2. Особливості дипломатії в добу глобалізації




Скачати 192.46 Kb.
Назва2. Особливості дипломатії в добу глобалізації
Дата конвертації05.11.2013
Розмір192.46 Kb.
ТипДиплом
mir.zavantag.com > Банк > Диплом
Дипломатія ХІХ – початку ХХІ ст.

1. Етапи розвитку сучасної дипломатії

2. Особливості дипломатії в добу глобалізації.

1. Етапи розвитку сучасної дипломатії

Історію сучасної дипломатії, як правило, поділяють на три великі періоди.

Початком першого етапу вважається Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський конгрес 1818 р., на яких були схвалені документи, які вперше встановили поділ на клиси дипломатичних агентів, заклали традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу (Віденський регламент та Аахенський протокол). Саме на цьому етапі формуються класичні правила дипломатії і зовнішньої політики.

Адже розвиток інституту постійних дипломатичних представництв настійливо вимагав встановлення загальноприйнятих правил та норм, які б визначали статус і регламентували діяльність дипломатів. Їх відсутність призводила до зіткнень у конфліктів між дипломатами, оскільки кожен дипломат, який представляв свого володаоя претендував на особливе відношення до себе двору, при якому він був акредитований. Часто виникали суперечки і конфлікти, які не рідко вирішувались навіть шляхом бійок і дуелей.

Питання про пріоритет держав, глав держав та їхніх представників залишалось відкритим аж до початку XIX ст. Вирішення цих питань відбулось під час Віденського конгресу 1815 р., який підвів підсумки наполеонівським війнам, а також під час Аахенського конгресу Священного союзу 1818 р.

 На Віденському конгресі було вирішено надалі зовсім не враховувати відносне старшинство монархів і встановити, що в кожному класі держав (імперії, королівства, республіки) положення дипломатичних представ­ників залежить від старшинства між ними, тобто від дати офіційного по­відомлення про прибуття. І щоб позбутися пережитків теорії, за якою ранг одних монархів вищий, ніж ранг інших, уповноважені вирішили та­кож, що в актах або договорах між кількома державами, що допускають чергування, порядок, в якому мають йти підписи, буде визначатися же­ребкуванням між міністрами. Однак ні на Віденському, ні на Аахенському конгресах положення щодо жеребкування не виконувалось. Замість ньо­го уповноважені підписувались у алфавітному порядку французьких назв представлених ними держав.

Питання старшинства в середині дипломатичного корпусу врегульо­вувалось у "Положенні щодо дипломатичних агентів", оформленому як "Додаток № 17" до Генерального акту Віденського конгресу (Віденський регламент). Віденський регламент встановлював, що ні родинні зв'язки між дворами, ні політичні союзи не могли давати послам жодних переваг одному над іншим. Єдиним критерієм старшинства посла визнавався термін перебування його в країні, який вираховувався від дня вручення ним вірчих грамот главі держави. Посол, який першим вручав вірчі гра­моти, ставав старшиною - дуаєном дипломатичного корпусу. У країнах, де перебував папський посол (нунцій), він визнавався дуаєном, незва­жаючи на час перебування у країні.

 У Віденському регламенті визначались три класи дипломатичних представників:

1. Клас послів, папських легатів та нунціїв.

2.      Клас посланників.

3.      Клас повірених у справах.

 Передбачалось встановлення єдиного для всіх держав порядку при­йняття дипломатичних агентів кожного класу. Віденським регламентом була також закріплена практика називати послів «надзвичайними і повноважними».

 На Аахенському конгресі 1818 р. було прийнято "Аахенський прото­кол", який доповнив цей список класом міністрів-резидентів, які зайняли місце між посланниками та повіреними у справах. Дипломатичні пред­ставники перших трьох класів (посол (нунцій), посланник, міністр-резидент) акредитувались при главах країн перебування. Повірений у справах представляв свого міністра закордонних справ при міністерстві закордонних справ країни перебування.

Класифікація дипломатичних представників за класами, встановлена регламентом, поклала край усім попереднім суперечкам з питань стар­шинства. Значення Віденського регламенту полягало також у тому, що це був перший письмовий багатосторонній акт у сфері дипломатичного протоколу. Усі попередні рішення в цій сфері мали звичаєвий характер.

Віденський регламент був також визнаний державами, які не брали уча­сті у Віденському конгресі.

Водночас положення Віденського регламенту й Аахенського протоко­лу не знімали всіх суперечностей у питанні дипломатичного старшинст­ва. У Європі, наприклад, лише великі держави (Англія, Австрія, Пруссія, Росія та Франція) могли акредитувати за кордоном послів. Після Кримсь­кої війни 1853-1856 pp. це право отримала Туреччина; після франко-прусської війни 1870-1871 pp. - Німеччина; після російсько-японської війни 1904 р. - Японія. Менш впливові держави обмежувались направ­ленням дипломатичних представників нижчого класу.

 Незважаючи на недосконалість указаних документів з позицій сього­дення, вони регулювали міжнародну протокольну практику більш ніж 150 років. Постанови Віденського регламенту щодо дипломатичних предста­вників були покладені в основу статей Віденської конвенції про диплома­тичні зносини 1961 р.

Початок другого етапу в історії дипломатії збігається із завершенням Першої світової війни та з облаштуванням повоєнного світу Версальською системою мирних договорів. Одним із головних наслідків цього етапу стало утворення Ліги Націй як першого в історії глобального форуму для дискусій, обміну думками і зебезпечення глобальної безпеки. Дипломатія на цьому етапі стала більш зрілою, набула певних усталених міжнародно-правових норм, хоча їй і не вдалося врятувати людство від вселенської катастрофи 1939–1945 рр. Саме на цьому етапі було ухвалено низку регіональних конвенцій, які заклали основи сучасного дипломатичного та консульського права. Так, ще 1911 р. було прийнято Каракаську конвенцію про консульські функції, у 1928 р – Гаванську конвенцію про дипломатичних чиновників та Гаванську конвенцію про консульських чиновників. В тому ж році було прийнято Кодекс Бустаманте, названий за імям його основного укладача – відомого кубинського вченого-міжнародника. Цей документ став важливим колективним міжнародним договором, який регулював функції консула. На сьогодні ці документи ратифікували більшість країн Центральної та Південної Америки.

Третій етап охоплює другу половину ХХ – початок ХХІ ст. Цей період разюче відрізняється від усіх попередніх. Його нова якість базується на глобалізаційних процесах, в основі яких лежать новітні технологї, в тому числі й інформаційні, гігантські зміни (на жаль, негативні) у природному середовищі тощо.

Саме на цьому етапі остаточно формується міжнароднол-правовий кодекс дипломатії, правила гри стають універсальними і чітко визначеними. Із прийняттям цілої низки міжнародно-правових актів світова дипломатія отримала цивілізований інструментарій для ведення своїх справ у нових історичних умовах:

Статут ООН (1945)

Конвенція про привілеї та імунітети ООН (1946)

Віденська конвенція про дипломатичні зносини (1961)

Віденська конвенція про консульські зносини (1963)

Конвенція про спеціальні місії (1969)

Конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (1975).

Завдання посольств і дипломатів, які працють за кордоном, чітко визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. Згідно зі ст. 3, функції дипломатичних представництв полягають у наступному:

  • представництво своєї держави у державі перебування;

  • захист у державі перебування інтересів своєї держави і її громадян у межах, визначених міжнародним правом;

  • ваедення переговорів з урядом держави перебування і звітування про них своїй державі;

  • з’ясуванні і вивченні всіма законними методами умов життя і подій у державі перебування (збір інформації про державу перебування);

  • заохочення дружніх відносин між своєю державою і державою перебування і розвиток їхніх взаємовідносин в областях економіки, культури і науки.

Стаття 14 Віденської конвенції фіксує 3 клиси глав дипломатичних представництв: клас послів і нунціїв, клас посланників та інтернунціїв (акредитуються при главах держав) і клас повірених у справах (акредитуються при Міністрах закордонних справ). Як бачимо, випав з переліку клас міністрів-резидентів, як такий, що віджив себе і на практиці не застосовується.

Дипломатичні ж ранги вводяться внутрішнім правом кожної країни і передбачаються для всіх посадових осіб, що працюють як у центральному апараті МЗС, так і в закордонних представництвах. 18 листопада 2002 р. прийнято Закон України про дипломатичні ранги України, зігдно з яким встановлено такі дипломатичні ранги: Надзвичайний і повноважний посол, Надзвичайний і пвноважний посланник першого класу, Надзвичайний і Повноважний посланник другого класу, радник першого класу, радник другого класу, перший секретар першого класу, перший секретар другого класу, другий секретар першого класу, другий секретар другого класу, третій секретар, аташе. Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичний ранг, перебуває у ньому довічно і може бути позбавленим цього рангу лише за рішенням суду. Ранги Посла і Посланника присвоює Президент України за поданням МЗС, а інші – МЗС.

Завдання, які здійснюються працівниками консульських установ, зафіксовані у Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., Європейській конвенції про консульські функції 1967 р.

Загалом консульство від лат consullo – це установа, що входить до системи державних органів зовнішніх зносин і виконує свої функції на певній території, визначеній у відповідній угоді з країною перебування. Консульства не є універсальними представництва держав за кордоном і вони, як правило виконують свої завдання у сферах, які не стосуються політичних аспектів міждержавних відносин. І лише, якщо в тій чи іншій державі не має дипломатичного представництва, консульство за згодою цієї держави може виконувати дипломатичні функції. Якщо посольство діє як орган, до компетенції якого входить усе, що стосується прав та інтересів акредитуючої держави, в тому числі і консульські питання, то консульство має лише певну спеціальну компетенцію і діє в межах відведеного йому консульського округу.

Консульські функції згідно з віденською конвенцією про консульські зносини:

  • захист інтересів своєї держави і її громадян: консул стежить за тим, щоб його держава та громадяни користувались всіма правами, які їм належать згідно з законами держави перебування і діючими міжнародними конвенціями. У випадку необхідності він може клопотати про встановлення опіки над громадянами свої держави, виступає в якості представника спадкоємців тощо

  • функції в області торгівлі і мореплавства (здійснює охорону економічних і правових інтересів своєї держави, слідкує за дотриманням торговельних договорів тощо, стежить за прибуттям літаків, суден своєї держави на територію держави перебування.

  • Адміністративні функції: реєструє акти народження. Укладення шлюбів, всиновлення, встановлення батьківства, зміна прізвища, смерть.

  • Паспортно-візова робота.

  • Нотаріальні функції

  • Інформаційна функція : збарає інформацію про різні сторони господарського, комерційного і культурного життя свого округу, з приводу чого готує доповіді і звіти своєму уряду.

^ 2. Особливості дипломатії в добу глобалізації.

Політичний розвиток світу, як і взагалі будь-який розвиток, далеко не завжди має послідовний характер. На певних етапах ми стаємо свідками превалювання силових форм впливу в системі міжнародних відносин, наприклад, в Іраку, Косово чи Південній Осетії, над переговорними процесами. Водночас, якщо вести розмову про загальні історичні тенденції, вони, в силу активізації процесів взаємозалежності та взаємопов’язаності у сучасному світі, роблять міжнародні перемовини головним механізмом урегулювання конфліктних відносин і забезпечення розвитку співробітництва, головною формою взаємодії суб’єктів міжнародного права на світовій арені. В результаті подібних дій самі ж міжнародні перемовини виступають найважливішим інструментом у процесі глобального розвитку світу.

У наш час політична та економічна взаємозалежність держав, глобалізаційні процеси у світі впливають на інтереси одразу багатьох незалежних учасників міжнародних зносин. Якщо до Першої світової війни дипломатична діяльність здійснювалася головним чином на двосторонній основі шляхом обміну посольськими місіями, то на даний час дипломатія значною мірою носить багатосторонній характер. Він передбачає участь більш, ніж двох сторін в обговоренні та вирішенні проблемних питань. В результаті, у світовій дипломатії сформувався новий напрям – багатостороння дипломатія. Невипадково у нашому зовнішньополітичному відомстві є Департамент ООН та інших міжнародних організацій МЗС України. Це є ревалентною назвою відповідних підрозділів практично всіх світових зовнішньополітичних служб. Розвиток багатосторонньої дипломатії, зокрема багатосторонніх перемовин, обумовлений тим, що відкриває можливості для колективного управління взаємозалежністю. У другій половині ХХ ст. форми багатосторонньої дипломатії набули широкої різноманітності. Якщо в минулому вона головним чином здійснювалася у формі переговорного процесу в рамках різних конгресів (наприклад, Вестфальський конгрес 1648 р., Карловицький конгрес 1698–1699 рр., Віденський конгрес 1815 р. тощо), то на даний час багатостороння дипломатія проводиться в рамках:

– міжнародних універсальних (ООН) та регіональних (ЄС, ОБСЄ, ЛАД) організацій;
– конференцій, комісій тощо, які створюються або скликаються для вирішення тієї чи іншої проблеми (наприклад, Паризька конференція з питань В’єтнаму, Спільна комісія з врегулювання конфлікту в Південно-Західній Африці);

– багатосторонніх зустрічей на найвищому рівні, зокрема, зустрічей лідерів країн так званої „великої вісімки” (“G-8”) – восьми провідних країн світу;
– діяльності посольств окремих держав (наприклад, посольство США в КНР спільно з китайськими та японськими дипломатами приділяє особливу увагу пошуку вирішень проблем на Корейському півострові; аналогічні заходи запроваджуються американськими дипломатами спільно з дипломатичними представниками інших країн також і в деяких інших регіонах та країнах – Латинській Америці, Центральній та Південній Африці).

^ Багатостороння дипломатія та багатосторонні перемовини створюють передумови для виникнення ряду нових моментів в дипломатичній практиці. Так, збільшення кількості сторін у ході обговорення проблеми призводить до ускладнення загальної структури інтересів, можливості створення коаліцій, а також появи країни-лідера на переговорних форумах. Крім цього, на міжнародних перемовинах майже завжди виникає ціла низка організаційних, процедурних і технічних проблем, пов’язаних, наприклад, з погодженням порядку денного перемовин, місця їх проведення, опрацюванням і прийняттям рішень, головуванням на форумах, розміщенням делегацій, їхнім забезпеченням необхідними умовами для роботи, копіювальною та іншою технікою, автотранспортом тощо. Все це, у свою чергу, сприяє бюрократизації переговорних процесів, особливо тих, які ведуться в рамках міжнародних організацій.

^ Глобалізація та взаємопов’язаність світу також призвели до зростання ролі дипломатії, яка здійснюється на високому та найвищому рівнях. Вказаний вид дипломатії дозволив протягом другої половини ХХ ст. та початку ХХІ ст. приймати дійсно кардинальні рішення з найбільш гострих міжнародних проблем і цим самим різко змінювати міжнародну ситуацію. Одним із останніх яскравих прикладів вищезазначеного твердження є врегулювання загострення грузинсько-південноосетинського та грузинсько-абхазького конфліктів шляхом негайного проведення двосторонніх перемовин на найвищому рівні та затвердження президентами Російської Федерації, Грузії та Франції так званого Плану „Медведєва–Саркозі” влітку 2008 року.

Плюси і мінуси дипломатії на високому і найвищому рівнях. Дипломатія на високому та найвищому рівнях дає можливість взаємопов’язувати обговорення широкого спектру питань, що є майже неможливим при проведенні зустрічей на інших рівнях. Слід також враховувати й той факт, що домовленості, скріплені підписами вищих посадових осіб держави, забезпечують додаткові гарантії виконання досягнутих угод. Можливість швидкого та принципового вирішення тієї чи іншої проблеми являє собою головну причину інтенсивного розвитку дипломатії на високому та найвищому рівні, однак існують й інші причини. Зокрема, на таких зустрічах існує можливість швидкого отримання необхідної інформації „з перших рук”, обміну думками та досягнення важливих домовленостей.

Водночас, дипломатія на високому та найвищому рівнях має й зворотну сторону медалі. Передовсім, масштаб прийнятих рішень різко підвищує рівень відповідальності за них, а також ціну можливої похибки. Слід також мати на увазі й те, що у випадку, коли досягнуті на найвищому рівні домовленості після їх підписання будуть згодом визнані помилковими, відмовитися від них буде значно складніше, ніж від аналогічних, але підписаних на більш низькому рівні, оскільки в даному випадку дискредитованими будуть перші особи держав. Іншим обмежувальним моментом вказаного виду дипломатії є те, що вона значною мірою обумовлена особистими симпатіями та антипатіями, які впливають на прийняття зовнішньополітичних рішень. Насамкінець, необхідно враховувати й те, що дипломатія на високому та найвищому рівні може бути ефективною лише тоді, коли вона добре підготовлена. В іншому випадку учасники таких зустрічей можуть опинитися під тиском суспільства, яке очікує швидкого вирішення проблеми, та будуть змушені піти на невиправдані кроки.

Г. Нікольсон у книзі «Дипломатичне мистецтво», 1962 р. дуже стримано відносився до дипломатії на високому і найвищому рівнях. Він писав: «Бувають випадки, коли необхідно, щоб МЗС або глава кабінету ув присутнім на важливих конференціях, однак не слід заохочувати часті взаємні візити МЗС. Такі візити викликають надії в публіки і ведуть до непорозумінь».

За сучасних умов на дипломатію та її форми суттєво вплинули й інші особливості світового глобалізаційного розвитку. Тут, передовсім, слід вказати на динамічну зміну характеру міжнародних відносин, яка спонукає дипломатію швидко та адекватно реагувати на те, що відбувається. Зокрема, порівняно нещодавно на міжнародну арену вийшло багато нових незалежних держав зі своїми інтересами, національними особливостями, рівнем розвитку. Це наклало свій відбиток на переговорний процес та на інші форми дипломатичної діяльності.

Ще більш серйозні зміни відбулися наприкінці минулого століття. Ми стали свідками ерозії Вестфальської системи національних держав, коли разом із державами на міжнародну арену дедалі активніше виходять недержавні учасники (транснаціональні компанії, неурядові організації тощо). Крім цього, активно проходить розмивання ялтинсько-потсдамської системи. Останнє, на нашу думку, особливо проявилося за умов кризи в Косово, коли ключові рішення приймалися НАТО та ЄС, а ООН фактично залишилася на периферії прийняття політичних рішень.

^ Урегулювання міжнародних конфліктів і кризових ситуацій – одне з найбільш актуальних завдань сучасної дипломатії. Останнім часом лакмусовим папірцем вказаних проблем стали регіональні конфліктні ситуації в Косово та Південній Осетії, які викликали у світовому співтоваристві чимало тривог і переживань. Усе це стимулювало проведення концептуальних наукових та практичних розробок, що, у свою чергу, створило передумови для виокремлення самостійної сфери досліджень і дипломатичної практики. Йдеться про дипломатію управління та урегулювання конфліктів і кризових ситуацій. Однак у науковій літературі поняття „управління кризою” досить часто визначається як сукупність дій, спрямованих на реалізацію цілей сторін при одночасному попередженні виходу конфлікту чи кризи з-під контролю. У зв’язку з цим, австралійський дослідник Дж. Річардсон пропонує використання іншого терміна – „кризова дипломатія”, який означає діяльність, спрямовану на зменшення рівня напруги за умов кризи чи конфлікту. Останнім часом дедалі більша увага приділяється не просто зменшенню рівня напруги, а попередженню розвитку конфліктних і кризових ситуацій у світі. Це так звана превентивна дипломатія. Вперше вона знайшла своє відображення в одній з доповідей колишнього Генсека ООН Б.Бутроса-Галі на Генеральній асамблеї ООН від 17 червня 1992 року № A/47/277 - S/24111 під назвою „План для досягнення миру. Превентивна дипломатія, забезпечення та збереження миру” („An Agenda for Peace. Preventive diplomacy, peacemaking and peace-keeping”), де були намічені основні напрями миротворчої діяльності ООН.

^ Новою характерною рисою сучасної дипломатії також є її багатоплановість. Якщо раніше регулювання міжнародних відносин дипломатичними заходами фактично зводилося до питань зовнішньої політики та торгівлі, то на даний час коло її питань значно розширилося. Об’єктами обговорення та регулювання стали такі сфери, як роззброєння, екологія, тероризм, соціальні аспекти, а також багато інших проблемних питань, зокрема, й згадані раніше внутрішні конфлікти. У результаті, зміст порядку денного, який може бути предметом дипломатичного обговорення, значно ускладнився, а власне дипломатам необхідно тепер вивчати нові, раніше їм не знайомі, сфери знань. Як наслідок, у ході підготовки дипломатичного персоналу разом із традиційними курсами, зокрема, країнознавчими, історичними, правовими, економічними, мовними тощо з’явилися зовсім нові. Так, Інститут закордонної служби, який є провідним центром США з підготовки дипломатичних кадрів для країни, запровадив курси з проблем наркобізнесу, біженців, технологій охорони навколишнього середовища, можливого розширення ринків для США.

Динаміка сучасного світу, глобалізація та взаємозалежність країн значно змінили й інформаційно-комунікаційну функцію дипломатії, сутністю якої, з одного боку, є інформування протилежної сторони про офіційну позицію, з іншого – отримання аналогічної інформації від неї, а також обмін думками. Розвиток засобів комунікації в наш час здійснив значний вплив на вказану функцію. На це ще в 50-х роках минулого століття звернув увагу Г. Нікольсон, зазначивши, що в сучасному світі міністр закордонних справ може підняти телефонну слухавку та відразу ж зв’язатися з переважною більшістю послів [2]. Поява таких засобів технічного зв’язку, як телефонний і факсимільний зв'язок, електронна пошта, відеозв’язок тощо, які були неможливими в минулому, створює передумови для інтенсифікації міждержавного діалогу.

Можливість швидкого пересування з різних точок земної кулі також сприяє оперативному обміну інформацією на міждержавному рівні. Це є особливо важливим для дипломатії на високому та найвищому рівні. Наприклад, виступаючи посередником у конфлікті між Аргентиною та Великою Британією через Фолклендські острови, на той час Держсекретар США Хейг протягом п’яти днів подолав відстань у 47 тис. км.

Однак головне, все-таки, полягає не в технічних нововведеннях, а в самій сутності зміни інформаційно-комунікативної функції. У період свого становлення дипломатія значною мірою керувалася хитрістю, участю в змовах, оманою. Недарма свого часу покровителем дипломатів було обрано бога Гермеса – символ „чар, шахрайства та хитрості”. На цю рису дипломатичної діяльності звернув увагу англійський дипломат Г.Уоттон, який жив ще в кінці XVI – на початку XVII ст. [2]. Його жартівлива фраза стала згодом афоризмом: „Посол є чесною людиною, яку посилають за кордон брехати в ім’я блага своєї батьківщини”. Поступово омана, підкуп та інші подібні засоби були виключені з дипломатичної практики, що доводило її зрілість і корінним чином відрізняло класичну французьку школу дипломатії, яка почала формуватися в XVII–XVIII ст., отримавши потім розповсюдження по всьому світу, від того, що їй передувало – італійських посольських місій XV ст. Звичайно, ті чи інші аморальні методи повністю не зникли з дипломатії, однак їх можливо, скоріш за все, характеризувати як антидипломатію та ніщо більше. В сучасній дипломатії акцент став робитися не просто на відмову від омани. Подібна омана стає просто невигідною в умовах глобалізації, взаємозалежності та постійної взаємодії (а сучасні міжнародні відносини характеризуються значною інтенсивністю взаємодії по різноманітних аспектах із використанням різноманітних каналів), оскільки вона одразу ж викликає зустрічну реакцію та призводить до дискредитації того, хто користується подібними методами.

На даний час інформаційно-комунікаційна функція дипломатії полягає передовсім у встановленні діалогу між різними країнами. Дипломатичний діалог передбачає, насамперед, визнання того факту, що в іншої сторони також є власні інтереси та цілі. Визнання цього є не лише закономірним, а й продуктивним моментом в контексті розвитку міжнародних відносин. Тому головним в комунікаційно-інформаційній функції дипломатії на даний час є не директивне нав’язування власної точки зору, а пошук взаємоприйнятного рішення через діалог. Ідеї розвитку міждержавного діалогу знайшли своє відображення і в теоретичних дослідженнях з питань ведення перемовин, де на зміну концепції жорсткого торгу, коли кожен з їх учасників турбується виключно про власні інтереси та подає свою позицію як вкрай непохитну, прийшла концепція спільного з партнером аналізу проблеми. І хоча обидві концепції майже ніколи не реалізуються на практиці у „чистому вигляді”, все-таки тенденція до спільного з партнером аналізу міжнародних проблем починає превалювати. Превалювання спільного аналізу міжнародних проблем у сучасній дипломатії також сприяє її розвитку на високому та найвищому рівні.

Наступною особливістю розвитку світу, яка кардинальним чином вплинула на дипломатію, є демократизація міжнародних відносин та активний вихід на світову арену недержавних учасників. Вказаний фактор діє практично з початку минулого століття, коли 28-й Президент США В. Вільсон (1856–1924) став ініціатором запровадження ідеї демократичної дипломатії, яка була б орієнтована на роззброєння, вільну торгівлю, лібералізм, відкритість для спільноти (необхідність реєстрації угод та їх ратифікації). Ідеї В. Вільсона отримали різноспрямовані відгуки в політичних і дипломатичних колах того часу: одні їх зустріли з захопленням, інші – скептично. До останніх належав, наприклад, той самий Г. Нікольсон. Він вважав, що для того, щоб дипломатія дійсно була ефективною, вона не повинна здійснюватися відкрито [2]. Якщо публічно проводити перемовини, то їх учасників скоріш за все „потягне до вікон, ніж один до одного”. Іншими словами, відкритість більше спонукає сторони до публічних дій, ніж власне до вирішення проблеми. У зв’язку з цим потрібно, скоріш за все, вимагати відкритості погоджених документів, а не самого процесу їх опрацювання та обговорення. Однак, у другій половині ХХ ст. дипломатія, все-таки, потрапляє під контроль суспільства, зважаючи на значні можливості засобів масової інформації, необхідність ратифікації багатьох документів, а також внаслідок того, що на міжнародну арену стали виходити не державні структури, а різного роду рухи – етнічні, релігійні тощо та суспільні організації і експертні кола, які зайнялися традиційними дипломатичними проблемами – пошуком згоди в конфліктних ситуаціях, наданням посередницьких послуг тощо. Подібні явища, звичайно, були відомі й раніше. Однак у наш час результати їхньої діяльності отримали більш масштабний характер, внаслідок чого став формуватися так званий „другий напрям дипломатії” (Тrack Two Diplomacy), відмінний від її „першого напрямку” – офіційної дипломатії. Представниками другого напряму головним чином є дослідники, журналісти, дипломати у відставці. Найактивніший розвиток вказаний напрям отримав у США, хоча останнім часом й більшість європейських держав, зокрема, Швеція, Норвегія, Франція, приділяють його розвитку доволі значної уваги. Перші кроки на шляху формування такого типу неформальної дипломатії робляться вже і в українському суспільстві. До них варто віднести засідання громадського об’єднання „Український форум”, на якому розглядаються гострі питання зовнішньої політики України з виходом на регіональні та глобальні безпекові проблеми. Вагомим підтвердженням започаткування нової концепції стала також діяльність фонду „Відкрий Україну” („Open Ukraine”), який спільно з Дипломатичною академією України при МЗС України „інституціоналізував” проведення щорічних безпекових форумів тощо. Діяльність на „другому напрямку дипломатії” орієнтована головним чином на врегулювання конфліктних ситуацій. Досить часто вказаний напрям визначається як неофіційна, неформальна взаємодія між учасниками конфлікту, метою якої є розробка стратегій, здійснення впливу на громадську думку, а також організація людських та матеріальних ресурсів, які могли б сприяти вирішенню конфлікту. Основними завданнями вказаного напряму є формування робочих відносин між представниками конфліктуючих сторін на особистому рівні, підвищення адекватності усвідомлення, формування уявлень про конфлікт із точки зору протилежної сторони та розробка стратегій урегулювання конфлікту, але в обмеженому обсязі, тільки як можливих варіантів рішень. Також виділяються три основні взаємопов’язані сфери діяльності в рамках „другого напряму дипломатії”: перша сфера орієнтована на проведення неофіційних зустрічей (workshops) між представниками конфліктуючих сторін; друга – на здійснення впливу на громадську думку для того, щоб на рівні суспільної свідомості змінити образи конфліктуючих сторін; третя – на спільний економічний розвиток. Представники „другого напряму дипломатії” підкреслюють, що на відміну від офіційної дипломатії тут виключається можливість застосування заходів впливу та директивних заходів, зокрема, й санкцій чи застосування інших заходів тиску.

Спочатку були спроби протиставити вказані два напрями дипломатії, однак потім дедалі частіше стали приходити до висновку, що вони не виключають, а взаємодоповнюють один одного. Проведення неофіційних зустрічей між представниками конфліктуючих сторін не можуть розглядатися як альтернативи дипломатичним і політичним перемовинам. Найшвидше, вони являтимуть собою підготовку до проведення офіційних перемовин. З іншого боку, необхідно враховувати те, що орієнтація на пошук згоди на офіційному рівні полегшує проведення зустрічей у рамках другого напряму дипломатії. У зв’язку з вищевикладеним було виділено й третій напрям – багатоканальну дипломатію (Multi-Track Diplomacy). Однак у цілому проблема того, як має взаємодіяти офіційна та неофіційна дипломатії та чи повинні вони взагалі взаємодіяти, залишається до останнього часу за рамками серйозного концептуального аналізу сучасної науки. Дослідження у вказаній сфері тільки розпочинаються.

Схожі:

2. Особливості дипломатії в добу глобалізації iconДипломатія
Розділ 1 Поняття дипломатії. Історичні передумови сучасної дипломатії стор. 4-6
2. Особливості дипломатії в добу глобалізації icon1 Дівчинка 7 років госпіталізована в дитячу інфекційну лікарню зі...
Випорожнення до 15 разів на добу, блювання до 5 разів на добу. Захворіла гостро, через
2. Особливості дипломатії в добу глобалізації icon1 Дівчинка 7 років госпіталізована в дитячу інфекційну лікарню зі...
Випорожнення до 15 разів на добу, блювання до 5 разів на добу. Захворіла гостро, через
2. Особливості дипломатії в добу глобалізації iconЛекція 2 Становлення вітчизняної дипломатії у княжу добу. (4 год.)
Так, відомий англійський історик та дипломат Гарольд Нікольсон стверджував, що за умов існування первісного ладу, коли печерні люди...
2. Особливості дипломатії в добу глобалізації iconКонтрольна робота
Національні економіки та особливості їхньої взаємодії за умов зростаючої глобалізації
2. Особливості дипломатії в добу глобалізації iconТема інформаційна парадигма цивілізаційного розвитку (22 год.) Лекція 4
Концептуальні підходи до вивчення феномену глобалізації комунікації. Наукові теорії трансформації міжнародних відносин на основі...
2. Особливості дипломатії в добу глобалізації icon2. Розрахунок вантажопотоків І вагонопотоків вантажної стації за добу
Прибуття (вивантаження) або відправлення (навантаження) для кожного роду в 4- І 8-вісних вагонах та загальне за середню добу максимального...
2. Особливості дипломатії в добу глобалізації iconТема: Роль держави в умовах глобалізації
Конкурентноспроможність економіки України в умовах глобалізації / Я. А. Жаліло, Я. Б. Базилюк, Я. Б. Белінська та ін.; За ред Я....
2. Особливості дипломатії в добу глобалізації iconКарпати
Обов`язкова доплата за харчування: сніданок-60 грн на ос на добу, вечеря-90 грн на ос на добу. Новорічна програма обов`язкова-1000...
2. Особливості дипломатії в добу глобалізації iconПроект «факультет міжнародного співробітництва та молодіжної громадської дипломатії»

Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка