Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.)




НазваЛекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.)
Сторінка2/3
Дата конвертації17.06.2013
Розмір0.58 Mb.
ТипЛекція
mir.zavantag.com > Физика > Лекція
1   2   3
Київська Русь у системі міжнародних відносин.


Загибель Ярополка і прихід до влади Володимира відкрили нову сторінку в історії Київської Русі. Володимир Святославович, відомий історії також як Володимир Великий, Володимир Хреститель або ж Володимир Святий (останнє ймення князя є небезпідставним, адже він був канонізований і Західною, і Східною церквами), був народжений від Святослава Ігоровича та Малуші, яка була коханкою Святослава, що служила ключницею при дворі княгині Ольги. Вважається, що Володимир народився десь близько 960 року, адже його батько народився у 942 році, а старший син Володимира – Вишеслав – у 977 році. Розгнівана Ольга відіслала Малушу у село Будутині, що під Псковом, і мабуть саме там і народився один з найбільш могутніх правителів середньовічної Європи. Виховувався Володимир у Києві, у свого дядька Добрині, і до прийняття християнства мав величезні гареми.

Слід зауважити, що до хрещення Володимир мав близько двадцяти дружин та майже тисячу наложниць. Однак могутній князь усе відпрацьовував, адже від нього походила сила-силенна дітей. Натомість у спадкуванні престолу бралися до уваги лише офіційні діти, тобто народжені не від наложниць, а від законної жони. Натомість Володимир окрім активного сімейного життя швидко навився встигати поєднувати приємне з корисним та провадити активну зовнішню політику.

Так, знайшовши порозуміння з хорватськими племенами, які, до речі, були вельми войовничими, і мало з ким взагалі хотіли розумітися інакше як не на зброї, у 981 р. Володимир ходив на поляків і зокрема на Перемишль. Роком пізніше він ініціював похід на в’ятичів, які насмілилися повстати проти князя ,а в 983 р. розгромив ятвягів, у 985 р. тривали війни Володимира проти волзьких болгар, які закінчилися вигідним для Русі миром. У 987-988 рр. триває Херсонеська війна, яка закінчилася союзом з Візантією та династичним шлюбом Володимира з візантійською принцесою Анною (963-1011 рр.)

Закінчення цієї війни мало ще один величезний наслідок для Русі: Володимир прийшов до рішення запровадити на Русі християнство. Існують відомості, що рішення Володимира щодо прийняття християнства його державою було вельми обдуманим та виваженим, адже князь надіслав своїх посланців у різні кутки світу з метою вивчення світового досвіду монотеїстичних релігій. Спочатку Володимир не був певен, чи обов’язково приймати саме християнство, однак прийшов до думки, що Русі потрібна саме монотеїстична релігія як віра в єдиного бога, а не багатобожне язичництво. Уважно вислухавши посланців, які побували і в юдейських храмах і в інших святинях, Володимирові милішою за все видалася історія посланців до Візантії, які побувавши у Константинопольських храмах стверджували, що побували на самому небі.

Крім того, існує легенда, що в той час Володимир тимчасово втратив зір, а маючи на мислі обернутися в християнство зір повернувся князеві. Існували і ще додаткові причини щодо запровадження християнства. Адже на той час не існувало ще поділу на католицьку церкву і православну, який стався лиш у 1054 р., і тому прийняття християнства давало змогу русичам більшою мірою вписатися до геополітичного простору тогочасної Європи, де релігійний фактор відігравав велику роль, і посли християнської держави у будь-яких обставинах виглядали краще ніж представники іншої релігії. Більш того, князеві, який полюбляв розважитися з хтивими наложницями та за глечиком вогняної водиці зовсім не подобалося що ісламська релігія забороняє вживання спиртних напоїв, хоча й дозволяє мати аж чотирьох дружин. Натомість активне вживання свинини слов’янами (що, до речі, можливо й убезпечило Європу від просування ісламу на захід) теж ніяк не в’язалося з мусульманськими та юдейськими звичаями, а необхідна згідно до канонів цих двох релігій спеціальна хірургічна процедура для чоловіків теж засмутила Володимира.

Однак 988 р., що став для Русі роком прийняття Християнства, не можна вважати датою повної та абсолютної християнізації Русі, адже ще протягом понад сотні років спостерігалося поступове обернення язичників у християни, а в самому 988 р. далеко не всі русичі прийняли нову віру. Авторитет язичницьких богів все ж довго ще залишався вельми відчутним, і чимало русичів сумували за ідолопоклонством. Так, на пагорбах Дніпра трапився характерний для тої пори випадок, коли ідола Перуна потопили в річці ,натомість люди почали закликати свого запереченого бога – Видубай! Видубай! (тобто винирни! винирни!), та раділи, коли ідол все ж винирнув з води. З тих пір і походить назва сучасного району Києва – Видубичі. Зрозуміло, що візантійський імператор ніколи не віддав би свою доньку заміж за варвара, а запровадження християнства Володимиром поклало край не тільки десяткам його дружин та сотням наложниць, на зміну яким прийшла єдина жона, а й започаткувало на наших землях цивілізовані шлюбно-сімейні стосунки.

Володимир Хреститель був першим правителем Русі який збагнув, що власна валюта є запорукою сильної держави, і саме при ньому почалися карбуватися руські срібники. Не дивно тому, що коли незалежна українська держава запровадила свою національну валюту ,то на найбільш розповсюдженій купюрі – номіналом у одну гривню – був зображений саме Володимир Хреститель, з чиїм правлінням позначився початок розквіту Київської Русі, який набув свого піднесення часів правління не менш видатного нащадка Володимира – Ярослава Мудрого.

Правління Ярослава Володимировича традиційно вважається розквітом могутності Київської Русі. Народився княжич близько 983 р., і протягом 987-1010 рр. був ростовським князем, а крім того у 1010-1034 рр. займав престол і князя новгородського. Сходженню Ярослава Володимировича на престол передувала громадянська війна на Київській Русі, яку сам Ярослав і розпочав, оскільки не хотів більше платити данину Києву й готував й рушив на нього походом. Під час підготовки походу Володимир Хреститель помер, й воювати Ярославу довелося вже з Святополком. Ярослав розгромив Святополка й посів у 1016 р. київський престол, однак у 1018 р. був звідтіля вигнаний польським королем Болеславом Хоробрим.

Натомість у 1019 р. Ярославу Володимировичу вдається повернути собі київський престол, чому передували доленосні історичні перипетії, починаючи від вбивства святих Бориса і Гліба (яке деякі історики все ж приписують Святополку а не Ярославу) і закінчуючи блискучою перемогою воїнства Ярослава на річці Альті. Натомість початок правління Ярослава не видався безхмарним, адже воюючи з тмутараканським та чернігівським князем, причому ще й своїм рідним братом – Мстиславом, Ярослав програв йому битву у 1024 р. та поступився Чернігівщиною.

Проте у 1026 р. під Києвом було укладено мир та князьки домовилися співпрацювати а не битися. Співпраця видалася плідною ,адже допомагаючи своєму братові у боротьбі з племенами касогів та ясів у 1029 р., Ярослав поширив володіння Русі до кавказьких гір, а Мстислав теж без територіальної здобичі не лишився. Протягом 1030-1031 рр. Ярослав повернув руській державі Червенські міста, які у русичів відвоювали поляки, й провадив активну експансію на північ та захід.

У 1036 р. помирає брат Мстислав Володимирович, і Ярослав Володимирович об’єднує його землі з своїми в єдину державу, хоча в той же час існувало й Полоцьке князівство, що його Володимир Хреститель дав своєму синові Ізяславу у володіння. У тому ж 1036 р. сталася й славетна подія – військо Ярослава розгромило під Києвом печенігів. Згідно до літописів та легенд, на честь цієї перемоги Ярослав велів збудувати знаменитий Софійський собор. Ця пам’ятка архітектури – Софія Київська, не тільки зображена на купюрі номіналом у дві гривні разом з самим славетним руським правителем, а й була першою вітчизняної спорудою, внесеною до реєстру ЮНЕСКО з захисту культурної спадщини у 1990 р. Щоправда, існують різна дати побудови Святої Софії, такі, як 1017, 1019 та й інші роки, і самі експерти ЮНЕСКО вважають, що Софія була збудована раніше за 1034 р., адже там існують автентичні фрески, датовані значно раніше. Подвиг руського народу у боротьбі з печенігами описаний у відомому романі Івана Кочерги «Ярослав Мудрий» та ліг в основу лібрето славнозвісної української опери.

Протягом 1038-1042 рр. руське військо ходило на ятвягів, Мазовію, прибалтійсько-фінські племена. Натомість похід на Візантію 1043 р. закінчився поразкою та тяжкими втратами для русичів. Піклувався Ярослав, який недарма отримав прізвисько Мудрий, і про оборону кордонів на півдня, свідченням чого стало будівництво фортифікаційних споруд. Ярославу мудрому вдалося розширити кордони і самої столиці Русі – міста Києва – шляхом спорудження відповідних оборонних валів, зміцнити Київську Русь на міжнародній арені та перетворити її у велику та могутню європейську імперію. Ярослав Мудрий не тільки зміцнив фінансову систему Київської Русі у спосіб чеканки срібних монет ,а й видав на-гора Руську Правду ,яку можна справедливо вважати першим кодифікованим джерелом слов’янського права (у 1072 р. сини Ярослава Мудрого доповнили цей документ і він отримав назву «Правда Ярославичів») та значно зміцнив позиції християнства на Русі та церкви ,яку при Ярославі очолив митрополит Іларіон.

Щоб зберегти цілість своєї держави, а заразом забезпечити права своїх синів, Ярослав встановив систему наслідування (сеньйорату), згідно з яким старший брат Ізяслав дістав великокняжий престол у Києві, Святослав — Чернігівщину, Муром і Тмуторокань, Всеволод — Переяславщину, Суздаль і Ростовщину, Ігор — Володимир Волинський, В'ячеслав — Смоленщину. Історія доведе, що така система феодальної розробленості була хоч і характерною для всієї середньовічної Європи того часу, однак згубною ,оскільки лише за умови передачі всієї повноти влади монарха у спадок може існувати ефективний державний розвиток. Недарма у 2008 р. за результатами інтерактивного опитування серед українців Ярослава Мудрого було визнано першим у списку «Великих українців».

Провідне місце у дипломатичній активності двору Ярослава Мудрого посідала шлюбна дипломатія. Вдале використання такого інструменту дозволило оточити Київську Русь своєрідним поясом безпеки ,перетворивши деяких потенційних ворогів у більш-менш надійних союзників. В той же час династичні шлюби ярославого двору не обмежувалися найближчим оточенням Русі, адже погляди князя були вельми амбітними.

Свою сестру Марію Ярослав віддав заміж за польського князя Казимира І. Свого часу Ярослав Мудрий надав політичний притулок двом колишнім правителям європейських держав – норвежцю Олафу ІІ ,який втратив престол внаслідок невдалої війни з Данією та синам англійського короля Едмунда Залізнобокого, що утекли до Новгорода після завоювання Англії датчанами. Слід зауважити, що сам Ярослав Мудрий був одружений за донькою Олафа ІІ,будучи ще Новгородським князем він взяв собі в жони його доньку, тому приймати такого гостя-вигнанця було для нього особливо приємно, однак у 1030 р. Олаф ІІ залишив гостинного Ярослава щоб спробувати повернути собі трон, одначе склав голову в бою.

Від першої своєї дружини – Анни – Ярослав Володимирович мав сина Іллю, що князював у Новгороді, а одружившись на Інгігерді (яка на християнський лад називалася Іриною) у родині князя народилися ще троє дочок та шестеро синів. Не дивно тому, що Ярослав Мудрий увійшов в історію як «тесть Європи». Старший син Ярослава Мудрого Володимир (близько 1020 – 1052 рр.) був одружений з донькою впливового європейського політика графа Леопольда Штаде Одою, хоча деякі історики мають сумніви щодо цього. Натомість немає жодних сумнівів щодо одруження у 1040 р. Ізяслава Ярославовича (близько 1024 - 1078 рр.) на доньці польського князя Мешка ІІ Гертруді, Святослава Ярославовича (близько 1027 – 1076 рр.) на Оді, онучці німецького Цісаря Генріха ІІ, Всеволода Ярославовича (близько 1030 – 1093 рр.) на Марії, доньці візантійського імператора Костянтина Мономаха, та Ігоря (? – 1060 рр.) з німецькою принцесою Кунігундою, графинею Орламіндською. Молодший син Ярослава Мудрого В’ячеслав (1034 0 1057 рр.) скоріш за все вістав від тенденції власних братів та за свій короткий вік не встиг знайти собі дружини серед ясновельможних європейських принцес.

Доньки Ярослава Мудрого вийшли заміж настільки вдало, що великому князеві позаздрив би будь-який інший батько. Так, старша донька могутнього правителя Єлизавета (? – 1076 рр.) стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, середня донька – Анастасія (?-1097 рр.) була видана заміж за угорського короля Андраша І, а молодша донька – Анна (?-1077 рр.) – стала жоною короля Франції Генріха І , та ще й після його смерті управляла державою. З германськими правителями Генріхом ІІ, Конрадом ІІ та Гарніром ІІІ Ярославу Мудрому вдалося укласти союзи.

Необхідно зауважити, що доби Ярослава Мудрого еліта київської Русі біла доволі освіченою, адже не тільки князь, а й кожен більш-менш вагомий службовець окрім власне слов’янської володів ще однією східною мовою. Недарма у багатьох джерелах Ярослава Мудрого називають не князем а каганом, або ж хаканом – назва правителя держави на східний манер. Так же само як зараз вся державна еліта України вільно володіє російською мовою, еліта княжої доби могла спілкуватися з своїми сусідами однією мовою, що значно полегшувало просування інтересів слов’ян у світі.

Вважалося, що похований Ярослав Мудрий у Софії Київській разом з своєю дружиною Інгігердою-Іриною. Високотехнологічні дослідження кінця першого десятиріччя 2000-х рр.. дали підтвердження тому, що у саркофазі Софії Київської похована жінка скандинавського типу, яка померла у тому ж віці, що й Інгігерда згідно до літописів. Ці дослідження поклали край дискутивам щодо того, чи похована вона була в Києві чи в Новгороді. Однак останків самого великого князя у саркофазі знайдено не було! Вважалося, що у саркофазі мають лежати два скелети, і коли науковці у 2009 р. побачили там один, вони спочатку були переконані що то є мощі Ярослава. Однак переконавшись у тому, що той скелет належав жінці, розпочалися нові дискусії щодо того, куди зникли останки великого правителя Київської Русі. Скоріш за все це сталося у період між 1940 та 2009 рр., і нині про долю залишків мирської плоті київського кагана залишається лише тільки здогадуватися.

Після смерті Ярослава Мудрого Київська Русь зазнає феодальної роздробленості. Незважаючи на те, що сам Ярослав Мудрий на початкових етапах свого правління доклав чимало зусиль щоб об’єднати Русь в єдину державу під своїми знаменами, він вирішив не зберігати централізацію Русі після своєї смерті. Ярослав Мудрий передав Святославу у володіння Чернігів, Всеволоду – Переяславль, Ігорю – Володимир, В’ячеславу – Смоленськ, а в Києві лишив княжити Ізяслава. На Русі склалася система тріумвірату князів, членами якого були Ізяслав, Святослав і Всеволод. Ігор та В’ячеслав рано померли та і живими помітної ролі в державотворчих процесах Київської Русі не відігравали. Після їх смерті Волинню заволодів Ізяслав, а Смоленщину тріумвіри поділили між собою, не давши нічого їхнім трьом дітям – своїм племінникам, які здійснювали спроби урвати і собі шматок землі. Осібне ,майже автономне становище, займало Полоцьке князівство, де правили нащадки Ізяслава Володимировича. Його онук – Всеслав Брячиславич – для годиться визнавав верховну владу старших Ярославичів, однак поводився незалежно та зухвало.

Тріумвірат від самого початку був не стійким, а випробування йому довелося проходити серйозні. Так, у серпні 1068 р. русичам довелося битися з половцями під Переяславом, атакували Русь і тюркомовні половці, які у 1062 р. розгромили руське військо та пограбували Переяславську землю.

Розлючені нездатністю великого київського князя Ізяслава Ярославича дати гідну відсіч нападникам і його відмовою озброїти городян, кияни підняли повстання і 15 вересня 1068 р. звільнили з «поруба», куди він потрапив попереднього року після поразки від тріумвірів у битві на річці Немизі поблизу Мінська, праправнука Володимира Великого – полоцького князя Всеслава Брячиславича (правив у 1044-1067 та 1070-1101 рр.) та проголосили його київським князем. Ізяслав з купкою бояр втік до Кракова, і за допомогою князя Болеслава ІІ уже в квітні 1069 р. рушив на Всеслава, якому довелося тікати до Полоцька. Натомість киянам не подобалося повернення Ізяслава, і вони звернулися до двох його молодших братів. У березні 1073 р. Святослав і Всеволод рушили на Київ. Ізяслав не зміг чинити їм опору та знову утік до Кракова.

Болеслав ІІ спочатку знову надав військо для допомоги Ізяславу, яке рушило в похід проти Святослава Ярославича, однак син Всеволода Ярославича Володимир Мономах зумів владнати конфлікт миром, а сам Болеслав ІІ ,який готувався до війни з Чехією та хотів дружніх відносин з Руссю, заспокоївся. Після того Ізяслав став шукати підтримки у германського імператора Генріха IV. Останній заслав до Києва послів, які були гостинно прийняті та щедро обдаровані, однак отримали відмову у питанні союзу з Германською імперією та примирення з Ізяславом. Тим часом Ізяслав знайшов собі притулок у сербо-лужицького маркграфа Дедо фон Веттіна і видав свого сина Ярополка заміж за його дочку. Подружжя склало васальну присягу римському папі та були короновані ним у 1075 р. як король і королева Русі. Натомість коли Ізяслав повернувся на Русь у 1073 р. він не наважився обнародувати там присягу своєї родини на вірність папі.

Проте тим же часом – у липні 1075 – лютому 1076 - руське і польське військо здійснило вдалий похід на Чехію, а Святославу стало необхідним налагодити відносини з папою римським задля змоги призначення єпископів, через що він став союзником Ізяславові. Натомість скоро Святослав загалі помер, що дало змогу Ізяславу повернутися до Києва. Натомість княжити у Києві йому довго не довелося, адже син Святослава Олег, який у 1078 р. ,позбавлений землі утік до Тмутараканського князівства для підготовки помсти, і там намовив ще одного князя-вигнанця – Бориса В’ячеславовича, сина смоленського князя, за допомогою половців змінити владу на Русі. Двоє обурених князьків разом з половцями рушили проти Всеволода й страшенно погромили його військо на річці Ножиці. Всеволод звернувся до Ізяслава за допомогою, однак 3 жовтня 1078 р. військо Ізяслава перемогло ворогів під Черніговом, натомість сам Ізяслав там загинув.

У Києві покняжився Всеволод Ярославич, у Чернігові – його син Володимир Мономах, а Олег після своїх ганебних вчинків знову утік до Тмутаракані, де княжив його старший брат Роман, який загинув наступного року після набігу на Переяславську землю ,який він здійснив неодмінно разом з половцями. Олег був захоплений у полон і виданий візантійцям, які заслали його на острів у Середземне море, натомість через два роки, за умов зміни влади у самій Візантійській імперії, Олег зміг повернутися, та ще й будучи одруженим на візантійській аристократці, і визнав васалітет Візантії над Тмутараканню. У 1090 р. візантійська дружина Олега помирає ,і він одружується на доньці половецького хана Осолода, та разом з половцями у 1094 р. здійснив спустошливий похід на Чернігівську землю. Після цього Олег продовжував чинити набіги разом з половцями на руські землі проти київського князя Святополка Ізяславича та переяславського князя Володимира Мономаха, однак після поразки під Суздале у 1097 р. він був позбавлений Чернігівської землі та знову став ізгоєм.

Для остаточного вирішення проблеми «отчини» - землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження династії Рюриковичів, і припинення князівських міжусобиць, спільної боротьби проти половців, наприкінці жовтня 1097 р. в Любечі було скликано князівський з’їзд. За результатами з’їзду було розділено землі між князями, зокрема Святополк отримав Київ, а Володимир Мономах додав до своїх володінь Курськ. Чернігів був переданий молодшому брату Олега Давиду Святославовичу ,який помер у 1123 р. Таким чином спільна доти Русь розпалася на три відокремлені «отчини» старших ліній Ярославового дому: Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Було проголошено також і непорушний принцип спадкового володіння підвладними територіями. Звичайно, рішення Любецького з’їзду, так же само ,як і рішення наступних подібних нарад – Витичівського зїзду 1100 р. та Долобського 1103 р. – де також обговорювалися питання припинення міжусобних війн і організації спільної боротьби проти половців, утверджувалися з великим трудом, проте загалом рамки розподілу більш-менш окреслилися з середини ХІІ ст.

Були і випадки відкритого порушення принципів ,визначених на з’їздах. Так, у 1098 р. великий князь київський Святополк Ізяславович намірився прибрати до рук Волинську землю, яка за Любецькими домовленостями дісталася Давиду Ігоревичу (близько 1058 – 25 травня 1112 рр.), і здійснив похід на Берестя. Волинський князь звернувся по допомогу до польського князя Владислава І Германа, оскільки великий князь київський за вчинений ,не без його ж сприяння, злочин (осліплення у Звенигородці під Києвом у ніч на 7 листопада 1097 р. теребовлянського князя Василька Ростиславича) збирався вигнати того з Волинської землі ,перетворивши на ізгоя. Давид Ігоревич втік до Кракова, однак Владислав І Герман вирішив все ж бути на стороні князя київського.

Потрібно зауважити, що в той час як Київська Русь стала переживати епоху своєї феодальної розробленості, не найкращих часів зазнавала і Візантія, що поступово втрачала свою могутність під ударами турків-сельджуків та печенігів. Русь надавала підтримку Візантії у боротьбі проти печенігів, і 29 квітня 1091 р. не без допомоги п’ятитисячного руського війська візантійці майже знищили печенізьку орду. У світлі цих подій логічним видається шлюб Святополка Ізяславовича (після смерті його дружини-половчанки) з візантійською принцесою Іриною-Варварою Комнін. Таким чином ,принципи русько-візантійських відносин, закладені ще угодами Х ст., зберігалися.

Передостаннім єдиновладним правителем Київської Русі виявився Володимир Всеволодович Мономах, який зумів об’єднати руські князівства та землі і високо піднести свій авторитет самодержця серед правителів тогочасної Європи. Чималою мірою сприяло цьому імператорське походження майбутнього великого князя – від династичного шлюбу дочки візантійського імператора Константина ІХ Мономаха Анастасії з улюбленим сином Ярослава Мудрого Всеволодом. Близько 1070 р. Володимир Мономах одружився на Гіті (? – 7 травня 1107 р.), дочкою останнього англосаксонського короля Гаральда ІІ, який загинув у битві при Гастингсі 1066 р. Після смерті Гіти Мономах, як правитель прикордонного Переяславського князівства на межу Великого Степу одружився з донькою половецького хана Аепи.

Запрошений 20 квітня 1113 р. на престол вічем знатних городян і бояр, що зібралося у Софійському соборі в умовах стихійного постання після смерті Святополка Ізяславича, Володимир Мономах зумів підпорядкувати собі непокірних родичів, і високо піднести власний авторитет князя київського. Він одноосібно вирішував усі питання внутрішнього та зовнішнього життя держави, передавши самовладність старшому сину Мстиславу Володимировичу. Подібно до свого діда – Ярослава Мудрого – Володимир Мономах за власною волею переміщував князів з однієї волості до іншої, не рахуючись з їхнім старшинством. А коли його старший небіж Ярослав Святополкович у 1117 р. перестав йому коритися ,він зібрав військо і вигнав князька з Русі.

Володимир Мономах був відомий не тільки своїм «Повчанням дітям» - безцінною морально-політичною працею, яка стала одним з перших писемних джерел духовності й етикету слов’ян, а й розширеною редакцією Руської правди – так званим «Статутом Володимира Мономаха», згідно до якого розширювалися народні права, зокрема скасовувалося холопство за борги.

Володимир Мономах був не тільки рішучим політиком, що стало видно одразу після суворого придушення ним київського постання, яке точилося в умовах його приходу до влади, а й далекоглядним стратегом та тонким дипломатом. Так, відчувши небезпеку війни з військом Болеслава ІІІ, Мономах не став очікувати нападу поляків на Русь, а сам в союзі з половцями у 1120 р. завдав упереджувального удару полякам, який видався розгромним.

Мономах здійснював спроби й укріпитися з Пониззі Дунаю, однак вони не видалися абсолютно вдалими через активний спротив візантійців. Однак на південно-східному напрямі Мономаху вдалося забезпечити корінний перелом у боротьбі проти половецької загрози. У 1103, 1105, 1107, 1109, 1111 та 1116 рр. військо Мономаха здійснило блискучі походи на половців ,в результаті чого ті були здебільшого змушені переселитися на Кавказ.

Володимир Мономах передав великокнязівський престол у надійні руки свого старшого сина Мстислава-Гаральда (1 червня 1076 – 15 квітня 1132 рр.), чия самовладність дозволяла утримувати великодержавний статус Русі в тогочасному дипломатичному житті. Коли полоцькі князі Всеславині – Давид, Ростислав і Святослав, а також двоє синів померлого Рогволода Всеславина – Василько й Іван – у 1130 р. ухилилися від загальноруської боротьби з половцями, Мстислав Володимирович ув’язнив їх разом з жінками та вислав згодом до Візантії, про що попередньо домовився з імператором Іоанном ІІ. Великий князь київський був двічі одруженим: у 1095 р. з Христиною (? – 1120 р..) – дочкою шведського короля Інге І Стенкільсона, який правив з 1080 по 1112 рр., а після її смерті к 1122 р. – з дочкою новгородського посадника Дмитра Давидовича.

У традиціях своїх могутніх попередників великий київський князь провадив активну шлюбну дипломатію. Старша його донька – Інгеборг – була видана заміж за данського принца і герцога Шлезвігу Канута Побожного близько 1130 р. Їхній син згодом став одним з найбільш славетних та могутніх правителів Данії – Вальдемаром І. Цікаво, що в 1154 р. він ,мабуть не без впливу з боку матері, одружився з Софією, дочкою свого кузена і внука Мстислава-Гаральда – новгородського князя Володимира Всеволодовича. Ще одна донька Мстислава-Гаральда – Малмфірд – була видана за норвезького правителя Сігурда І Хрестоносця, а після розлучення з ним одружилася у 1128 р. з данським принцем Еріком-Еймундом Еріксоном, який жив у Норвегії у вигнанні. Цей шлюб і підтримка могутньої київської рідні допомогли йому здобути данський трон і стати королем Ейриком ІІ. Їхній син також був королем – Свеном ІІІ.

Наймолодша дочка великого київського князя – Єфросинія Мстиславна – у 1146 р. була видана заміж за угорського короля Гейзу ІІ, і мала великий вплив на правління свого чоловіка, який царствував до 1161 р. Після його смерті вона виступила регентом при старшому синові іштвані ІІІ та виступала проти союзу з Візантією, за що вона була усунута від влади королем Белою ІІІ. Наймолодший син Мстислава-Геральда – Володимир Мстиславич – одружився з дочкою намісника угорської Хорватії Бейлуша, що значно сприяло дипломатичному порозумінню Русі з тамтешнім регіоном та поступовому формуванню анти візантійської коаліції, куди долучився і грузинський цар Деметрій І.

Натомість на боці візантійців виступив німецький імператор, Угорщина зазнала поразки та втратила спірні з Візантією території, проте Русь в цих обставинах змогла без згоди Візантії обрати власного митрополита, яким став Клим Смолятич, що великою мірою зміцнило могутність Київської держави. Київсько-візантійські відносини нормалізувалися лише незадовго до укладення візантійсько-угорського миру за правління молодшого брата Ізяслава – великого київського князя Ростислава Мстиславича, який царював протягом 1159 – 1167 рр. У 1164 р. він відрядив до Константинополя посла – боярина Горюту Семковича, який мав уладнати з Візантією церковні справи. Але поблизу гирла Дніпра він зустрівся з імператорським послом Візантії, який супроводжував новопризначеного константинопольським патріархом митрополита Іоанна. Всі троє скоро в’їхали до Києва.

Як і його попередники-Мономаховичі на київському престолі, Ізяслав Мстиславович поряд з тісними союзницькими стосунками з Угорщиною зберіг приязні відносини з правителями Польщі ,в той же час активно втручаючись у польські династичні війни. В той же час суперечки щодо порядку престолонаслідування, які точилися навколо того, чи має наслідуватися влада від старшого брата до середнього і від середнього до молодшого, як то було до Любецького з’їзду, чи від батька до старшого сина, зумовили громадянську війну на Русі, яка значно послабила могутність цієї держави та точилася протягом 1146-1151 рр. між Ізяславом Мстиславовичем і Юрієм Долгоруким.

Юрій Долгорукий був суздальським князем і за архаїчним порядком престолонаслідування, мав більші права на Київ, однак всупереч праву Любича. Ізяслава Мстиславовича підтримав безвольний та повністю позбавлений владних амбіцій В’ячеслав Володимирович, і зрештою Ізяславу вдалося перемогти, не без підтримки зовнішніх союзників, таких як поляки та угорці. Для подальшого зміцнення військово-політичного союзу з Польщею Ізяслав Мстиславович одружив свого сина – переяславського князя Мстислава – з сестрою Болеслава IV Агнесою, а другу доньку – Євдокію – видав за познанського князя Мешка ІІІ, а в 1163 р. наймолодший з синів Болеслава ІІІ – майбутній краківський князь Казимир ІІ Справедливий одружився з Оленою – донькою молодшого брата Ізяслава Мстиславовича.

Після смерті Ізяслава Мстиславовича 13 листопада 1154 р. Русь остаточно перетворилася на децентралізовану федерацію, відносини в якій оберталися навколо осі Київ-Чернігів-Суздаль. Київ поступово перестав бути політичним центром Київської Русі, в той же час лишаючись її головним культурним осередком. В умовах роздробленості Русі її дипломатичні потуги вже не могли обмежуватися зносинами з іноземними державами, і чільне місце посіла внутрішня між князівська дипломатія. Враховуючи той факт особливо, що протягом 100 років після смерті Всеволода Ольговича Чернігівського, яка мала місце 1 серпня 1146 р., у Києві було 47 князювань виражених у 24 князях, що походили з семи ліній трьох династій, один з яких княжив аж сім разів, а тривалість князювання варіювалася від одного до тринадцяти років, між князівські стосунки можливо навіть були і на першому плану з-поміж інших політичних активностей держави руської.

Угоди між Рюриковичами нерідко укладалися безпосередньо в присутності єпископів або в стінах найшановніших монастирів, що відкривало широкі можливості для духовенства втручатися у між князівську дипломатію. Характерний випадок мав місце у 1127 р. коли Новгород-сіверський князь Всеволод Ольгович захопив Чернігів і взяв у полон свого рідного дядька – Ярослава Святославовича. Великий князь київський Мстислав Володимирович вирішив покарати агресивного князя та відновити його дядька на престолі. Але ігумен монастиря Святого Андрія Григорій переконав київського князя не чинити гріх та не проливати кров і київський князь підкорився волі священнослужителів.

У тих випадках, коли Рюриковичі не брали особистої участі в ході переговорів, дипломатичні зносини здійснювалися за допомогою послів. За відсутності налагоджених зносин і елементарної безпеки в дорозі питання про посольську недоторканність було одним з найважливіших. Так, Смоленським договором 1229 р. було встановлено подвійно сувору кару за вбивство посла. Проте нерідко посли зазнавали насильницького затримання як це було, наприклад, у 1142 р., коли новгородські дипломати були затримані в Києві, оскільки не дійшли згоди з великим князем Всеволодом Ольговичем щодо кандидатури новгородського князя. За візантійською традицією при зносинах між Рюриковичами посли користувалися утриманням і засобами пересування – кормом і провозом – за рахунок того князя, до якого були відряджені. Крім виконання прямих дипломатичних обов’язків, посли сприяли поширенню різноманітних відомостей міжнародного значення. Ця функція була доволі суттєвою за відсутності інших засобів отримання зовнішньополітичної інформації. Недарма Володимир Мономах заповідав прихильно ставитися до купців і послів, оскільки ті рознесуть славу про місто і його правителя ,городян, на широкі усюди.

На жаль, не збереглися оригінали між князівських договорів, натомість є відомим їхній зміст, який свідчить, що угоди укладалися не тільки про мир ,а й про союзи чи васальні відносини. Договори на той час, як міжнародні, так і між князівські, затверджувалися цілуванням хреста й зазвичай укладалися у формі хрестних грамот. Розрив договору вважався в тому, що посол кидав хрестні грамоти та й від’їжджав. Оскільки гарантія цілування хреста була лише умовною та мала виключно моральний характер, для більшого враження клятву виголошували на раці, тобто біля гробниці того чи іншого шанованого святого, або ж для матеріальних гарантій виконання угоди бралися заручники.

Федерація руських князівств в той же час почала поступово дедалі децентралізуватися, перетворюючись більше у конфедерацію. Зовнішня політика і дипломатія удільних князів ставала дедалі більш незалежною та самостійною. Здійснювали феодальні правителі і свої походи, що не обмежувалися розв’язанням міжусобних суперечок. Особливо слід відзначити похід князя Ігоря на половецького хана Кончака 1185 р., описаний у «Слові о полку Ігоревім» приблизно 1187 р. Сприйнявши сонячне затемнення, яке за дослідженнями фізиків дійсно мало місце того року, князь рушив свої війська, однак потрапив у полон, звідкіля йому все ж успішно вдалося вибратися.

Феодальна розрізненість київської Русі та велика автономність удільних князів не дали змоги русичам передбачити велику небезпеку, яка насувалася на них зі сходу. Згуртований монголо-татарський етнос, що мав мобільну кінноту, рішуче керівництво та волю до перемог, рішуче просувався до кордонів руської держави. У 1223 р. на річці Калка сталося перше зіткнення русичів та половецьких військ з монголо-татарською армією. Незважаючи на те, що русько-половецьке воїнство переважало монголо-татар, за деякими даними навіть у п’ять разів, русичі зазнали поразки через втечу половців з поля бою, порушення рядів руського війська та його фактичну дезорганізацію на кілька частин та залізну дисципліну у монгольських рядах. Вразила й підступність та дикість монголо-татар під час цієї битви: пообіцявши клятвено оточеним руським князям, які мужньо чинили опір, залишити життя та безперешкодно відпустити додому у разі якщо ті складуть зброї, монголи не дотрималися обіцянки та забравши полонених воїнів у рабство водрузили на полонених князів столи ,на яких пирували.

Протягом 1237-1241 рр. землі Київської Русі були фактично повністю окуповані монголо-татарськими ордами. Протягом зими 1237 – 1238 рр. армія Монгольської імперії зайняла території Рязанського та Володимиро-Суздальського князівств, весь північний схід Русі. У 1239 р. моно голо-татари оволоділи Переяславом і Черніговом. В грудні 1240 р. монголо-татарські орди взяли Київ та майже повністю його зруйнували (лише близько через шість століть населення Києва вийшло на рівень того, який був до навали). Протягом 1241 р. монголо-татари підкорили західні руські землі. Спочатку похід проти русичів очолював Субудай, який був воєводою та Бурі, найстарший з нащадків Чингізхана. Однак у 1238 р. чінгізіди, які брали участь у поході, були відкликані назад до Монголії, і ординським військом став керувати онук Чингізхана – хан Батий (Батухан).

Такі швидкі та розгромні загарбання Київської Русі були зумовлені не тільки значною чисельною перевагою ординців над русичами, яка була дуже великою, а й в розробленості руських князів, які не змогли згуртуватися навіть перед спільним ворогом та загрозою загального зникнення на Русі княжої влади. В той час як деякі князі докладали всіх зусиль для боротьби з ворогом, інші князьки правили наче нічого страшного не відбувається і дуже скоро самі позбулися своїх володінь на користь моно голо-татар. Крім того, київські міста були зовсім не готові до оборони, а маючи в основному дерев’яні укріплення руські фортеці стали легкою здобиччю для ворожого війська.

Таким чином величезна і могутня Київська Русь пала під ударами монголо-татар. Водночас у боротьбі Київської Русі проти монголо-татарського нашестя була доленосна історична місія, адже ціною свого зникнення Русь врятувала всю європейську цивілізацію від вірної загибелі. Історія не раз ще покаже приклади, коли слов’янський народ ціною шалених втрат своїх численних синів і дочок рятуватиме Європу.

На сьогоднішній день з’являються чимало трактувань історії кардинально протилежних її «канонічній версії». Причому, такий дешевий авторитет заробляють собі не самі історики, а авторитетні фахівці, але в галузі фізики, математики тощо. Якби історики та філологи займалися фізикою і математикою, світ, мабуть, вже давно потонув би, тож і фізикам з математиками не варто переписувати історію, та створювати софістичні праці, що легко розповсюджуються завдяки своїй «новизні» та спроможні переконати пересічних людей завдяки структурованій софістиці аргументів. Вони ладні захопити зокрема люмпен-молодь, що замість друкованих авторитетних видань віддає перевагу неперевіреним та ніким не рецензованим інтернет-сторінкам.

Не дивно тому, що чимало людей на сьогодні вважають що єгипетським пірамідам не більше ніж 500 років, Евклід з Декартом жили в одному столітті, а ніякого монголо-татарського нашестя не існувало, оскільки був союз русичів з ординцями, а хан Батий, мовляв, був руським князем, якого називали «батя»… Якби дійсно існував союз Русі з Ордою, і русичі пропустили б ординців до Європи, світ би зараз виглядав по іншому, і європейської цивілізації в цілому б не існувало. Праці «псевдоісториків» мусять викликати особливе обурення у слов’ян та українців зокрема, як спадкоємців тих, хто склав свої голови та втратив свої родини задля того, щоб створити Європі «тепличні умови» задля творення своєї державності та демократії в той час, коли наш народ горбився під монгольським ігом.

Монголо-татарське іго відчувається своїми наслідками і на сьогодні, адже відсталість в економічному та соціальному плані держав Східної Європи від Європейського Союзу багато в чому зумовлена саме тим, що ми триста років боролися проти монголо-татар замість того що ефективно розвиватися, але аж ніяк не особливостями нашої ментальності чи генетичного інтелекту.

Натомість український народ зберіг історичну, генетичну пам'ять про могутність Київської Русі, не забулися в українському генофонді великі подвиги русичів. Без великих перемог, доленосних змагань та віковічних традицій Київської Русі не змогла б відбутися сучасна українська держава.

Проте після моноголо-татарських страхіть середини ХІІІ ст. не вся земля руська опинилася під ярмом орди. Спадкоємицею Русі стає Галицько-Волинське князівство, що пронесло протягом ще майже двох століть українську державність і православну віру під знаменами гордих Рюриковичів. І нехай існує чимало поглядів щодо того, що монголо-татари самі не прагнули завоювати Галинину й Волинь через їхню болотисту та лісисту, а отже малоцікаву в економічному й геополітичному контексті місцевість і тому легкою рукою жалували землі ярлика, історичні факти все ж вказують на важливість цієї держави в контексті міжнародних відносин у Європі доби Середньовіччя та неодноразовий героїзм східних слов’ян у боротьбі за своє існування та розвиток.



1   2   3

Схожі:

Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) icon2. Особливості дипломатії в добу глобалізації
Віденський регламент та Аахенський протокол. Саме на цьому етапі формуються класичні правила дипломатії І зовнішньої політики
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconЛекція №1. Київська Русь (2 год.)
Лекція №3. Україна в другій половині XIV — середині XVII ст. Утворення козацтва (2 год.)
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconДипломатія
Розділ 1 Поняття дипломатії. Історичні передумови сучасної дипломатії стор. 4-6
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) icon1 Дівчинка 7 років госпіталізована в дитячу інфекційну лікарню зі...
Випорожнення до 15 разів на добу, блювання до 5 разів на добу. Захворіла гостро, через
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) icon1 Дівчинка 7 років госпіталізована в дитячу інфекційну лікарню зі...
Випорожнення до 15 разів на добу, блювання до 5 разів на добу. Захворіла гостро, через
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconСтановлення та розвиток вітчизняної банківської системи
Порядок формування резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банку
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconПитання до заліку з навчальної дисципліни
Висвітлити питання вітчизняної історії становлення етичних традицій соціальної роботи
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconУкраїнська культура з давніх-давен зазнавала впливу зі сторони І...
Княжу добу, крізь козаччину І аж до XX ст завжди, коли народ мав нагоду виявити свою політичну волю, він виявляв одну І ту ж характерну...
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconЛекція Лекція Природозберігаючі технології по захисту водного басейну (3 год.)

Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) icon2. Розрахунок вантажопотоків І вагонопотоків вантажної стації за добу
Прибуття (вивантаження) або відправлення (навантаження) для кожного роду в 4- І 8-вісних вагонах та загальне за середню добу максимального...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка