К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда




Скачати 212.13 Kb.
НазваК ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда
Дата конвертації01.11.2013
Розмір212.13 Kb.
ТипДокументы
mir.zavantag.com > География > Документы


Кабкова О.В.

к.ф.н., доцент кафедри зарубіжної літератури

КНУ ім. Тараса Шевченка

Карнавал в житті й творчості О.Уайльда.
Історія життя Уайльда відлунює хворобливим, екзальтованим, виточненим, вишуканим подихом доби останньої третини ХІХ ст. Це був час владарювання декадансного світовідчуття.

Оскар Фінгал О’Флаерті Віллс Уайльд народився у Дубліні, Ірландія, 1854 року (декотрі англомовні видання подають іншу дату - 1856 рік) в інтелігентній ірландській родині. Його мати - жінка мрійлива, романтична, екзальтована - зналася на мовах, мала поетичний хист, в молоді роки під псевдонімом Сперанца писала вірші та політичні статті - заклики до звільнення Ірландії. Батько, лікар-окуліст, був людиною пристрасною, невситимою у всіх своїх діяннях. "Він любив свій край і знав його так, як до нього не знав ніхто, виходив його вздовж і поперек, залишаючи мимохіть молодим хуторянкам живі про себе спогади. Був він авторитетом в усіх питаннях, що стосувалися минулого Ірландії, її мистецтва, архітектури, топографії. Наполеон ІІІ радився з ним щодо кельтських старожитностей, принц Уельський, майбутній Едуард УІІ, відвідував дублінський музей у його супроводі, шведський король нагородив його орденом Полярної зірки", - пише у книзі "Король життя" видатний польський письменник, історик, есеїст Я.Парандовський.

Оскар змалку вирізнявся непересічною пам’яттю, Любов’ю до книжок та гарних речей, що складають побут людини. Шкільні роки в знаменитій Портора-скул розставили акценти в його читацьких та життєвих уподобаннях. За словами В. Бабенка: " Про романи Чарльза Діккенса він відзивався зневажливо, проте захоплювався перекладами з Тацита, Платона, Вергілія, а серед англійських письменників виділяв Дізраелі. Всі помітили його потяг до дорогих і красивих видань, хоча при цьому він не любив книжкових ілюстрацій. Йому подобалось красиво надруковане слово само по собі, як таке. Він був байдужий до музики. Терпіти не міг математику і всі точні науки. Оскара поважали за гострий розум і побоювались, оскільки майже всі прізвиська в школі вигадував він. А йому теж дали прізвисько - Грей кроу, що значить сіра ворона, яке його ображало, але не надовго: в природі хлопчика була нездоланно закладена любов до людей. Шкільний товариш згадував: "Він був завжди великодушним, добрим, врівноваженим".

Згодом було навчання в дублінському Трініті-коледжі і золота медаль по закінченні цього закладу за роботу з давньогрецької літератури. У двадцять років він стає студентом Сент-Мадлен-коледжу престижного Оксфордського університету. Ці роки пройшли під впливом естетських ідей Дж.Рескіна та В.Пейтера. Рескін здавався Уайльду англійським Платоном, "пророком Добра, Правди і Краси", проте він не поділяв переконань учителя стосовно єдності краси і моралі, відкидав думки, щодо турботи про бідних: Оскарові очі завжди відверталися, щоб не бачити бідність, старість, хвороби, несмак, пересічність. В.Пейтер зосереджував його думки на вищих формах мистецтва, на стані мистецького екстазу, на незалежності мистецтва від моральної оцінки: краса сама по собі містить мораль. Оксфордський період у житті Уайльда - це і перші поетичні спроби. Наприкінці курсу навчання він отримав університетську нагороду за поему "Равенна".

Життя, яке почалося в сонячних променях, продовжувалось, розгортаючись на освітленому сонцем боці вулиці буття. До певного часу доля буде прихильною до Уайльда. Він поринув у вир лондонського світського життя. Кілька чинників визначали його долю в цей час. По-перше, це принципи естетизму, що їх він сповідував, і які передбачали культ Краси і її самозамкненість на самій собі, а також байдужість мистецтва до будь-яких моральних, дидактичних та політичних цілей. По-друге, замилованість філософією дендізму, в центрі якої знаходилася фігура денді як людини-речі, що перетворила свій образ на витвір мистецтва. По-третє, вайльдове прагнення бути винятковим, вершити справи, несподівані для умів, які потонули в логіці буденного життя, його динамізм, непогамовний темперамент.

Протягом 1881-1895 років його життя буде сповнене різноманітними "коштовностями": знайомствами, вчинками, публікаціями, подорожами.

Його творчий доробок складатимуть кілька книжок поезій, дві книги казок "Щасливий принц"(1888) та "Гранатовий будинок"(1891), збірка оповідань "Злочин лорда Артура Севіля" (1891), роман "Портрет Доріана Грея"(1890), п’єси - "Віяло леді Віндермір (1892), "Жінка, не варта уваги" (1893), "Саломея" (1891), "Ідеальний чоловік" (1894), "Як важливо бути поважним" (1895), збірка літератно-критичних діалогів "Задуми" (1891) тощо.

1882 р. Уайльд здійснює лекційне турне по штатах та містах США і Канади.

Відвідини Парижа дозволяють йому розширити елітарне коло знайомих за рахунок французьких знаменитостей. ^ Я. Парандовський так описує цю поїздку: " Поселився в готелі "Вольтер" на улюбленому Франсовому березі, з Сеною і Лувром перед вікнами. Волосся він зачісував під Нерона, що посилювало схожість рис його обличчя з обличчям імператора на старовинних гемах, і щодня накручував дрібні кучерики; одягався як Бальзак, за модою 1848 року, ходив обвішаний дармовисиками і з тростиною із слонової кістки, головка якої була оздоблена бірюзою, носив зелене пальто на хутрі". В такій увазі до зовнішності унаочнювалася не лише нарцисична самозамилованість Уайльда і дотримання ним кодексу життя денді, але й бажання створити власну красу за рахунок вже існуючих зразків, простежити коріння новоствореної краси у вже існуючих попередніх наробках. У цьому підкресленому "цитуванні" образів неповторних попередників присутня думка про самозамкненість краси на самій собі, про існування мистецтва заради мистецтва.

1884 року він бере шлюб з Констанцією Лойд, яка менш ніж за два роки народить йому двох синів, Сіріла й Вівіана.

Особисте життя письменника тепер розгортатиметься в просторі лондонського приватного будинку. "Буде найнято будинок на Тайт-стріт і обставлено з великим смаком, на думку естетів, і крикливо та чудернацько - на думку правовірних вікторіанців.

На першому поверсі був Уайльдів кабінет - блідо-жовті стіни з панелями червоного дерева, в кутку, на колоні, копія Праксітелевого Гермеса, вздовж стін полиці з книжками. З холу двері вели до їдальні: ясно-голуба стеля, меблі з дерева жовтого кольору, фіранки білі з жовтим гаптуванням...

На другому поверсі була вітальня з малюнками Уїстлера і японськими вазами, а також зовсім не схожа на інші кімната для куріння, обклеєна шпалерами малюнка Вільяма Морріса, де на темно-багряному тлі виблискувало золото. Східні софи і отоманки вздовж стін, мавританські портьєри та ліхтарі, на вікнах фіранки із скляних пацьорків. Тут збиралися гості: Джон Сарджент, Рескін, Марк Твен, Роберт Браунінг, Свінберн, Сара Бернар, не рахуючи менш знаменитих майстрів пера, пензля, театру.

У цьому оточенні Уайльд показував гостям свою дружину, вбираючи її щомісяця по-іншому: то в грецький одяг, то в середньовічний, то в старовенеціанський, то в голландський, то в одяг часів Директорії. Констанція здавалася самій собі одним із створінь, що були породжені уявою Оскара і, ніби за магічним його словом, наділені життям." - пише Я.Парандовський.

В цей же час Уайльд створює собі славу як неперевершений майстер усних оповідок, парадоксаліст. І цю його якість доречно роздивитися уважніше.

* * *
Уайльд володів мистецтвом усного слова як справжній актор, або як справжній ірландець, оскільки саме на Зеленому острові мистецтво оповіді залишалося живим ще у ХІХ столітті. В цих переказуваних ірландцями історіях відлунювала кельтська старовина.

Про нього говорили: "Якщо колись був чоловік, що говорив, як боги, то це Оскар Уайльд". Б.Шоу твердив: "Уайлд був незрівнянно великий як оповідач, розмовник, і як особистість, - а це речі, що їх не можна відтворити. Я можу вам переказати один з Уайльдових анекдотів, але не зможу передати, як саме він його розповідав, а без цього "як" воно буде пусте". Все що було надруковано за Оскаровим підписом, спочатку витиналось у розмовах, розповідях - "обговорювалося". Різниця між тим, як він говорив, і тим, що писав, була настільки разючою, що декотрі з його друзів просто не могли його читати. Його синкретичне світобачення ставало грунтом для парадоксів. Я.Парандовський про це писав так: "Він був незрівнянний у бесідах того роду, де виникнення всесвіту і вчорашні події зливаються в єдиній усмішці. Дивовижна пам’ять, наповнена розкішшю, розпустою, розумом, божевіллям сторіч, зберігала знання, надбані особливо жадібними головами, знання широкі, безладні, поверхові, барвисті, гаптовані узорами фантазії і мріянь. Він говорив про все: про золотий пісок афінських гімнасеїв і про темні двори в’язниць, про крематорії, гашиш, заклинателів змій, про мистецтво, про старовинний посуд, самоцвіти, про вино, тютюн, страви. Єдиною зухвалою думкою схоплював він бруд міського дна і величні історичні постаті, дрібні випадки і великі події... На цьому шляху завжди виникало багато свіжих думок, ніби історію слід було написати заново, і багато старих ідей, які треба розвивати інакше, згідно з новим віком, - кожне явище несподівано набувало іншого виду. Від слів вільних чи мальовничих він раптом переходив до промов глибоких, новаторських, умів бути точним, майже педантичним, і раптом відкидав хронологію, документи, цитати, щоб висловити чиюсь душу голосом чистого ліризму".

Ті парадоксальні вислови, які обумовили популярність і славу Уайльда народилися з насолоди, яку від отримував, бавлячись з думкою: підкидаючи її вгору, роздивляючись її з різних боків, перевертаючи її, тощо. Проте його парадокси не зводились виключно до гри. Як справедливо твердить Р.Доценко, для Уайльда перебільшення, доведення думки до видимої абсурдності було засобом сказати те дошкульне, що він насправді думав. "Парадокс у нього - це тільки істина, поставлена сторчма, щоб привернути увагу. За всім його дражливим хизуванням стояла серйозна філософія, як за зверхньою софістикою крилося глибоке й просте серце поета", - писав його сучасник, англійський критик і поет Р.Ле-Гальєн.

Серед безлічі парадоксів можна, як приклад, навести кілька

"Суспільство часто прощає злочинцеві, але ніколи не прощає мрійникові"

"Хто каже правду, рано чи пізно буде викритий"

"У будь-якому мистецтві є і прямозначність, і символ.

Ті, що силкуються сягнути поза прямозначність, ризикують.

^ Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують також."

Ці парадокси, написані в різні роки, відлунювали майбутніми трагічними змінами у житті митця. Він дозволив собі ототожнити мистецтво з життям, він дозволив собі у житті абсолютну мистецьку розкутість і нестримність, він дозволив собі зазирнути під поверхню Краси (під маскою Аполлона бешкетував екстатичний Діоніс).

* * *

1895 - став роком, який докорінно змінив життя О.Уайльда. З осяяного сонцем боку вулиці життя він мав різко перейти на "тіньовий" бік. Він мав відкрити очі на ті сторони людського життя, від яких до того відвертався.

За сексуальне збочення його було засуджено до дворічного ув’язнення. Замкнений простір в’язниці переключив буття письменника на інший регістр. Він втратив радість і поринув у страждання. Цей його рух у страждання буде безупинним протягом тих кількох останніх років, що залишило йому життя. Він має спізнатися з злиднями: все майно і гроші залишаються дружині і синам, але нових джерел доходів немає. Його п’єси не ставляться, твори не перевидаються. Він спізнається зі зрадою більшості друзів і зневагою колишніх прихильників його - колишнього Короля життя. Він все більше і більше скочується в "плісняву" життя.

Придбане ім’я Себастьяна Мельмота , яке нагадує йому не лише про письменника Метьюріна і героя його роману, але й про дідуся по материнській лінії (його мати була троюрідною небогою Метьюріна) - не повертає Уайльду естетської переконаності.

Доробок останніх років життя складає сповідь "De profundis " - "З глибин" (точніша його назва "Epistola: In Carcere et Vinculis " - "Послання: у в’язниці й кайданах") та славнозвісна "Балада Редінзької тюрми".

В сповіді Уайльд оцінюватиме своє життя останніх років перед осудом і писатиме: "Я оточив себе дрібними натурами і вбогими умами. Я став марнотратцем власного таланту, дивну насолоду я відчував від розтринькування вічної молодості. Втомлений перебуванням на високостях, я свідомо зійшов у безодню в пошуках нових відчуттів. Чим парадокс був для мене в царині думки, тим зіпсутість стала для мене в царині пристрасті... Я брав насолоду, де мені було до вподоби, і йшов далі. Я забув, що кожен найдрібніший повсякденний вчинок творить або руйнує характер. І що, отже, про вчинене потай людина муситиме колись оповісти всім на повен голос. Я втратив владу над самим собою і не усвідомлював цього. Я зійшов на те, аби насолода уярмила мене. Я скінчив жахливою ганьбою".

Помер Оскар Уайльд 1900 року в Парижі.

* * *

Добу, в яку жив і творив Уайльд називають "кінцем віку", "раннім модернізмом" або епохою, позначеною декадансним світовідчуттям. Характеризуючи тогочасне мистецтво, вказують, за словами Д.С.Наливайка, "на такі його риси, як розрив з міметичністю, тобто розумінням мистецтва в якості наслідувача життя, ствердження його як творчості духу, самовияву митця і повної свободи цього самовияву, а також на зосередженість навколо естетичної проблематики й акцентування її самоцінності, звільнення мистецтва від соціальних і моральних зобов’язань". Хворобливий, екзальтований, витончений, вишуканий подих часу - останньої третини ХІХ ст. відлунював в аморфній, позбавленій векторності культурі декадансу. Декадансним умонастроєм були позначені, в тій або іншій мірі, всі тогочасні мистецькі течії: естетизм, символізм, імпресіонізм, неоромантизм і, навіть, натуралізм. О.Уайльд, який не погоджувався з очевидністю, само собою зрозумілістю реалій людського світу, став бунтарем в ім’я Краси. На нього, як і на інших "велетнів" того часу можна спроектувати характеристику, дану К.О.Шаховою: "Подібні мислителі часто є і творцями, відкривачами нових художніх сутностей і форм, нових напрямів і стилів, які важко визначити якимось терміном, бо вони сполучають у собі безліч часто суперечливих ідей, гіпотез, особливо індивідуальних уявлень про кардинальні проблеми - життя і смерть, матерію і дух, реальне і позареальне тощо. Ці творці перебувають у постійному духовному русі, і думки, що вони висловлюють, далеко не завжди є остаточними підсумками їхніх шукань. Скоріше вони лишаються на рівні експерименту, інтуїтивного прозирання в те, що колись, можливо, буде розкрите більш глибоко і всебічно.

Цих упертих мрійників і експериментаторів пересічна і самозадоволена більшість вважає, з властивою їй самовпевненістю, в кращому разі істотами не від світу цього, а частіше - нешкідливими божевільними. Хоча не раз бувало, що їх не лише зневажали, замовчували, а й картали, переслідували з ідейно-політичних міркувань, навіть фізично знищували."

Уайльд дійсно був суперечливим у своєму світогляді, творчості, житті: він був митцем і людиною кінця ХІХ століття. Але подібні речі можна сказати й про найвідоміших представників віку. Класик німецької літератури Т.Манн у своїй статті 1947 р. "Філософія Ніцше в світлі нашого досвіду" звертає увагу на світоглядну подібність Ніцше та Уайльда: "Не можна не вразитися близькою схожістю ряду суджень Ніцше з тими випадами проти моралі..., котрі приблизно в той саме час так шокували й веселили читачів англійського естета Оскара Уайльда... Я не випадково поставив імена Ніцше та Уайльда поруч, - обидва вони бунтарі, і обидва бунтують в ім’я прекрасного, хоча німець, піонер руху, йшов у своєму бунтарстві набагато далі, і воно було узгоджене для нього з незмірно глибшим стражданням, з незмірно тяжчими жертвами і героїчним самопереборюванням".

* * *

Для того, щоб краще розібратися з художньому доробку Уайльда, варто розкрити базові поняття його світогляду або, іншими словами, ті культи, що обумовлювалися його прихильністю перед Красою.

Для нього існував культ творчості, що узгоджувався з створенням, віднаходженням, вигадуванням Краси - брехнею. В есе "Занепад брехні" він напише: " Мистецтво досягає вищої довершеності в собі самому, а не шукає його в зовнішньому світі. Його не можна оцінювати яким-небудь зовнішнім мірилом схожості. Воно - скоріше покров, ніж дзеркало. У мистецтва є квіти, котрих не знає жоден ліс, і птахи, котрих не можна знайти в жодній лісовій гущавині. Воно створює і руйнує цілі світи, і може дістати місяць з неба завдяки пурпуровій нитці. Йому належать "форми, реальніші за живу людину", і ті вищі прообрази, недосконалою подібністю яких є існуючі предмети... Воно може творити дива, коли захоче, на його поклик чудовиська повстають з глибин. Варто йому наказати - і мигдалеве дерево заквітне взимку, а дозріваючі ниви вкриються снігом. За його загадом мороз накладає свої срібні пучки на палаючи вуста червня, і крилаті леви виповзають з печер лідійських пагорбів. Дріади з цікавістю виглядають з хащі, коли воно проходить поблизу, і смагляві фавни загадково посміхаються при його наближенні. Боги з ликами яструбів схиляються перед ним, і поруч з ним скачуть кентаври... Той, хто не любить Красу більше за Правду, ніколи не проникне в свята святих Мистецтва... Настане день, коли нам всім смертельно набридне банальність сучасної літератури...Як всі ми зрадіємо, коли зазоріє світанок цього дня, або загориться його загибель! Ніхто не буде більше довіряти фактам, Правда литиме сльози над своїми кайданами і Поезія із своїм казковим настроєм повернеться на землю. Весь світ здобуде інше забарвлення і унаочниться перед нашими здивованими поглядами зміненим... Над нашими головами літатиме Синій Птах і співатиме про прекрасне і нездійснене, про те, що є заворожуючим і захоплюючим, і чого ніколи не існувало, про те, чого немає, але що мало би бути. Але перш ніж все це здійсниться, ми маємо розвивати брехню і вправлятися у втраченому нами мистецтві брехати".

Для Уайльда творчість обумовлювалася індивідуальним підходом до світу. Він зневажав банальне, юрбне існування в мистецтві. З його точки зору, Краса входила в світ завдяки індивідуальній творчій діяльності, відтак варіантів, різновидів Краси могло бути стільки, скільки індивідуальностей. "Краса має стільки ж значень, скільки людина - настроїв", - зазначав О.Уайльд в есе "Критик як художник". Тож, ще одним культом письменника був культ індивідуалізму. Відомий монолог лорда Генрі Воттона в романі "Портрет Доріана Грея" відтворює переконання самого автора: "Мета життя - розвиток власного "я". Повністю реалізувати своє єство - ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самі себе. Вони забули найвищий з усіх обов’язків - обов’язок перед самими собою. Звичайно, вони доброчинні. Вони годують виснажених і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи й не мали її. Страх перед суспільством, що є основою моралі, страх перед Богом, що є таїною релігії, - ось що владує нами. А проте... якби кожна людина проживала все своє життя повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію, - тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий і дужий збудник радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя і повернулись до еллінського ідеалу, а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого".

І та сама ідея розгортатиметься в абсолютно утопічній площині в його статті "Душа людини при соціалізмі" (1891). "Ми побачимо її, справжню людську особистість, і вона буде незвичайною. Вона розвиватиметься просто і природно, як розпускається квітка або росте дерево. В ній все є гармонійним. Для неї чужими будуть суперечки, дискусії. Вона не стане нічого доводити. Вона пізнає все. І все ж пізнання не поглине її. Вона здобуде мудрість. Достоїнства її не можна буде виміряти матеріальними цінностями. І, не маючи нічого, вона все ж візьме все, і, скільки б не черпали від неї, вона не збиткує - такою багатою є людська особистість. Вічні втручання в справи ближніх, прагнення уподібнити їх собі - не для неї. Ближні стануть дорогими їй тим, що не схожі на неї. Проте, не втручаючись в життя інших, вона допомагатиме їм, як допомагають нам прекрасні речі простим існуванням своїм. Особистість людини унаочниться явищем воістину дивовижним. Таким саме дивовижним, як і єство дитини.

У розвитку своєму вона може рухатися, спираючись на християнство, якщо люди забажають цього; якщо ж ні, вона зможе йти вперед і без його допомоги. Оскільки особистість не турбуватиметься про минуле, як і про те, що має або не має трапитися в майбутньому. І не стане вона визнавати ніяких законів, крім власних, і нічиєї влади, крім власної. Проте особливо прихильна вона до тих, хто прагне зміцнити в собі волю, і такі частіше за все відмічені нею. Таким був і Христос".

З точки зору О.Уайльда, справжня творчість невіддільна від радості та розкутості креативного процесу. Тож, ще одним культом митця був гедонізм. Він вважав, що весь світ не вартий одного-єдиного задоволення, якого він нас позбавляє. Відомим є парадокс О.Уайльда про те, що єдиний спосіб побутися спокуси - піддатись їй без вагань. "Біль не є найвищим ступенем довершеності. Це лише початок, лише реакція протесту. І це пов’язано з порочними , хворобливими, несправедливими умовами життя. Коли ж порок, хвороба і несправедливість зникнуть, тоді не буде більше болі....Радість є якістю Краси", - твердить він в статті "Душа людини при соціалізмі".
* * *

Роман "Портрет Доріана Грея" і подальша доля автора цього твору стали дивовижною ілюстрацією парадокса Уайльда про те, що життя йде слідом за мистецтвом. Англійський письменник П.Акройд у романі "Останній заповіт Оскара Уайльда" вклав у вуста О.Уайльда таку оцінку роману: "Моєю першою, дійсно вражаючою роботою став "Портрет Доріана Грея". Це не був дебют, але це було дещо, що лише трохи йому поступалося - скандал. Інакше і бути не могло: адже я хотів ткнути своє покоління носом у нинішнє століття, яким воно є, і в той же час створити роман, який кидав виклик умовностям і канонам англійської прози. Він цілком міг бути написаний французькою: його чарівність полягає в тому, що він геть-чисто позбавлений якогось сенсу і якоїсь моралі в загальновизнаному розумінні. Це дивовижна книга, повна вогню і тих дивних веселощів, з якими я її писав. Працював я швидко, без особливої підготовки; і вийшло так, що десь в надрах книги поселився я сам, все моє єство - не знаю тільки, де саме. Я живу в кожному персонажі, хоча я й далекий від розуміння того, які сили ними рухають". Чим обумовлені ці слова? Чи є вони справедливими? Як їх можна пояснити? Тож, про все це по порядку.

Роман "Портрет Доріана Грея" було написано на замовлення американського журналу "Ліппінкотт мегезин" і надруковано 1890 р. Для окремого видання в 1891 році автор на вимогу видавця додав кілька розділів аби надати твору соліднішого обсягу. Як пише Р.Доценко: "Цим пояснюється певна непропорційність окремих частин твору - зокрема тих, до яких автор, послуговуючись щедрою своєю пам’яттю, понатоптував мало не цілі уступи з різних брошур, антикварних реєстрів тощо".

Ця думка є цілком слушною, так само, як і не один раз повторювана теза про те, що роман відлунює не лише наробками митців-попередників Уайльда, а й його власними творами. Для цього у письменника були свої резони.

Серед парадоксів з передмови до роману є й такий: "Розкрити себе і втаїти митця - цього прагне мистецтво". Іншими словами, митець є не лише творцем, але й слугою мистецтва. Кожен наступний твір існує в діалозі з творами попередників, або просто попередніми творами. І всі ці твори належать простору Мистецтва. В одному з своїх листів О.Уайльд напише про це : "Митець рухається по колу шедеврів, перший з яких є не менш чарівним, ніж останній." Тож, краса замикається на самій собі і існує задля самої себе. А це є один з постулатів естетизму. В романі "Портрет Доріана Грея" ця формула унаочниться в історії пригод мистецького витвору, фрагмента Краси - портрета. З образу на мольберті всі пригоди в житті Доріана Грея розпочнуться, портретом вони й замкнуться.

Дослідники звертали увагу на різноманітні алюзії в творі О.Уайльда. Підсумовуючи їхні спостереження, Р.Доценко відмічав: "Можна навести не одне місце з роману, що в більш чи менш перефразованому вигляді повторює десь колись уже чуте, в тому числі й від самого Уайльда (приміром, визначаючи гобелени, як північні фрески, він повторює відомого англійського письменника й художника Вільяма Морріса; в передмові до роману варіює думки з листів Гюстава Флобера; описуючи на перших сторінках художникову робітню, відштовхується від аналогічного опису на початку Мопассанового роману "Сильна, як смерть"; подекуди позичає окремі деталі зі свого ж таки оповідання "Злочин лорда Артура Севіля" або перефразовує парадокси зі своїх мистецтвознавчих діалогічних есеїв ("Критик, як художник" та "Занепад брехні")...Імовірним... відправним поштовхом для Уайльда при створенні сюжету стала "Шагренева шкіра" Оноре де Бальзака... Щось завважив для появи Доріана і ірландський романтик Чарлз Метьюрін...; знаменитий свого часу Метьюрінів роман "Мелмот Блукач" (1820) - це соковито написана історія про угоду з дияволом заради продовження життя. Називаються у зв’язку з Уайльдом ще імена Йогана Вольфганга Гете, Едгара По, Роберта-Луїса Стівенсона тощо. Зауважено й іншого характеру впливи - творів, де герої в пошуках винятковості чи слави безоглядно поринають у пристрасті й насолоди. Це, зокрема, романи "Вівіан Грей"(1826-1827) Бенджаміна Дізраелі, "Панна де Мопен" (1836) Теофіля Готьє, "Марій Епікуреєць" (1885) Валтера Пейтера, "Навпаки" (1884) Жоріса-Карла Гюїсманса." Цілком слушно цю особливість письменницької вдачі Уайльда схарактеризував у дослідженні про нього французький прозаїк Робер Мерль: Уайльд "ані луна, ані відбиття життя. Він луна луни, відбиття відбиття".

Роман "Портрет Доріана Грея" - історія життя, пригод, історія знелюднення вродливого хлопця на ім’я Доріан Грей, який закохався у власну вроду.

В центрі роману роздуми про Красу: про її привабливість і небезпечність. Художник Безіл Голворд намалював портрет Доріана Грея. Працюючи над портретом юнака, живописець розмірковував про образ досконалої Краси, «що мусить сполучити в собі всю пристрасність романтичного духу і всю досконалість духу давньої Еллади" . На цю думку Безіла Голворда варто звернути увагу, тому що в ній - скручена пружина динамічного сюжету твору.

Портрет, написаний рукою Безіла Голворда, переконав Доріана у власній красі і розбурхав гординю в душі. Завдяки Безілу Доріан Грей ступив на дорогу, яка обумовила його мандрівку в простір краси (небуденності, непересічності). Ця мандрівка стане подорожуванням в пекло. В дорозі Доріана супроводжуватиме лорд Генрі Воттон.

Доріан Грей замилувався власною вродою, пластичною красою. За красою пластики в романі має поступово відкритися інша краса - пристрасна натура Доріана, різноманіття уподобань, безмежжя його чуттєвості.

"Культ чуттєвого часто і не без підстав осуджували - людей інстинктивно страхають пристрасті й почування, котрі здаються сильнішими за них самих і котрі властиві, як вони знають, і нижчим істотам. Але Доріан Грей гадав, що сутня природа цих почуттів ще нікому досі не далася на розум і вони лишаються тваринними й рознузданими тільки тому, що люди все намагалися приборкати їх голодом або вбити болем, замість того, щоб зробити з них елементи нової одухотвореності, де провідним був би потяг до Краси"- твердиться в романі. Гордощі, шаленства, хіть - всі ці індивідуальні емоційні схильності виявлялися в житті Доріана. Він перетворив своє життя на бенкет, де кожного дня була інша небанальна розвага. Він не думав про те, що страви на такому бенкеті є дуже дорогими. Їхня ціна - ціна власного життя. Інакше розплатитися за таке нескінченне святкове дійство не можна.

Екстатичність музики сперечається в єстві Доріана з стриманістю пластики. "Усім єством зняв він бунт проти надміру болю, що силкувався порушити, а то й скалічити його душевний спокій. З ніжними витонченими натурами завжди так. Їхні могутні пристрасті несуться стрімголов, якщо їх неприборкано. Вони або вбивають людину, або вмирають самі. Дрібничкове горе і дрібничкове кохання вперто животіють. Кохання й горе, коли вони великі, гинуть від безмір’я своєї сили."

В цьому романі О.Уайльд задавався питанням про небезпеку надмірного замилування красою, чуттєвістю, власним "ego". До речі, коли роман було надруковано, і коли з’явилися різні оцінки твору, Уайльд, прагнучи відповісти на різного роду закиди, в одному з листів написав: "Справжня мораль цього твору полягає в тому, що всяке надужиття, так само, як і самозреченість, тягне за собою покару. Тобто, - конкретизує думку Уайльд, - художник, Безіл Голворд, надмір обожнюючи фізичну вроду, як це робить більшість художників, помирає від руки того, в чиїй душі він породив страхітливу й безтямну марнославність. Доріан Грей, живучи в самих тільки чуттєвих насолодах, пробує вбити сумління і в цю мить убиває самого себе. Лорд Генрі Воттон намагається бути тільки спостерігачем у житті і під кінець виявляє, що ті, хто уникає битви, ще глибше зранені, аніж ті, хто бере в ній участь."

Краса позначає цей роман на текстовому рівні, оскільки можна говорити про парадоксальність його сюжету. Логіка цього твору - це логіка гри з фрагментами відомого латинського вислову "Ars longa, vita brevis (Hippocrates)" (Життя коротке, мистецтво - вічне). Доріан Грей, який із захопленням, а, разом з тим, з сумом дивиться на власний живописний образ, знаючи, що той ніколи не змінюватиметься, не старішатиме, цей Доріан Грей живе за принципом: "Життя коротке, мистецтво - вічне". Коли ж Доріан забажав собі вічної молодості, він, по суті, забажав, щоб його життя почало розгортатися в просторі мистецтва. Складники цього вислову мали помінятися місцями: тепер життя мало стати вічним, а мистецтво - коротким. Портрет змінюватиметься, старішатиме, матиме якість людської совісті. Доріан Грей-людина - стане витвором мистецтва, він житиме відповідно до примх своєї душі; його життя стане спектаклем, карнавалом, на якому будь-які події є бажаними.

Наприкінці твору знову унаочниться мудрість латинського вислову "Життя коротке, мистецтво - вічне". Витвір мистецтва залишився як закарбована мить насолоди в безмежному морі страждання. Пекло екстатичного життя/карнавалу трансформувалося в довершеність пластичного образу - портрета.

Персонажі в "Портреті Доріана Грея" виписані пензлем Вайльда-естета, є втіленнями його естетських візій.

Таким є не лише Доріан Грей, чиє життя стало спектаклем, але й лорд Генрі Воттон, Сібілла Вейн.

Індивідуаліст лорд Генрі став каталізатором для унаочнення пристрасної своєрідності Грея. Він є парадоксалістом, що грається словами, аморалістом, прибічником гедонізму. Для нього щастя - це пошуки краси.

Акторка Сібілла Вейн була привабливою для Доріана Грея, так само як і для О.Уайльда до тих пір, поки жила в художньому просторі, тож не одним життям, оскільки весь час змінювала маски, ролі. Її справжнє життя Грея не цікавить. Доріана кохати навчила поезія і дружину він побачив в драмах Шекспіра. Без мистецтва вона ніщо, справжні почуття перетворюють її в очах Доріана на банальну істоту з однісінькою роллю. Але й для неї Грей є вимріяною істотою - Чарівним принцем.

Краса позначає цей роман не лише на текстовому рівні, але й на мовному, фразовому. Р.Доценко - перекладач "Портрету Доріана Грея" українською мовою - виокреслив мовні якості роману. "Помітний... добір і аж перебір лексики, у певному напрямку скерованої, з підкресленням зовнішньої красивості, з балансуванням на суперлативах (такі слова, як beautiful і більш-менш синонімічні до них wonderful, delightful, marvelous, refined, exquisite і т.п. автор вживає майже 400 разів!), але це все-таки частковість. Переважає у мові роману простота і невимушеність викладу, та висока простота, що йде від препильної уваги до форми, до звукозапису слова, до будови фрази, до розподілу інтонаційних акцентів, до ритміки твору, - щоб ніщо не базувалося на самодіяльній стихії".

Роман складатимуть ланцюжки метафор, порівнянь, замальовки інтер’єрів, пейзажів. Чарівності цьому твору додадуть і перли розсипаних то тут, то там парадоксів.

* * *

Після публікації "Портрет Доріана Грея" не залишився поза увагою критики. Уайльд взагалі ніколи не залишався без критичних оцінок, інша справа, якими були ці оцінки. В дев’яності роки минулого століття, коли талант Уайльда був у розквіті, його книги нерідко служили предметом насмішок, вірші - предметом пародій, а сам він - предметом злих карикатур. "Портрет Доріана Грея" не став винятком.

З якихось двохсот рецензентів, що першими відгукнулися на роман, більшість знаходила у творі "гидомирний сморід морального та духовного розкладу", псевдонауковість, надмірну озлобленість; окремі - "високоморальну тенденцію". Дописувачі прагнули оцінити цей роман, не володіючи світоглядним кодом Уайльда. Він наповнив твір красою гри думкою, красою мерехтливих граней оповіді, красою недомовленості, яка спонукала читача до власного прочитання тексту, відтак його не дуже дивувало, що "Портрет" жорстко визначали як аморальний, або, навпаки, моралізуючий роман. "Єдина характерна властивість прекрасної форми полягає в тому, що будь-хто може вкласти в неї, що йому заманеться, і бачити в ній, що він побажає..." - писав Уайльд в статті "Критик як художник".

Творчість О.Уайльда належить не лише англомовному простору порубіжжя ХІХ-ХХ століть. Він відроджується в інших традиціях, часах, видах мистецтва.


Схожі:

К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда iconВиступ доповідача №3
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса...
К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда iconПрофбюро Інституту міжнародних відносин
Профспілкового комітету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Станом на 1 січня 2012 року до Первинної профспілкової...
К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда iconПрограма урочистої академії
Марія Моклиця, професор, завідувач кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури
К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда iconВиступ доповідача №3
...
К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда iconВиступ доповідача №3
...
К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда iconО. О. Кулініч мова телебачення
Галич О. А. – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури Луганського національного університету...
К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда iconКиївський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин
Укладачі: професор Задорожній О. В., доцент Гнатовський М. М., доцент Ржевська В. С., ас. Льовін А. В
К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда iconУкраїнська асоціація міжнародного права київський національний університет...
Федорова Алла Леонідівна, к ю н., доцент кафедри порівняльного І європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного...
К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда iconКруглий стіл на тему
...
К ф. н., доцент кафедри зарубіжної літератури кну ім. Тараса Шевченка Карнавал в житті й творчості О. Уайльда iconТараса Шевченка Юридичний факультет Кафедра правосуддя Укладачі
Прокуратура України. Робоча навчальна програма / Костюченко О. Ю., Малюга В.І., Крижанівський В. В. – Київ нац ун-т імені Тараса...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка