Саме такий підхід до справи передусім вирізняє позицію "Молодої України".

На жаль, шляхи розв'язання окреслених національних питань Т. Зіньківський убачає в драгоманівській ідеї федералізму, тому ідеалом держави є Швейцарська конфедерація. Спираючись на принцип громадської та індивідуальної автономії, що властивий українцям, він уважає, що ідея федералізму знайде підтримку в колі українців. Однак, щоб реалізувати цей ідеал, потрібна підтримка росіян, які не поділяють його. Тому, на думку Т. Зіньківського, треба привчати росіян до автономно-федералістських ідей.

Поділяє Т. Зіньківський і погляди М. Драгоманова про необхідність упорядкування громадського життя, щоб держава не захоплювала безконтрольно всього людського життя. Цю думку він конкретизує в таких вимогах:

- відокремлення держави від церкви;

- обмеження втручання держави в просвіту;

- свободи спілок; автономії всіляких суспільних форм життя (міста, громади тощо);

- визнання рівноправності всіх націй .

Якщо Т. Зіньківський чітко задекларував позиції нового покоління української інтелігенції - "Молода Україна", то найвагоміший внесок в історію української культури, філософської думки належить Іванові Франку.

Починаючи з 80-х років XIX ст. центром розвитку національної ідеї стає Галичина. Річ у тім, що політичний режим Австро-Угорської імперії був більш толерантним до національно-культурних потреб і водночас гарантував мінімальний обсяг громадянських свобод. Унаслідок репресій російського самодержавства речники національно-культурного й політичного поступу України змушені були емігрувати за кордон, зокрема до Львова. Одним із лідерів нової генерації був Іван Франко (1856-1916) - поет, письменник, філософ, громадський діяч.

Філософський світогляд І. Франка сформувався під впливом позитивізму і раціоналізму. Єдиним авторитетом для нього в царині філософії була позитивна філософія, що ґрунтувалася на найновішому природничому знанні. Як філософ, він скептично ставився до філософії Ґ. Гегеля, А. Шопенгавера, Ф. Ніцше, вважаючи їхні вчення суто розумовими конструкціями, оскільки не ґрунтуються на наукових фактах та емпіричних дослідженнях. Під раціоналізмом філософ розуміє такий підхід до речей та явищ дійсності, який за достатню підставу їхнього існування й розвитку бере факти позитивних наук, описані, досліджені розумом.

Позитивістсько-прагматичний світогляд визначив позицію І. Франка стосовно соціальних і національних проблем суспільного розвитку. Зокрема, він поділяє принцип еволюції, який Г. Спенсер екстраполював на увесь всесвіт. Спираючись на нього, філософ досліджує суспільно-історичний поступ людства. В праці "Що таке поступ?", проаналізувавши цивілізаційний

розвиток людства, автор робить висновок про те, що поступ йде нерівномірно, а хвилеподібно. До того ж поступ не тримається одного місця, а йде мов буря з одного краю до іншого, лишаючи по собі пустоту та занепад. Тому кожен народ, кожна громада має працювати над тим, щоб присвоїти здобутки поступу. Ті ж, хто злегковажить, або й зовсім відцурається такої роботи, може бути певен, що той "поступ" буде для нього не добродієм, а пожежею і спалить його та змете із землі безслідно .

Поступ сам собою має неоднозначні суперечливі наслідки. Річ у тім, що його рушійною силою є поділ праці, завдяки чому відбувається зростання багатства, розвій науки і мистецтва. Проте водночас зростає нерівність між людьми: мільйони безробітних експлуатує жменька багатіїв. Поступ втрачає сенс, якщо людина не почуває себе щасливою, не може вільно реалізувати свою діяльність. "Людина споконвіку прагне до однієї мети - до щастя. Того щастя вона досягне аж тоді, коли наука і праця зіллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки. І народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумово, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне" . Тому критерієм дійсного поступу, за І Франком, має бути емансипація людини.

Досягнути щастя індивід не може осібно, а лише у співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Саме нація здатна забезпечити вільний розвиток особі. Тож в контексті дійсного поступу філософ формулює соціальне завдання: витворити з великої етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурною й політичного життя, що унеможливлює асиміляційну роботу інших націй, а також здатний присвоювати собі загальнолюдські культурні здобутки.

Творення української нації, за І. Франком, є тим ідеалом, який лежить у межах можливого. Звичайно, це вимагає інтенсивної культурницької праці, до якої покликана поступом інтелігенція. Вона має дбати про широку національну і гуманну освіту, позаяк тільки на шляху збагачення науковими здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетанства і безплідного політиканства та ввійти в епоху зрілості та практичної політики.

Натомість, на його думку, інтелігенція посідає позицію відступництва від народу та нехтування його інтересами. У статті "З кінцем року" І. Франко писав: "Живемо немов під обухом, а сей обух, то не стільки зверхній, посторонній тиск, скільки почуття власної безсильності, власного розладу. Нехай і так, що се переходова пора, та в історії, де вічно все йде, все минає, - кожна пора переходова. Та, проте, такої скандальної пори, де б усе йшло до гіршого, ми не тямимо". У нинішньому часі "переважну рухову силу виявляє назадництво, погорда до власного народу і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, що без сорому в масці політичного bon sens-a, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що, мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів".

І. Франко переконаний, що інтернаціональні ідеали прикривають панування однієї нації над іншою та свідчать, що їхні речники прикривають своє духовне відчуження від рідної нації. Безперечно, стверджує філософ, ідеал національної самостійності, як у культурному і політичному аспектах, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Все ж таки, пише він, не забуваймо, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто-таки під нашими ногами, і лише від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки.

У контексті перспектив гуманізацїї поступу І. Франко обґрунтував нагальність як індивідуального, так і національного ідеалу. Так, у статті "Поза межами можливого" він наголошує, де немає розвитку, боротьби і конкуренції ідеалів, там неминуче тупцювання на місці. Натомість ідеали, зазначав автор, можуть запалювати серця широкого кола людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях. А звідси потреба в чітко сформульованих ідеалах, бо вони є підставою гуманізації поступу.

Для І. Франка ідеал є синтезом бажань, потреб і змагань, які спонукають до самоутвердження особи й народу. Ідеалом індивідуального життя, на думку філософа, є загально й професійно освічена людина, яка реалізує набутий освітній потенціал у праці. Він спонукає людину до відкриттів, пошукувань, надсильної праці, служби, спілок тощо.

Національний ідеал І. Франко визначив як повне, нічим не пов'язане і не обмежуване життя і розвій нації. Для нього національний ідеал є виразником ідеальних змагань за національну самостійність і цілісність України. Саме тому в статті "Теперішня хвиля а русини" філософ наголошує на необхідності об'єднання українців у цілісний державний організм, що обстоює життєві інтереси народу. "Найтяжча рана, котра тепер обезсилює нас тут в Галичині, - це розчетвертовання нашої землі і нашого народу і цілковита відірваність наша від величезної маси братів наших за кордоном" . Якщо ж ослабнуть кордони, що розділяють український народ, то він, за переконанням мислителя, стане "великим і свідомим своєї сили організмом", що здатний домагатися реалізації національного ідеалу.

На думку І. Франка, суспільно-політичний ідеал, як перспектива розбудови держави, не може заступати національний ідеал, оскільки ні політична воля, ні соціальний спокій, ні економічний прогрес не гарантують розвою нації. Навпаки, пише він, національний ідеал вміщує в собі ідеали соціальної рівності, справедливості та довіри. До того ж тільки він може дати їм поле для повного розвою. Лише національний ідеал мобілізує народ на здійснення проривів у майбутнє. Його втілення постає, за філософом, як поступове, систематичне і ненастанне відсування, віддалення меж неможливого.

Ідеал, як взірець бажаного і належного майбутнього, його вироблення та реалізація, переконаний І. Франко, має спиратися на освіту й науку. З'ясовуючи рівень освіти в Галичині на початку XX ст., він констатує, що вона далека від ідеалу гуманності, який лежить в основі західноєвропейського шкільництва. "Лиха доля змусила нас виростати і вчитися в краю, де завдяки шляхетському режимові наука вважається небезпечним оружжям, якого не слід давати в руки суспільності, де шкільне навчання в самім зароді затруєне конфесійними, політичними та національними пересудами, де свобідна критика виелімінувана з виховання" .

На перший погляд, зауважував філософ, може здатися, що ідеал загальної освіченості є недосяжним. Але якщо уважно подивитися на історію людства, то воно невпинно й постійно прямує до цієї мети. Кожна людина відкрита для освіти, тож освіченість має стати власністю всіх людей, незалежно від походження, стану і маєтку. На жаль, на початку XX ст. лише європейські інтелектуали усвідомили необхідність загальної освіти для кожного. Це не привілей, а необхідність, яку диктує цивілізаційний поступ.

Освіта, розвиваючи здібності особи, формує людський капітал, який є найважливішим ресурсом суспільного поступу. Власне тому І. Франко ратував за освіту, як запоруку не лише конструювання ідеалів, а їхнього здійснення. Водночас він рішуче спростовував матеріалістичний детермінізм, згідно з яким, соціально-політичні та національні ідеали постануть як реально втілені самі собою, без огляду на те, чи ми схочемо задля цього кивнути пальцем, чи ні.

Як і європейські інтелектуали, І. Франко обстоював ідею національної освіти в полеміці з М. Драгомановим та його прихильниками. Бо лише така освіта спроможна скріплювати віру в рідний грунт, у силу нашої нації, відновлювати всі кращі традиції нашої минувшини і прищеплювати до них усі кращі здобутки загальнолюдської цивілізації... Тільки така інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів .

Найважливішим завданням у поступі нації є плекання рідної мови, письменства, освіти, науки, піднесення національної свідомості народу. І. Франко вважав, що потрібно так вести культурну працю, щоб вона навіть у мінімальних межах давала живі плоди в національній українській справі. Ті ж, хто ігнорують національні ідеали, по суті, прикривають своє "духове відчуження" від рідної нації. Тому, на думку мислителя, найкращі представники українського народу мають сприяти осягненню національного ідеалу, який ніби лежить "поза межами можливого" і видається майже недосяжним.

На думку І. Франка, освіта дає могутній імпульс до перебудови власного "Я" відповідно до нового світогляду. "Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів" . Загрозу національно-культурній визначеності він убачав у поширюваній молодими галицькими москвофілами "двуличносгі та дводушності". Дволикість полягає в тому, що ті люди, пише автор, з одного боку, відхрещуються від належності до української національності, а з іншого, - демонструють, що не належать і до російської національності. Ці погляди мислителя сьогодні вельми актуальні в контексті утвердження національної ідентичності. Тим паче, що процес націотворення незавершений.

За своїми соціально-політичними поглядами І. Франко соціаліст. Соціалізм, як суспільний ідеал, ґрунтувався не на класових цінностях, а на загальнолюдських. Соціалізм, як майбутній устрій, за І. Франком, буде заснований на якнайширшому самоуправлінні общин, повітів і країв, складених із кількох людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів. При цьому він категорично відкидає існування держави при соціалізмі. Вона не може існувати в майбутньому суспільному ладі. Адже функціонування держави передбачає наявність у ній привілейованого прошарку управлінців, які неодмінно узурпують владу в суспільстві, поставлять себе над рештою народу і замість декларованої рівності у суспільстві знову постане нерівність.

І. Франко досить обережно підходить до шляхів реалізації соціалізму як суспільного ідеалу. Він категорично виступає проти штучного насадження соціалізму. Таке насадження гальмує розвиток соціальних процесів у формуванні демократичного цивілізованого суспільства. Воно обертається для народу тяжкими соціально-політичними, економічними і духовними втратами.

На тлі культурницько-філософської діяльності речників "Молодої України" на межі сторіч зароджуються ідеї національного радикалізму. їх вперше виклав Микола Міхновський (1873-1924) у брошурі "Самостійна Україна" (1900), обґрунтувавши ідею політичної незалежності України.

Для М. Міхновського націоналізм - це велетенська і непереборна сила, яка спонукає до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їхній боротьбі за свободу. На його думку, головна причина нещастя нашої нації - це брак націоналізму серед широкого її загалу.

Історіософська концепція М. Міхновського ґрунтується на визнанні нації єдиним істинним суб'єктом всесвітньої історії. Передумовою існування нації є державна самостійність. Адже лише держава може забезпечити своїм громадянам нічим не обмежений всесторонній духовний розвиток і матеріальний достаток. Пишний розквіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою. Тому державна самостійність і є національним ідеалом.

Історичний поступ, за М. Міхновським, визначається дедалі зростаючою боротьбою націй за своє звільнення та утворення національних держав. На основі аналізу досвіду національно-виз-вольної боротьби пригноблених народів, він формулює два ключові висновки. По-перше, нинішній стан людства переконливо засвідчує, що національне питання в цілому світі вже на часі, хоча ще далеко до його справжнього і справедливого розв'язання. По-друге, єдино можливим шляхом розв'язання національного питання може бути збройне повстання пригнобленої націй проти чужого панування.

Наразі Україна переживає затяжну історичну драму. Наш нарід пише М. Махновський, перебуває у становищі зрабованої нації, що втратила ознаки реального суб'єкта історії. Цей трагічний нинішній стан України розпочинається від Переяславської Ради (1654), коли Українська козацько-селянська республіка поєдналась із Московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політично й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але згодом знову відроджується, з-під попелу старовини виникає ідея нової України.

Проаналізувавши Переяславську угоду, М. Міхновський робить висновок, що ця угода не передбачала входження України до унітарної Російської держави, а стверджувала утворення конфедерації двох незалежних держав. Одначе московські царі не виконували своїх зобов'язань, згідно з Переяславською конституцією. Вони чинили так, наче наша нація зреклася своїх державних прав. Але ні сам український народ ні його чільні державці ніколи не давали такої згоди, а відтак не зрікалися прав, що належать йому за Переяславською конституцією .

Звідси ті слушні запитання, які ставить М. Міхновський. За яким правом російський царський уряд поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом видано закон 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? І найголовніше, чи має право царський уряд взагалі видавати для нас закони?

Очевидно, що розв'язати існуючу колізію шляхом добровільного дотримання вимог договору, марно сподіватися. Не вірить М. Міхновський і в можливості єднання соціально пригноблених представників пануючої та поневоленої нації. Єднання можливе лише між поневоленими народами в боротьбі за власне національне, а тим самим і соціальне звільнення.

Ще однією перепоною на шляху до реалізації національного ідеалу є відсутність національної еліти, правом і обов'язком якої є керувати народом у його боротьбі за національну волю. Незважаючи на те, що еліта зрадила інтереси нації, вона віднайде в собі сили для ствердження нової реальності - політичної самостійності України.

Починаючи з 20-х років XX ст., дослідження української національної ідеї продовжується за кордоном. Одним із центрів філософської й культурно-освітньої діяльності був Український Вільний Університет у Празі. Тут, в еміграції, речники націоналізму прагнули зрозуміти, чому було втрачено українську державність. Критикуючи винуватців поразки - ідеологів демократії та соціалізму - українські націоналісти прагнули теоретично обґрунтувати програму дій досягнення політичної самостійності України. Послідовним речником інтегрального націоналізму був Дмитро Донцов (1883-1973).

У своїй праці "Націоналізм" (1926) Д. Донцов висунув ідею політичної нації, "нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно - повне протиставляння цілому духовому комплексові Московщини; під оглядом соціяльним - негація соціялізму". Якщо мета нації - незалежність і повний сепаратизм, то засіб її досягнення - національна революція проти Московщини. Зреалізувати цю мету може людина нового духу, людина, яка вірить в українську національну ідею, в її правду й жадає її здобути.

Наразі українство замість національного ідеалу має надщерблені скрижалі старих вивітрених "мудрощів", саламагу із "поступу", "еволюції" та "міжнародного братерства". Це - отруйне зілля для здорового народного організму, що веде до декадансу національного світогляду. Занепадницький дух речників української інтелігенції XIX ст. полягав у їхній наївній вірі у всесильність розуму, який не лише не потребує вольових зусиль, а принагідно зменшує вольовий імпульс людської діяльності. Дев'ятнадцяте сторіччя у своїй другій половині, зазначав Д. Донцов, почало забувати, що таке воля, пам'ятаючи лиш про розум, що таке боротьба і що таке нація, як одна з найгарніших еманацій волі до боротьби і боротьби за волю. Розум, еволюція і космополітизм - цінності XIX ст.

Раціоналістичний світогляд, у якому всевладний розум домінував над волею, послаблюючи її, за Д. Донцовим, має заступити світогляд українського націоналізму, що містить ясно сформульовану мету в образі ідеалу, до якого прагне національна воляй сама воия, що є мотивом діяння. "Те, що бракує українській ідеї, це "цілком новий дух". Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї, і сотки туманних, замість одній яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку, хоче залишити своїм дітям" .

Досі українство не спромоглося на це велике хотіння, бо не мало яскравого ідеалу. Ми просто любимо своє, почуваємо ніжність до всього рідного. Очевидно, зазначає Д. Донцов, для перемоги національної ідеї вона має нести в собі інстинкт па-\нування, влади, бажання накинути себе ворожій думці й світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою. Ідея, яка обмежується альтруїзмом, є безсилою. Для прикладу, все те, чого бракувало українській ідеї, мали чужі ідеї, зокрема російські, з якими доводилося нам мати справу, а саме: відвагу, енергію, рішучість і примус.

Вихід із рабського становища Д. Донцов убачає в переоцінці вартостей. "Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї, і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря. "Фанатизм" і "примус", а не "ніжність", сповняють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися незайнятим. Не займемо ми, займе хто інший" .

Формування української національної ідеї в Д. Донцова органічно пов'язане з прагненням знайти відповіді на злободенні питання українського життя: через що спустошена земля наша? Хто, куди і як має провадити українське суспільство? Творчим чинником, що визначає зміст національної ідеї та провадить суспільство до його реалізації, є провідна верста. Поділ суспільства на еліту й маси зумовлений не соціально, а згідно з духовною природою людей, тому в кожному суспільстві є лицарі й плебеї, герої за націю і німі, підлі раби, мученики за віру і сонне кодло відступників тощо. Взаємини між елітою і масою слугують Д. Донцову фундаментальним принципом аналізу української історії.

На його думку, причини занепаду Української держави необхідно шукати не в географічному положенні, не в народові, а в провідній верстві українського суспільства, її духовному занепаді. Цей занепад став наслідком того, що в XIX ст. українська інтелігенція зреклася духу історичних традицій, зокрема княжого Києва та козаччини, "старокиївських традицій нашої кастової ієрархічної культури".

Д. Донцов називає причиною цього повороту різницю ментальності двох каст, що є в кожній нації. Духовне обличчя народу залежить передусім від його расової субстанції. Серед різних расових типів населення України він виділяє людей двох культурних типів - хліборобського й номадського. Згідно з ним, нордійці (номади) - це великі формотворчі, будівничі нації, організатори суспільності. Саме з них виросла провідна верства - еліта, що здатна до духовного панування.

Натомість друга раса - провансальці. Вони - творці культури хліборобського кола. їхні інтереси матеріальні та приземлені. Характеризуючи цей тип Д. Донцов зазначає, що він "жадний на гроші, працьовитий і діяльний, коли сподівається заробітку, інакше лінюх, для ідеї працювати не любить". Найвища мета представника цієї раси - досягнення особистого й родинного добробуту .

Трагедія нашого часу, стверджує Д. Донцов, полягає у тому, що наша інтелігенція намагається з принципів рідного провансальсгва зробити "гравітаційний осередок для національної культури взагалі" . Безперечно, культура, витворена цією верствою, може була по-своєму багата і стародавня, але це культура селянська за своєю суттю, тобто культура нижчої верстви. Суспільне життя, засноване на такій культурі, втрачає свою опору, воно є суспільством без провідної верстви. Нормальне, здорове суспільство не може існувати без провідної верстви, бо за самою природою є аристократичним. У ньому кожна верства виконує свою функцію та займає своє місце. До середини XIX ст. непорушним правилом національного життя України було культурне й духовне підпорядкування провідній верстві. Це верства людей особливого типу — фанатики, аскети, подвижники. Головні прикмети правлячої верстви - мудрість, мужність, шляхетність, тобто готовність жертовно служити вищим ідеалам.

У сучасному суспільному житті владні позиції посідає псевдоеліта - верства лицемірів. Тому найнагальніша проблема - детронізація сучасної нашої псевдоеліти. На її місце має прийти нове лицарство, що впорядкує українське суспільство на принципах суворої ієрархії і кастовості. Нова еліта повинна сформулювати українську ідею, яка спрямовує енергію провідників на державно-творчі процеси. На думку Д. Донцова, нові провідники, по-перше, повинні бути сильними й рішучими в організації політичної влади, а по-друге, надихнути собою таку суспільну форму господарства, яка б давала змогу піднести благоустрій, потроїти моральні й фізичні сили країни в порівнянні з її теперішнім станом. Нація, наголошував Д. Донцов, не обмежується завданнями дня, ані тим станом, який застала така генерація. Нація дивиться в минуле, де в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядувати для наступних поколінь.

Українську національну ідею впродовж XX ст. розвивали в діаспорі. Лише в 90-х роках відновлюється дискурс щодо національної ідеї та її обґрунтування в контексті незалежності України. Враховуючи політичний, економічний і культурний виміри національної ідеї, можна визначити її як ідею сильної, процвітаючої України; ідею державності, патріотизму і солідарності; ідею конституційного порядку, громадянського миру й злагоди; ідею духовності, справедливості та відкритості світу. Без національної ідеї втрачаються вектори суспільного поступу. Оскільки національна ідея визначає соціальні пріоритети, то вона є потужним чинником консолідації суспільства, утвердження демократії, добробуту та національної ідентичності.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Схожі:

Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» iconТема філософія як система теоретичних знань
Філософія та буденність. Філософія як любов до мудрості. Філософія та мудрість: суперечливість їх буття. Філософія як проблема для...
Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» icon6. Сучасна світова філософія
Некласична філософія ХІХ-ХХ ст. (марксизм, філософія життя, фрейдизм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика)
Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» iconДух третя І остання стадія розкриття Абсолютної ідеї проходить етапи...
Дух третя І остання стадія розкриття Абсолютної ідеї проходить етапи суб'єктивного духу, об'єктивного духу І абсолютного духу, реалізовуючи...
Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» iconПлан Філософія України в 1-й пол. ХХ ст. Філософія 40-90-х роках ХХ ст
Встановлення радянської влади в Україні привели до нової політизації філософії. Філософія проголосила суть “класовою” наукою, теоретичною:...
Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» iconСучасний філософський образ науки
Проте ніяка сфера людського духу, І філософія в тому числі, не може увібрати в себе всю сукупність спеціально-наукових знань про...
Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» iconЩо таке філософія?
Антична філософія: особливості, періодизація та значення для формування європейської культури
Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» iconЩо таке філософія?
Антична філософія: осо6ливості, періодизаиія та зна­чення для формування европейської культури
Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» iconТема Філософія, коло її проблем та роль
Філософія І її предмет. Обґрунтування необхідності вивчення філософії у вищому навчальному закладі
Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» iconПлан семінарського заняття Становлення та сутність предмета етики
Етика як наука виникла І розвивалася у межах філософії І розглядалася як практична філософія, або моральна філософія
Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» iconТому розум у Гегеля з'являється як надіндивідуальних, всесвітньо-історичний...
Згідно з Гегелем, розум в історії здійснюється таким чином, що кожен народ отримує право внести свою лепту в процес висхідного самопізнання...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка