Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.)




НазваЛекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.)
Сторінка1/3
Дата конвертації17.06.2013
Розмір0.58 Mb.
ТипЛекція
mir.zavantag.com > Физика > Лекція
  1   2   3

Лекція 2 - 3. Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.)





  1. Історичні чинники зародження дипломатичних функцій та їх роль в житті етносів на території України додержавної доби.


Не піддається сумнівам те твердження, що дипломатія, як мистецтво врегулювання суперечок мирним шляхом переговорів, виникла ще в додержавну добу. Так, відомий англійський історик та дипломат Гарольд Нікольсон стверджував, що за умов існування первісного ладу, коли печерні люди лупцювали одне одного палицями, існувала необхідність поховати загиблих, допомогти пораненим, для чого висилалися спеціальні посланці.

Вже навіть у ті часи посланці мали певні привілеї та їхній статус був недоторканним. Недарма у преамбулі Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року зазначається, що усі народи з давніх-давен визнавали статус дипломатичних агентів. Однак згаданий вище Нікольсон казав своїм студентам: але я не збираюся тягнути вас у печери! Тож не будемо більше про печери та розглянемо дипломатичні аспекти додержавної доби на вітчизняних теренах.

Першим державним утворенням на теренах сучасної України прийнято вважати кіммерійців, відомості яких дійшли до нас разом з працями античних істориків, літераторів та географів Геродота (490/480 – 425 до н.е.), Каллімаха (310-240 до н.е.), Страбона (64/63 – 23/24 до н.е.). На початку І тисячоліття до н.е. кіммерійці займали значну степову територію між Дністром і Доном, і саме з ними пов’язують початок залізної доби на українських теренах.

У 30-х рр.. VIII ст.. до н.е. більша частина кіммерійців рушила на південь вздовж узбережжя Чорного моря, чому сприяла їхня могутня кіннота. Протягом наступного десятиліття кіммерійці завдали поразки державі Урарту та опанували східну частину Малої Азії. Військова могутність кіммерійців тримала в жаху сусідні з ними народи.

Не менш могутніми та жорстокими до своїх ворогів були і племена скіфів. Ці північно-східні давньоіранські племена відзначалися своєю надзвичайною войовничістю. Так, фактично кожна родина скіфів являла собою військовий підрозділ, а скіфські жінки не тільки воювали на полі бою нарівні з чоловіками, а й переважно не виходили заміж допоки не відзначилися в бою. У скіфів навіть було прийнято пити кров убитих на полі бою ворожих воїнів. У 70-ті рр. VII ст. до н.е. скіфи мали перші військові сутички з ассирійцями, під час яких загинув скіфський цар Ішпакай.

Однак близько 673 р. до н.е. скіфи підтримали антиассирійське повстання мідян, чия держава знаходилася на північному заході іранського нагір’я. Могутній ассирійський цар Асархаддон був змушений вдатися до дипломатичних засобів замирення скіфів, результатом чого став шлюб його доньки з скіфським царем Партатуа. Надалі скіфські племена дотримувалися здебільшого проассирійської політики, однак і відзначилися походами до Передньої Азії, змісивши навіть єгипетського фараона Псамметіха І відкупатися щедрими дарами. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн близькосхідної цивілізації (Ассирії, Вавілону, Мідії, Урарту), що не могло не відбитися на скіфській культурі. Повернувшись із-за кавказьких гір у над чорноморські степи від Дунаю до Дону, скіфи остаточно підкорили більшість місцевих племен і завершили політичне формування Великої Скіфії. Ця держава згодом поділилася на три окремих царства ,кожне з яких мало свого правителя, однак серед них виділявся один головний.

У 514-513 рр. до н.е. скіфам довелося відчути силу перської навали та шукати союзників для боротьби проти багато чисельного перського війська. Такими виступили племена савроматів, однак через байдужість інших племен – андрофагів, меланхенів, неврів та фракійців-арафірсів, скіфи не мали достатньо сил для боротьби з імперією ахіменідів та були змушені відступати вглиб своєї держави. При цьому вони, фактично, використовували тактику «випаленої землі», засипаючи на своєму шляху криниці та спалюючи траву. Активною була скіфсько-спартанська дипломатія, оскільки обидві держави потерпали від перської навали, однак практичних наслідків для двох народів вона не мала. Потрібно зауважити, що деякий час держава скіфів за своєю територією нагадувала форму бика, який ліг спочити, а лежачий бик, у свою чергу, звучав скіфською мовою «го гу», саме тому деякі вітчизняні історики вважають, що назва нашої держави походить саме від сполучення скіфських слів «го-гу-кра-іно», тобто територія, що за формою нагадує сплячого бика.

В той же час спостерігалося і заселення північного Причорномор’я грецькими поселенцями, яких манили туди родючі ґрунти, зручні гавані, багатий рослинний і тваринний світ. Давньогрецький історик Геродот влучно помітив, що греки обсіли Чорне Море, немов жаби ставок. І дійсно, на північних берегах Понту Евксинського, тобто «гостинного моря», як греки називали Чорне, вихідці з Мілету, що знаходився на території Малої Азії, спочатку у 647 р. до н.е. спочатку створили поселення Борисфеніда, який знаходився на острові Березань що у гирлі Дністровсько-Бузького лиману, у VII – VI ст. до н.е. на правому березі Бузького лиману було засновано Ольвію, на місці сучасної Керчі з’являється Пантікапей, протягом VI ст. до н.е. засновуються Тіра, Феодосія, Нім фей, Тірітака, на Керченському півострові розвивається Кімерік, на місці сучасної Євпаторії – Керкінітіда. Спочатку ці міста вдавалися до активної торгівлі зі скіфами, маючи з ними дружні стосунки, однак згодом вони перестали бути безхмарними, що змусило греків будувати стіни та інші фортифікаційні споруди.

На момент середини V століття до н. е. зростає могутність Першого Афінського морського союзу, що особливо дав знати про себе у 438-437 рр. до н.е., коли великий афінський флот під командуванням стратега Перикла переплив чорне море. Необхідно зауважити, що після такої акції у Перікла «в приймальній» з’явилися посланці понад десятка чорноморських правителів з щедрими дарами та пропозицією покровительства. Адже нерідко дипломатія є вираженою у демонстрації сили без її застосування, і так звана «дипломатія канонерок», що набула розмаху ку ХХ ст., тобто демонстрація іншим державами власної військово-морської могутності, сягає своїм корінням у сиву давнину.

У середині IV ст.. до н.е. скіфам довелося зіткнутися з новим могутнім ворогом – македонянами, що завдали нищівної поразки скіфам у 339 р. до н.е, захопивши в полон не тільки велику масу худоби, а й понад 20.000 жінок і дітей. Після занепаду скіфської держави великої могутності набуло Боспорське царство, що мало надзвичайно великі торгівельні зв’язки, однак дала про себе знати і Мала Скіфія, що постала у ІІІ ст.. до н.е. могутньою силою у Криму. Боспорське царство не змогло допомогти Херсонесу, проти якого скіфи мали агресивні плани, і ІІ ст. до н.е. позначилося серією скіфсько-херсонеських війн.

Після вдалих походів Юлія Цезаря у І ст. до н.е. Північне Причорномор’я входить в орбіту політичного впливу Римської імперії, якій місцеве населення послідовно чинило опір, що особливо позначилося часів правління імператора Нерона (54-68 рр.). Римська військово-політична присутність на території сучасної України значно розширилася після розгрому в 105-106 рр. імператором марком Траяном царя даків Децебала. Оскільки чимало жителів Дакії, яка переважно знаходилася на тернах сучасної Румунії, не хотіли миритися з римським правлінням, вони переселилися до Карпат. Для оборони Нижнього Дунаю вони знайшли собі союзників у вигляді інших неслов’янських племен, що мешкали на сучасних українських землях – кельтів-бастранів та сарматів-роксоланів. З роксоланами, які у І-ІІ ст. встановили свою гегемонію на майже всій території Степової та Лісостепової України, деякі історики пов’язують появу слова «Русь», адже в лексиці роксоланів схожими словами називали Північнодніпровські території а також осіб з русявим волоссям.

Поступовий розпад Римської імперії, що поступово зникла з політичної карти світу внаслідок ударів кочових племен, зумовив «Велике переселення народів». Ще наприкінці ІІ ст. племена східних германців – готів, які мешкали на південному узбережжі Балтики й пониззях Вісли, рушили в південно-східному напрямку вгору по Віслі, та розділившись на Волині на остготів та вестготів – східну та західну гілки готів – попрямували далі: перші – вниз по Дніпру до Криму й азовського моря, де вони з’явилися в середині 40-х рр. ІІІ ст., а другі - вниз по Дністру і Пруту до Дунаю, де були вперше згадані у 238 р. Готи просувалися територіями повільно, заселяючи та поступово обживаючи їх, і при цьому додавали клопоту своєю військовою потугою не тільки Босфорському царству, а й племенам палів, яких історики також називають полянами. Згодом готи стали зазнавати втрат від набігів гунів, історичну роль вторгнення яких до східноєвропейських територій важко переоцінити, адже саме ці племена призвели до занепаду Західної Римської імперії у 476 р.

Встановлення гунської гегемонії в Північному Причорномор’ї в останній чверті ІV ст. супроводжувалося загостренням конфлікту між остготами і антами. Після того, як анти розгромили остготів у 376 р., правитель остготів Вінітарій під виглядом примирення запросив антського царя Божа на бенкет, а коли той прибув, він і його дружина були підступно та жорстоко вбиті. Однак проти віроломних готів виступили гуни, які військовим шляхом встановили над остготами свій протекторат.

Наприкінці ІV ст. гуни стали цілеспрямовано просуватися до кордонів Риму, який на той час остаточно розділився на Східну та Західну імперії, і були зацікавлені мати у себе в тилу союзників, а не ворогів. Саме тому слов’яни-анти мали дружні політичні та торгівельні стосунки з гунською державою, що особливо сталі міцними часів правління гунського короля Атілли (434-453), якому анти допомагали військом та не сплачували данини. Занепад гунської держави дав додатковий поштовх для успішного розвитку антської державності.

Таким чином можна переконатися, що Кіммерія, кримська Таврика, Велика і Мала Скіфія, Сарматія, давньогрецькі міста-поліси, Боспорське царство тощо були першими державними утвореннями на території сучасної України, які відігравали помітну роль у міжнародному житті стародавнього світу. Звичайно ,вони не були українськими, хоча й включали до свого складу чи тримали в орбіті свого політичного впливу території з праслов’янським населенням, але значною мірою вплинули на процеси зародження, формування й розвитку державотворчих явищ у східних слов’ян, слугували єднальною ланкою між ними і спадком близькосхідної та античної цивілізацій. Крім того, розглядувані вище племена мали й певні дипломатичні традиції, деякі з яких, зокрема такі, як повага до посланців та ненависть до підступників, залишилися панівними і надалі.


  1. Формування України-Русі й початок вітчизняної дипломатії.


Історики виділяють три основні групи слов’ян:

  • венеди, що мешкали на північ від Карпат у басейні Вісли;

  • склавини, які знаходилися у Карпатському басейні між Дністром і Середнім Дунаєм;

  • антів, які проживали на території між Дністром і Дніпром на північ від Азовського моря.

Праці істориків VІ-VІІІ ст.. свідчать, що у V ст.. анти колонізували території на південний захід від Дністра в напрямі Трансільванії, а такі племена, як росомони (роси) мешкали у Дніпро-Донецькому лісостепу, в той час як у Понесенні та Посейм’ї проживали сіверяни.

Якщо спочатку слов’янська експансія на південь мала форму сезонних вторгнень, коли анти на сході та склавини на заході здійснювали військові операції за Дунаєм, але на зиму поверталися на свої рідні землі, то у війні 550-551 рр. слов’яни не тільки лишилися на зиму на візантійській території, а й виявили схильність до осідання на цих землях. Це змушувало Візантію вдаватися до різних дипломатичних хитрощів, таких ,як використання суперечок між антами й склавінами на свою користь та укладення мирної угоди 545 р. з антським посольством, згідно до якої анти мали оселитися на лівому березі Дунаю. Деякі історики схильні вважати, що керівником чи одним з керівників антського посольства, яке прибуло до Константинополя для укладення угоди, був і легендарний Кий, який зі своїми братами Щеком та Хоривом заснував Київ. Поступово Київ перетворюється на центр консолідації всіх середньодніпровських слов’ян, що раніше входили до конфедерації «Руська земля» - спадкоємиці «Антського царства».

Під захист Києва стали входити південні околиці, спустошені болгарами та аланами. Міжнародні обставини сприяли зміцненню могутності Києва, адже Хозарський каганат – сильний і небезпечний київський сусід – почав поступово занепадати під ударами кочових угрів, а крім того ,через Київ лежав і «Великий шовковий шлях», що значно сприяло зміцненню слов’ян на міжнародній економічній арені того періоду. Історичні джерела ІХ ст. свідчать про велику торгівельну активність київських купців, що успішно торгували хутрами та шкірами.

Однак слід зауважити, що для Європи того періоду загалом була характерною тенденція, коли купці, мандруючи європейськими державними утвореннями, представлялися правителям не як купці ,а як посли, оскільки це надавало їм більш високого статусу. Оскільки купців могли і заарештувати і пограбувати, а дипломатичні агенти все ж вважалися недоторканими. Крім того, улестивши правителя певними дарунками-частиною свого товару та розповідями про те, що правитель держави, яка «надіслала послів», тобто з якої родом купці, дуже поважає правителя країни, куди вони прибули та шанує його могутність, посли-купці могли розраховувати на режим найбільшого сприяння при даному королівському дворі та активний збут своїх товарів там. Оскільки засобів швидкого зв’язку на той час не існувало, перевірити достовірність посольського статусу купців не видавалося можливим. Тому відомості французької хроніки «Бертинські аннали», у якій наводяться відомості про те, що у 839 р. французький король Людовік Благочестивий у своїй резиденції Інгельгеймі «приймав послів народу Рос», можуть цілком бути відображенням активної діяльності руських купців.

У 860 році (на цій даті сходяться думки більшості науковців) владу в Києві захопив Аскольд, якого також називали Осколд, або ж Госкольдр. Останнє ім’я вказує на його скандинавське походження, хоча багато вчених дотримуються точки зору що Аскольд походив з династії, започаткованої Києм. Існує думка, що Аскольд правив разом з своїм братом – Діром, хоча існують і альтернативні версії, згідно до яких Дір був воєводою часів Аскольда, або ж вони правили послідовно, чи взагалі слово «Дір» було частиною імені самого Аскольда, який підписувався «Аскольдо Діро».

У 860 р. (можливо – у 862 р.) Аскольд рушив походом на Константинополь. Облога міста тривала понад тиждень, столиця Візантії була на межі падіння. Імператор, який тоді воював з арабами у Малій Азії, а його флот боровся з піратами у Середземному морі, уклав з русичами вигідну угоду. Вважається, що можливо саме тоді Аскольд і охрестився. Можна вважати, що вдалому походу руського війська на Візантію передувала ґрунтовна розвідувальна діяльність руських підрозділів, засланих до Візантії під виглядом купців, подорожуючих тощо, адже якби Аскольд не знав про розпорошеність візантійського війська, навряд чи б він наважився рушити на Візантію.

У 866 р. Аскольд знову намагався рушити на Візантію з походом, однак цьому завадив шторм. Натомість наступного – 867 р. – до Константинополя прибули київські посли, які уклали з імператором Василієм І мирну угоду. Згідно до неї відновлялася торгівля між двома країнами, що була припинена, купці обох країн мали в державах привілейований статус, Русь мала допомагати Візантії військом, за що отримувала значну данину. У тому ж році, виконуючи свої зобов’язання перед візантійцями, русичі завдали поразки Арабському халіфату поблизу міста Абесгун, що на Каспії, та отримали від Константинополя добру платню.

В такий спосіб відбулося дипломатичне визнання Київської Русі світовою імперією середньовіччя – Візантійською. В контексті зміцнення міжнародної могутності Київської Русі Аскольд допоміг велико моравському князеві Ростиславу відстояти незалежність від східно франкського короля Людовіка ІІ Німецького і болгарського хана Бориса І. В той же час Київська Русь не особливо потерпала від кочових племен ,що від них її екранував Хозарський каганат. Натомість у 882 р. правління Аскольда скінчилося, оскільки він був підступно вбитий варязьким конунгом Олегом, що призвело до утвердження на Русі нової династії – Рюриковичів.

Необхідно наголосити, що Київська Русь була однією з найбільш могутніх європейських держав доби середньовіччя, яка в період своєї відносної адміністративної централізації, тобто ІХ-ХІІ ст., лежала на території площею близько 1,1 млн. кв.км. та налічувала близько 4,5 млн.чол. населення. З півночі на південь Русь простягалася від Балтійського моря й Льодовитого океану до Чорного моря, а з заходу на схід – від Карпат до Волги, і була контактною зоною між Західною Європою та Арабським Сходом, що зумовлювало її велику роль у конфігурації міжнародних відносин в Європі того періоду. Необхідно зазначити, що Київська Русь, як і багато інших європейських держав на той час, мала два центри державотворення.

Доки на півдні Східної Європи Київська Русь доби Аскольда здобувала одну зовнішньополітичну перемогу за іншою, північний центр східнослов’янського державотворення – об’єднання ільменських словенів з осередком у Ладозі стало об’єктом варязької, тобто норманської експансії. Наприкінці VІІІ - початку ІХ ст.. скелясті й пустельні береги Скандинавії вразив демографічний вибух, а брак придатних для обробітку земель, розпад родового ладу та посилення знаті зумовили охочих до здобичі й перемог вікінгів шукати долі у інших кутках світу. Виокремилися кілька груп вікінгів, серед яких шведські вікінги, відомі у руських та візантійських джерелах як варяги, здійснювали експансію на території Ладозького та Ільменського озер і через Західну Двіну до верхів’їв Дніпра, що виявлялася у грабіжницьких походах та торгівельних зносинах.

Водночас як північні східнослов’янські племінні об’єднання (полоцькі кривичі, ільменські словени), так і Русь, не цуралися укладення союзів або й закликання та прийняття на службу варязьких конунгів з їхніми дружинами, забезпечуючи тим собі міцні позиції у відносинах з сусідніми державами й племенами. Варяги мали дух ініціативи, активності, жадобу до панування – те, чого бракувало мирним слов’янським хліборобам, рибалкам, звіроловам і торговцям. Досвідчені варязькі воєначальники отримували владу над об’єднаними силами слов’янських племен під час далеких закордонних походів, причому ці племена зберігали власний суспільний устрій, а їхні відносини з великими князями базувалися на данині.

Згідно до Повісті временних літ, у 862 р. варяг Рюрик разом з своїми братами був запрошений племенами чудь, ільменських словенів, кривичів та весь правити Новгородом. Ця подія отримала назву «запрошення варягів» та була зумовлена міжусобною війною, що охопила слов’янські та угро-фінські племена ,які мешкали на новгородських землях. Натомість етнічна приналежність роду Рюриковичів досі дискутується, адже існує версія, що саме слово «Рюрик» значило «сокіл», і князь був з русичів. Використовуючи територію ільменських словен як базу, варяги прагнули взяти під контроль мережу водних шляхів та волокових переправ як на південний схід – через притоки Верхньої Волги й самою цією річкою до Каспію, що відкривало доступ до Багдада й Центральної Азії, так і південь – через річки Волхов і Лопать до верхів’їв Дніпра до Чорного моря й надалі на Константинополь (шлях «із варягів в греки»).

По всьому шляху «із варягів в греки» мешкали племена ,споріднені з ільменськими словенами, і в системі їхніх складних відносин з Хозарським каганатом, який не полишав спроб поширити свій вплив на східних слов’ян, варяги з півночі природно виступали як їхні союзники, саме тому північний та південний осередки східнослов’янської державності легко об’єдналися. Натомість таке єднання мало свою специфіку, адже Рюриковичі не приєднали Київ до Новгорода, а навпаки, зробили Київ своєю столицею.

Олег, який після підступного вбивства Аскольда і Діра (якщо останній дійсно фізично існував) у 882 р., нарік Київ матір’ю городів руських, і сам походив чи то з родини Рюрика, чи був просто одним з його воєначальників, якого, до речі, називали нерідко скандинавським іменем Хельге. Будучи регентом при малолітньому Ігорі Рюриковичі, Олег швидко взяв владу у свої руки. На той час Русь постала перед ворогом в обличчі союзу семи племен Лебедії (лісостепової території на північ від Чорного моря між Києвом та Воронежем), серед яких найбільш войовничими були угри – сучасні угорці, що кочовим шляхом дісталися своєї сучасної батьківщини. Кочові угри, аж до початку свого переслення в понизь Дніпра, а потім вже до Середньодунайської низовини, що сталося часів правління Альоша та Арпада (889-907 рр.), здійснювали регулярні набіги на руську землю.

Неспроможний захистити русичів від угрів Аскольд був чимало дискредитований тим, а Олегові вдалося укласти мирний союз з войовничими кочівниками, які згодом допомогли Олегу у війнах з древлянами, сіверянами, уличами і тиверцями, які тривали протягом 883-885 рр., і результатом яких було накладення данини на ці племена.

Підготовку морських походів Олег розпочав з перших років свого правління. Як і Аскольд, Олег свій погляд спрямував на південний схід. Його перший морський похід історія зафіксувала в 905 - 910 роках. Східний історик Табаристану ібн-ель-Хасан описує похід флотилії князя Олега в Каспійське море на Абесгун. Спочатку похід Олега складався досить успішно. 909 року флотилія із 16 ладій (близько 800 дружинників) прорвались через хозарські землі в Каспійське море, підплила до о. Абесгуна в Табаристані і спалили стоячий там торговельний флот. Русичі встигли захопити декілька міст на каспійському узбережжі, але об'єднані війська намісника Табаристана Абуль-Абаса та начальника міста Сарі розбили дружину Олега а частину його воїнів взяли в неволю.

Наступного року Олег повторив похід на Каспій. У 910 р. ті ж руси зайняли Сарі. Але, за історика ібн-ель-Хасан , під Гілянами князь знову зазнав невдачі і в подальшому він переносить напрям своєї військово-політичної діяльності на південь, у бік могутньої Візантійської імперії. Можливо, в такий спосіб Олег йшов на зближення з Візантією і ослаблював позиції халіфату.

У 912/13 р. за даними Аль Масуді руський флот на 500 човнах через Керченську протоку ввійшов в Азовське море. Це був величезний ледунґ в 15-20 тис. дружинників. Хозари дозволили русам пройти через Дон, звідки волоком лоді були перетягнені у Волгу і військо спустилося по ній у Каспійське море. Каган саме воював з печенігами, крім того вожді русів обіцяли йому половину здобичі. Результатом походу був розгром мусульманської торгівлі на Каспії, хоча масштаби його дозволяють припускати, що мова йшла все-таки про завоювання одного з портів і перетворення його в руську факторію. Коли ескадра повертала назад, руси погодились віддати половину здобичі кагану. Але мусульманська гвардія кагана почала вимагати розправи. Каган скорився на вимогу гвардії, хоча і попередив вождів русів. Битва тривала три дні і закінчилась перемогою мусульман. Отже всі спроби Олега закріпитись на Каспії, якщо такі були, результатів не дали.

В той же час у Візантії з інтересом стежили за перебігом подій на руських теренах, і вважаючи Київську Русь такою, що зазнала послаблення, Константинополь перестав платити узгоджену з Аскольдом данину. Не дивно тому, що князь Олег у 907 р. здійснив на Візантію військовий похід, який виявися доволі вдалим. Але за однієї умови: якщо цей похід дійсно існував, а щодо цього історики мають сумніви. Такі сперечання пов’язані з тим в першу чергу, що в жодних джерелах окрім власне руських не згадується про цей похід, хоча якби він дійсно мав місце, він би точно набув належного розголосу у світі. Хай там як, але джерела самої Київської Русі свідчать, що під час цього походу військо Олега перетягнуло по суші свої човни, оминувши великий ланцюг, що не давав проходу до затоки. На знак перемоги Олег прибив свій щит до воріт Константинополя, домігшись данини у вигляді 12 гривен на кожен човен, хоча спочатку вимагав такої данини на кожного воїна, яких малось по 40 чоловік на кожному з 2.000 суден. Русь зобов’язувалася надавати Візантії військову підтримку, а руські купці та посли до Константинополя мали утримуватися там за візантійський кошт. Можна вважати, що аналогічні переваги візантійським купцям надала і Русь.

У 911 р. (за деякими джерелами – 912) Русь уклала з Візантією новий договір, причиною якого могла бути погроза з боку Русі новим походом. До нового договору було внесено низку нових статей, зокрема щодо рятування торгівельних суден, відповідальності за злочини, обмін та викуп військовополонених ,повернення рабів та злочинців, що утекли. Потрібно зауважити, що гарантією дотримання умов вказаних угод були клятви обох сторін, однак кожна з них присягала своїм богам: візантійці присягали за канонами християнства, а русичі ж клялися своїм язичницьким богам та на зброї.

Наступником Олега став Ігор Рюрикович, який майже 40 років перебував у тіні, будучи в той же час законним спадкоємцем престолу. Особливої уваги заслуговують морські походи Ігоря, які мали місце у 941 та 943 рр., про які міститься чимало згадок у середньовічних літописах. Причиною походів стало не тільки прагнення Візантії колонізувати усе Чорне море та підкорити собі й всі його береги, а й тенденція візантійців до ігнорування умов укладених з Руссю попередніх угод.

Перший похід на Візантію видався все ж невдалим для Ігоря. Маючи понад 1000 кораблів та 40.000 війська на них князь рушив на Константинополь, однак візантійцям вдалося спалити основні сили русичів грецьким вогнем, тобто запалювальною сумішшю, яку легко розкидати з фортифікаційних стін на кораблі. Князь Ігор використовував вдалий досвід своїх попередників та обрав такий час для походу, коли основні візантійські сили були кинуті на інші фронти. Однак і візантійці навчилися брати досвід з своїх попередніх помилок та й швидко виставили проти княжої раті могутнє військо. Після запеклого бою Ігор направив свою дружину пустошити береги Малої Азії, однак руський десант дуже скоро став там наражатися на візантійську армію. Вересень 941 р. позначився новою морською битвою, яка, у свою чергу, позначилася новою поразкою армії й флоти русичів. Русичі втратили багацько війська не тільки убитими, а й полоненими, що вони були відвезені до Константинополя та страчені.

У 944 році між Києвом і Царгородом було досягнуто згоди і укладено союзну і торговельну угоду, та вже з більшими обмеженнями для Русі ніж це було оговорено при Олегові. Русь зобов'язувалася допомагати імператорові військами та не посягати більше на його володіння у Криму.

Проте поразка у Візантії не відбила охоти Ігоря ходити у морські походи. У 943 р. він здійснив похід на Каспій, в якому його союзниками виступили алани. Війську князя Ігоря вдалося розбити тамтешні війська мусульман та здобути низку військових перемог. Однак літописи свідчать, що русичі вживали чимало кавказьких фруктів, що призвело до зараження багатьох людей інфекційними хворобами, перш за все дезинтерією (мимоволі думається, чи не про наш час писали мудреці) і це змусило Ігорове воїнство вертати назад. З багатою здобиччю руське воїнство повернулось до Києва.

Другий похід на Візантію, у якому окрім полян взяли участь загони варязьких найманців, печенігів, словен, крівичів, тіверців, тощо, завершився укладанням більш вигідної угоди з Візантією, яка значно розширила торгівельні можливості слов'ян у Візантії.

В останні роки князювання Ігор вів війну з деревлянами. Причиною невдоволення деревлян владою князя була велика данина, яку збирав із них Ігор за допомогою варягів. Данина була доволі обтяжливою для племені, і викликала неабияку ненависть до київського князя.

Їдучи у 944 р. (за деякими даними – у 945 р.) збирати данину з древлян, Ігор віддав усе, що поназбирав своєму воєводі Свенельду. Однак дружинники Ігоря стали нарікати, що він зробив невірно, адже їсти хочуть всі. Тоді Ігор з невеликим загоном повернувся до древлян та висунув їм вимогу сплатити додаткову данину. Обурення древлян підкріпилося мало чисельністю княжої дружини, та Ігор був страчений через розірвання між двома деревами.

Після смерті Ігоря правити Руссю стала його дружина, Ольга. Є чимало версій походження Ольги, згідно до яких вона скоріш за все була донькою Олега та в 14 років була відправлена до Києва видана заміж за Ігоря. Вирішивши внутрішні адміністративно-судочинні суперечки Ольга взялася за справи зовнішньої політики. У 946 р. (за іншими даними - 955, 956 р.) Ольга нанесла візит до Константинополя, де її приймав імператор Костянтин Багрянородний. Під час цього візиту виявилося, що Ольга була не тільки вродливою, а ще й розумною жінкою, хоча таке поєднання трапляється украй рідко. Вважається, що імператор запропонував Ользі вийти за нього заміж, однак Ольга відповіла йому, що не може з ним одружитися оскільки вона не хрещена. Тоді було вирішено охрестити Ольгу, причому на її прохання імператор Костянтин став її хрещеним батьком. Після того, як він повторно запропонував Ользі вийти за нього заміж, вона відповіла йому, що за канонами християнства це не є можливим, оскільки ця релігія забороняє одруження на своєму хрещеному батькові. Водночас існує версія що Ольга приїхала до Константинополя вже хрещеною, про це могли свідчити особливості її прийому у Візантії.

Натомість саме прибуття Ольги до Константинополя не було безхмарним. Так, прибувши до столиці імперії у супроводі понад 100 осіб, серед яких були її син Святослав, племінник, 22 посли, 44 купці, троє перекладачів та 18 рабинь, делегація Київської Русі була змушена чекати близько двох місяців прийняття імператором. Однак ці очікування не були марними, адже за ці два місяці було вирішено статус руського посольства, і візантійці, які надавали великого значення протоколу та етикету, не змушували Ольгу виконувати проскінезіс, тобто падати ниць перед імператором, а лиш привітати його легким уклоном голови. Після цього Ользі було влаштовано вельми пишний прийом і надано такі ж самі почесті, що і правителям європейських християнських монархій. Так, зокрема, вона сиділа за одним столом поруч з самим імператором та його родиною, і приймали її особисто, а не у складі інших посольств. Крім того, Ольга та її свита отримали щедрі подарунки від імператорського двору у вигляді понад тисячі срібних монет.

По поверненні з Візантії Ольга здійснила спробу християнізації Київської Русі, запросивши місіонерів з Священної римської імперії, однак ця спроба, датована 959 р. була невдалою, оскільки населення Русі, не готове до таких серйозних змін у своєму житті, вигнало проповідників під загрозою фізичної розправи над ними.

Особливе місце у політиці княгині Ольги було відведене помсті древлянам за смерть її чоловіка. Повість минулих літ містить епічне сказання про помсту Ольги деревлянам за вбивство Ігоря. За цим сказанням деревляни надіслали до Києва послів, які запропонували княгині стати дружиною деревлянського князя Мала. Перше посольство княгиня живцем поховала в човні, друге — спалила в мийниці; в чому дослідники вбачають відображення реальних поховальних обрядів тих часів. Третьою помстою став похід в землю деревлян, де під приводом тризни над могилою Ігоря київські дружинники «посікли п'ять тисяч» п'яних деревлян, після чого відбулась річна облога міста Іскоростень, яка завершилась спаленням міста. За легендою Ольга висунула вимогу данини у вигляді птахів з кожного подвір’я, причому древляни спочатку зраділи, що так легко унесуть ноги від кровожадної вдовиці, однак коли Ольга наказала прив’язати до ніг бідолашних пташок горючу суміш, з якою вони і повернулися до своїх рідних домівок, радість древлян швидко скінчилася.

Після Ольги правити Руссю став її син Святослав, який увійшов в історію як Святослав Хоробрий. Слід зауважити, що фактично правління Святослава почалося ще при житті княгині Ольги, яка поступово передавала йому державні справи з досягненням княжичем повноліття. У 964 — 966 роках дружини Святослава воюють на Оці і середній Волзі, підкорюють в'ятичів і завдають фатального удару колись могутньому Хазарському каганату. Святослав взяв штурмом і його столицю Саркел, яка знаходилася на перешийку Дона з Волгою. Слідом княжий десант направився в землі ясів і касогів.

Хозарський каганат на той час займав територію Північного Кавказу, Приазов'я і Донських степів і представляв для Русі велику небезпеку. Каганат мав у той час силу-силенну фортець, які були не тільки оборонними спорудами, а й плацдармом для нападу на Київську Русь. Слід зауважити, що Візантія, яка всупереч домовленостям з попередніми правителями Русі все ж не полишала спроб тіснити руську державу від Чорного моря, сприймала Хозарський каганат як свого суперника, і тому була тільки рада коли Святослав пішов хозарам в пику.

У 964 році князь Святослав Ігоревич здійснив свій перший похід на землі слов'янського племені в'ятичів, які платили данину хозарам. Результатом походу стала перемога війська Святослава та припинення сплати данини в’ятичами хозарам. Весною 965 р. Святослав звернувся до хозарів з своїм знаменитим та гордим повідомленням – «іду на ви», і не примусивши хозарів довго тремтіти з жаху, пройшов з своєю дружиною по Оці та Волзі через землі волзьких булгарів, які, до речі, теж були платниками данини хозарам, прямо у володіння останніх. Маючи хоробрих воїнів на човнах ,яких вздовж річки супроводжувала вірна Святославу руська та союзна печенізька кіннота, могутній князь розгромив хозар та просунувся до їхньої столиці – Семендера. Розбивши попутньо по дорозі аланське та касожське військо, Святослав знову розгромив хозар біля фортеці Семі кара, здійснивши таким чином безпрецедентний для тієї епохи похід ,внаслідок якого було подолано не тільки кілька тисяч кілометрів, а й з політичної карти світу фактично повністю зникла колись могутня та величезна хозарська держава та розчищені торгівельні шляхи для Русі.

Повернувшись з походу Святослав навіть і гадки не мав почивати на лаврах, адже таке собі грецьке місто як Херсонес паскудило русам вихід до Чорного моря, що Святославові дуже сильно не подобалося. Можна легко здогадатися, що скоро Святослав здійснив туди вдалий похід, після якого не тільки з виходом до моря все стало в порядку, а й до Святослава прибули посланці заляканої Візантії, що улестили войовничого князя надзвичайно щедрими золотими дарами.

Проте візантійці не просто так озолотили русичів, оскільки доволі давно їм заважали жити й дихати болгари, яких вони хотіли розгромити руками русичів. Святослав мав доволі мало кінноти ,натомість його цей факт не сильно засмучував, адже велику кінноту мали в своєму розпорядженні союзники — печеніги й угорські вожді. Чисельність війська Святослава під час його першого болгарського походу оцінюється у десять тисяч воїнів. З ними у 967 р. і рушив Святослав до берегів Дунаю. Поява руських човнів на Дунаї була раптовою, і у першій же битві з русичами болгари були дощенту розгромлені. Військові перемоги князя Святослава співпали з розквітом руської торгівлі, що значно розширилася як географічно, так і економічно, а сам Святослав почав думати про нові кордони своєї імперії, яка за своєю могутністю ,фактично, не мала собі рівних.

Натомість такі солодкі думки Святослава були перервані посланцями з Києва, які повідомили що в той час як князь трощить болгар нахабні печеніги напали на Київ й спустошили матір городів руських. Печеніги після свого наскоку на Київ чекали чого завгодно, але аж ніяк не того, що Святославу вдасться з блискавично швидкістю зібрати своє військо й швидше влучної стріли вернутись назад та гордо увійти в Київ. В той же час наприкінці 969 р. помер болгарський цар, а його наступник проголосив союз з Візантією. Натомість місцеве населення несхвально сприйняло ініціативи царька, прагнучи підкорятися Святославу.

У той же час змінилася влада і в самій Візантії, і внаслідок перевороту на зміну Нікіфору ІІ Фоці прийшов Іоанн Цімісхій, який до того прославився походами до Малої Азії та був непоганим полководцем. Натомість останній факт не дуже лякав Святослава, який, як переконливо видно, і сам був шитий не ликом, та навідріз відмовився згорнути свої претензії на Болгарію. Швидко збагнувши, чим закінчаться такі перемовини з Візантією, Святослав зібрав військо та рушив туди походом. Пройшовши понад 400 кілометрів та швидко перетнувши у 970 р. Балканські гори, військо Святослава осадило фортецю Аркадіополь та увійшло до візантійської Фракії. Біля Аркадіополя воїни Святослава не тільки мали змогу побачити своїх візантійських колег, а ще й дощенту їх розгромити. Візантійська армія зазнала великих втрат, а її командири ледь унесли ноги у стіни аркадіопольської фортеці, де і заховалися від важких мечів русичів.

Перемога над візантійськими вояками дала змогу Святославу зняти частину своїх військ з Аркадіополя та направити їх до Македонії. Візантійці, у свою чергу, були змушені відкупатися щедрими дарами, однак зовсім не для вічного миру з могутнім Святославом, а підготовки до нової війни. Отримавши щедрих чайових від розгромлених візантійців, військо русичів разом з їх союзниками – печенігами та угорцями – рушило назад. Проте вже в 971 р. військо візантійського імператора виступило у похід проти русів та швидко дісталося болгарської столиці Преслави, якою командував воєвода Свенельд, осадивши її. Русичі гідно боролися з візантійцями, завдавши їм відчутних та великих втрат, натомість чисельна перевага візантійців та наявність у них добре озброєної важкої кінноти на давала змоги русичам розбити хитрих та підступних візантійців, а погодні умови, що в одній з вирішальних битв склалися ніяк не на користь русичів дозволили вщент розгромити військо Київської Русі.

Після цієї поразки квітня 971 р., внаслідок якої, до речі, загинуло аж 15.000 руських вояків, Святослав був змушений йти на переговори з візантійським імператором, до якого він приплив на звичайному човні одягнений нічим не відмінно від інших гребців, з якими він веслував всю дорогу. Результатом переговорів стало забезпечення русів хлібом та їхній добровільний, але ніяк не ганебний, ухід з Болгарії.

Повертаючись назад військо Святослава розділилося на кінноту та надійний флот. Воєвода Свенельд переконував Святослава не плисти річкою, адже по дорозі його можуть атакувати підступні печеніги, натомість гординя не дозволила Святославу обійти пороги на конях. Натомість швидко Святослав збагнув, що дійсно-таки печеніги не дадуть йому цілим назад вернутися та й лишивсь собі зимувати.

Зібравши навесні воїнів, які залишилися живими, Святослав рушив Дніпром вгору, не дочекавшись воєводи Свенельда. По дорозі зав’язався бій з печенігами, у якому Святослав і загинув. Князь печенігів Куря на знак перемоги над могутнім князем зробив з його черепа кубок, хоча можливо це лиш легенда. Існує й інша версія, згідно до якої Святослава вбив його власний син Ярополк, який гуртував навколо себе київських християн та жадав влади. Хай там як, натомість у 972 р. закінчилася доба правління славетного Святослава, чиє військо наводило жах не тільки на найближче оточення Київської Русі.

Але Святослав вдався до великої помилки при своєму житті, розділивши владу на Русі між трьома своїми синами. Ярополку дістався Київ разом з землями полян, Олегові дісталися землі древлян, а Володимиру дістався Новгород.

Таким чином після Святослава Хороброго в Києві лишився княжити Ярополк, який виховувався у своєї бабусі, княгині Ольги, коли його батько перебував у походах, а радником якого був воєвода Свенельд. Свенельд мав великий вплив на Ярополка та налаштовував його проти власних братів, особливо Олега, який вбив на полюванні сина Свенельда.

Ярополк підтримував зв'язки з Західною Європою, з королем Оттоном І. 973 року посли Ярополка взяли участь у сеймі в Кведлінбурзі, а 979 посли від папи приїздили до Києва. Хотівши об'єднати всю Русь під своєю владою, Ярополк вів боротьбу з братами: 977 року перемігши Олега, який загинув при штурмі стольного града деревлян Вручия, приєднав Деревлянську землю, а 980 року захопив Новгород, прогнавши Володимира, який, проте, за допомогою варягів 980 року повернув собі Новгород, згодом здобув і Київ, а Ярополк відступив до Роденя, де був убитий з відома Володимира.


  1   2   3

Схожі:

Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) icon2. Особливості дипломатії в добу глобалізації
Віденський регламент та Аахенський протокол. Саме на цьому етапі формуються класичні правила дипломатії І зовнішньої політики
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconЛекція №1. Київська Русь (2 год.)
Лекція №3. Україна в другій половині XIV — середині XVII ст. Утворення козацтва (2 год.)
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconДипломатія
Розділ 1 Поняття дипломатії. Історичні передумови сучасної дипломатії стор. 4-6
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) icon1 Дівчинка 7 років госпіталізована в дитячу інфекційну лікарню зі...
Випорожнення до 15 разів на добу, блювання до 5 разів на добу. Захворіла гостро, через
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) icon1 Дівчинка 7 років госпіталізована в дитячу інфекційну лікарню зі...
Випорожнення до 15 разів на добу, блювання до 5 разів на добу. Захворіла гостро, через
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconСтановлення та розвиток вітчизняної банківської системи
Порядок формування резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банку
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconПитання до заліку з навчальної дисципліни
Висвітлити питання вітчизняної історії становлення етичних традицій соціальної роботи
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconУкраїнська культура з давніх-давен зазнавала впливу зі сторони І...
Княжу добу, крізь козаччину І аж до XX ст завжди, коли народ мав нагоду виявити свою політичну волю, він виявляв одну І ту ж характерну...
Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) iconЛекція Лекція Природозберігаючі технології по захисту водного басейну (3 год.)

Лекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.) icon2. Розрахунок вантажопотоків І вагонопотоків вантажної стації за добу
Прибуття (вивантаження) або відправлення (навантаження) для кожного роду в 4- І 8-вісних вагонах та загальне за середню добу максимального...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка