Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом




Скачати 222.92 Kb.
НазваМоре хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом
Дата конвертації29.06.2013
Розмір222.92 Kb.
ТипДокументы
mir.zavantag.com > Астрономия > Документы
ШТОРМ

Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, і здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом чарівної палички, запалювалися вогні. Біля старого дощатого причалу показалася постать людини. Здавалося вона не боялася ні вітру, ні шторму і начебто вимагала, щоб буйне море поглинуло її. Прожектор катеру, що пропливав повз, освітив постать людини. Жовтий плащ, а під капюшоном виявили, що то жінка, ще досить молода . Світле волосся й карі очі про це говорили. Віруська, так звали жінку, вдивлялася на хвилі. Сьогоднішні відвідини монастиря на багато що відкрили очі. Вона зважувала кожне слово священика. Її донька помирає. І через що? Колись давно прокляла її мати. "Я не вірила. А воно ококошилося на Тані," – казала вона до старого священика.

  • Ви віруюча людина, покаялися прийняли святі таїнства, і всяке прокляття зникає…


Мати була ошелешена. Її єдина донька вдруге виходила заміж.

  • Чи не жилося тобі, суча дочка, з Андрієм? І чолов’яга він добрий, хазяйновитий. І нехай би він вмер, чи алкашем непробудним був. А то стидоба та й годі, – говорила-кричала жінка. Та Віруська не слухала її. – А той твій, Павло, не такий – не хазяїн. У Андрія господарство, а в Павлиська-афганця – ні кола, ні двора. Двір, правда, є, а от розуму чортма. Не хазяїн…

Віруська не чула вже материних слів. Вона думками вперед бігла до свого Павла. Бо тільки він, її коханий на все життя був для неї всім. Пам’ятала, як багато років тому в рівчаку від втоплення порятував її. І відтоді покохала його. Не за порятунок від води, а за те, що він любий для неї. І що мати не говорила, вона все ж Павлова, а не Андрієва.

  • Мало того, що не хазяїн, ще в нього довісочок – дитя. Та таке, кажуть люди, таке хворобливе, що, напевно, скоро подохне. Та він не спосібний тебе нормально трахнуть. Якийсь він після Афганістану, недодєланий прийшов, сумирний як ягня токо в монастир і відправляти його. А ти свою мандусю піднесла йому, на, мовляв, мене – я така файна. Що то Андрій – на мужика похожий. Оце так, доню, якщо не вернеш до першого свого мужа, прокляну тебе.

  • Та пойміть, мамо, я не люблю Андрія. Толку з того, що я одружена з ним. От Пашу я люблю.

  • Курва ти, моя доню! – кричала мати. – Розтулила ноги перед Павлом. І що ти в ньому знайшла, в тому антихристу афганському. Напевно, ще й мусульманином зробився там у душманів.

  • Та пойміть, мамо! – говорила голосно Віруська. – Це ви віддали мене насильно заміж за нелюбого мені. Ми з Павлом любили ще з восьмого класу.

  • Так я їй зробила все, щоб жилося. А вона… не вдячна потаскуха. Та хай би п'янчуга був. А то золотий чоловік. Не курить, зайвого не вживає, знає де і з ким можна, усе в хату, все в двір. Оце так, сучо дочко, так – якщо ти з покидьком тим житимеш, проклинаю не тебе, а твоє нагуляне з тим люцихером.

Двері кімнати брязнули. Молода жінка опинилася в чому була на вулиці, як почула останні слова матері.

"Як жити далі, коли власна мати кинула мене так. Навіть хату заказала відписати по смерті своїй Андрію," – мислила Віруська. Вона бігла на інший край села, де жив Павло. Зустрічні дивилися з подивом на неї, помічаючи, що Віруська зовсім майже неодягнена як на цю весняну пору. І хоч світило сонце, та вітер діймав її легку одіж: коротенький халатик яскраво-червоного кольору, матерчаті пантофлі на гумовій підошві. Навіть на ній не було верхньої частини білизни. Та Вірусьці не було зимно. Її зігрівала думка, що тепер з Павлом житиме усе життя, скільки відміряли небеса. А ще вона пригадувала попереднє своє життя…
Вона п’ятнадцятирічна поспішала, бігла, щоб цього дня оглянути селище, де мала жити. І їй здавалося, що не буде дня для дослідження нового місця проживання. "Тільки сьогодні, сьогодні… " – мислило дівча. Через рівчак доріжка невеличка, тоненький перехід. Віруська спробувала ступнути та слизько. Ще вчора доріжка була сухою й можна було перейти. "А-а-а, пройду," – сказала вона собі й далі мислила про своє. Та за мить повскознулася і шубовснула вниз. Холодна вода покрила її майже всю. Віруська, було спробувала, вибратися з рівчака та не вистачило в неї сили. "Ну все, пропала, я. і чого мене сюди понесло, який мене чорт завів сюди. Тут же місцина така – люди не часто ходять," – лаяла вона себе за необдумане перед тим рішення. Відчула, як судорога звела ліву ногу, вже головою почала занурюватися, бо в рівчаку води було багато, більше за її зріст. Дівчина то виринала, то потопала. Сили вже покидали, на очах з'явилися сльози відчаю. Вона пригадала, що обіцяла матері довго не ходити, а допомогти прибрати в кімнатах. "О Боже, краще б я лишилася вдома, не потопала б," – роздумувала у своєму безвиході. Вона вкотре занурилася і виринула на поверхню, як раптом почула голос:

  • Тримайся!

То був хлопчина її віку. Він, довго не задумуючись, плигнув до неї. Його дужі руки вхопилися за плечі й голову її.

  • Тут глибоко, а далі метрів за десять-п'ятнадцять мілина.

Дівчина полегшено зітхнула. Та ноги, уже й права теж, настільки були в судорозі, що ледь трималася на воді.

  • Ти що, не можеш рухати ногами? Судорога? – здогадався хлопець. Правою рукою він тримав її, а лівою давай щипати її від сідниць до колін. Вона відчула, що ноги приходили до ладу, зарухала ними.

  • От, молодець! Зараз виберемося на мілину. А там води по пояс. Це тебе, як там? Віра? – проговорив голосно рятувальник. Дівчина мовчала, тільки важко дихала. За кільканадцять секунд вона відчула під ногами твердь. А ще пройшло з півхвилини, як хлопець почав піднімати, тримаючи її за сідниці. А пісок слизький, ноги ковзалися. І все ж видряпалася на гору. Віруська лягла на землю й простягла руку своєму рятувальнику. Та не могла дотягнутися.

  • Я зараз подам ремінь, - розстібаючи пояс проговорив хлопець. Він кинув до гори чорний, схожий на вужа, ремінь, та Віруська не змогла за першим разом. Не впіймала й за другим. За третім разом бляха ременя боляче вдарила по пальцях, що від того закрапала яскраво-червона кров. І тільки за четвертим разом вона таки впіймала пояс. Щоб зачепитися за пісчаний нахил хлопець ногами прокручував східці, тим самим закріплювався й далі тягнувся догори. Схоже було, що він неодноразово до цього випадку так вибирався з рівчака. А ще минуло менше двох хвилин, як рятувальник дівчини і вона сиділи нагорі. Віруська поглянула вниз рівчака, в голові запаморочилося, подумки злякалася того, що могло трапитися, якщо б на її біду не з'явився він, її рятувальник. І вперше заговорила до нього:

  • Ти хто?

  • Я Павло.

  • Я дякую тобі за рятунок, - мовила вона й уперше у своєму житті поцілувала хлопця. Той насупив брови.

  • От, іще мені! – проказав він. – Телячі ніжності.

Павло привстав на коліна. Від холоду затремтів.

  • Йокилимине! – вилаявся він. – Мерщій вставай. Біжімо до мене (я тут поряд живу), а то ще схопимо запалення. Ти, напевно, Віра. Ви з матір'ю сьогодні переїхали в наше селище, - уже біжучи казав до неї. – А я, представ собі, твій однокласник.

Віруська все більше захоплено дивилася на Павла, що, тримаючи за її схолоднілу руку, поспішав не дати змерзнути їй. Вона б усе життя так бігла за ним. Та ось і будинок його і чорні, оббиті дерматином двері.

Забігши до будинку, в кухні, хлопець почав здирати з себе змокрілий одяг.

  • Роздягайся! Чого уставилась? – крикнув до неї він. – Скидай із себе все, а то ще більше змерзнеш.

Віруська засоромилася. Їй було ніяково роздягатися перед хлопцем, бо за все своє життя це було вперше.

  • Роздягайся, сказав я! – знову крикнув Павло до неї. Віруська знехотя розстібала куртку, здирала з себе светр, бо той прилип до її тіла, скидала спідницю, рейтузи. І коли залишилася тільки нижня білизна, знову засоромлено кинула погляд. Павло лишився тільки в плавках. Він зиркнув на неї і провів поглядом тіло дівчини, одвернувся й промовив спокійно:

  • Треба скинути все, - зник за дверима, звідкіля полетіли рушник і вчетверо згорнуте простирадло. – Скидай усе й обгорнешся, - мовив вже ласкаво й серйозно він. – Ти не бійся. Я ж мужчина.

Дівчина силою хотіла стягнути бюстгальтер. Він на стільки змок, що застібки не хотіли слухатися. Тоді вона силою зірвала їх. Руками прикрила яблука грудей на мить. Та переконавшись, що в кімнаті нікого взялася обтирати волосся, тіло. Дісталася поясу. Почервоніла. Плавки впились у тіло. Вирішила позбутися і їх, обгорнувши себе простирадлом. І як тільки плавки опинилися внизу, біля п’ят, почула жіночий голос:

  • А це ще що?

Засоромилася.

  • Я невістки ще не жду. Павле, не зрозуміла, що це?

  • Мам, ти нічо не думай такого, - мовив з іншої кімнати хлопець. – Вона мало не втопилася у нашому рівчаку. От витягнув. Я саме неподалік кролям кульбаби свіжої нарізав. Чую, щось плюскається в рівчаку. Поглянув – русалка завелась. Якраз коло містка, на глибині.

  • Ну, слава тобі Господи. А то я подумала, що вже собі наречену привів.

  • Може, - посміхаючись мовив хлопець.

  • Чи я ж ти будеш, дівко красно? – запитала мати.

  • Та я Тасі Косяненкової донька. Ми приїхали з Прип'яті сьогодні, евакуйовані ми. У матері моєї тут покійного діда хата.

  • Зрозуміло! – посміхнулася мати.

  • Мам, я зараз одягнусь і збігаю до них додому і візьму одяг їй, - проказав Павло.

  • Та сиди вже вдома, синку. Розважай свою русалку. Бо й ти сам бачу змок. Треба ж на оглядини сходити й побачити, що за рідню Господь Бог послав, - посміхнулася жінка й зникла знову за дверима.

  • Ти не переймайся – мати шуткують…


Андрій з Павлом дружили ще з дитячого садочка, принаймні так можна сказати. У ньому вони рахувалися не більше трьох днів. В останній день свого перебування в дошкільному закладі, взявши за руку дівчинку, доньку директора школи, втекли разом з нею із садочка. Довго тоді вихователі разом з батьками шукали малих. Їх знайшли вдома у дівчинки. Трійка втікачів гуляли в пісочниці. Довгенько, до самого вечора, в кутку на солі стояли двоє хлопців. Поставила їх за це баба Гапа. Вона ще жила до революції. А в ті часи, на межі двох століть це покарання використовувалося, як один з методів виховання. З того часу Андрій і Павло – ні ногою до садочка.

Чи не щодня хлопці умудрялися виробляти такі незвичайні штуки: то кота впіймають, викупають у ставку, а іншого разу бідну тварину посадять в собачу будку разом з господарем її, то наловлять жаб, підкинуть їх до лялькового будиночку сусідньої дівчинки.

Були часи, що хлопці сварилися між собою. Мати Павла частенько їздила до Києва. У неї в Києві жив двоюрідний брат. Він частенько бував за кордоном, зокрема в Німеччині. Малому Павлу частенько перепадало гостинців: цукерок, іграшок. І якось одного разу мати привезла дитячу залізну дорогу від дядька. Скільки радості було у малого. Він гордовито показував товаришам з вулиці цю диво-іграшку. Заздрили йому й менші і старші. Найбільше – Андрій. Коли Павлусь порався біля кролів, рвав траву, залізниця зникла. Довго слідство у Павла не тривало. Іграшкова залізниця виявилася на сусідньому подвір'ї. Мало того, що вона там була, Андрій розкурочив тепловоз, який керувався за допомогою дистанційного управління. Після такого "ремонту" рухомий склад не рухався. Виявивши злочинця, слідчий перетворився в прокурора, а потім суддю і виконавця рішення як такого, покарав за нанесені збитки жмутом кропиви "джижкухи", запхавши його до шортів Андрія. На крик унука прибігла баба Гапа. Павлусь поскаржився на обидчика і Андрій отримав ще й від баби по тому місцю звідкіля ноги ростуть. Згодом усе загладилося й хлопці через кілька днів замирилися і продовжили дружити.

Як виповнилося сім років, хлопчаки почіпляли ранці і почвалали знехотя до школи. У гемназії, так називала баба Гапа школу, малі шибайголови освоїлися швидко й продовжили свої витівки. Скло розбили – шукай Андрія й Павла, до дівчат під сукню заглянули – вони. А що вже видумники, таких у селищі не було. Дорослі тільки хитали головами: і що з них виросте, коли таке творять у малому віці.

Та все має початок, має й кінець.

Двері класу відчинилися й на порозі стояла тітка Ольга-буфетниця.

  • Павлуся Нечипоренка, Любов Федорівно викликають до директора, - сказала вона.

  • Щось знову учудив? – мовила посміхаючись вчителька.

  • Ні! – сказала у відповідь ствердно буфетниця, й підійшла ближче до Любов Федорівни. Вона щось шепнула на вухо. У вчительки вираз обличчя змінився з гострого й критичного на лагідний і поблажливий. Коли хлопець зник за дверима вчителька склала в портфель підручник з зошитом.

Директорський кабінет Павлу здався фортечним муром, який потрібно було взяти. Він крутив у пам'яті здогадки щодо минулих "подвигів", які заповзято творили з другом-однокласником. Та нічого такого він не знаходив, та й викликали до директорського кабінету тільки його одного. Андрій лишився сидіти в класі. Павло не наважувався відчинити, стояв і вдивлявся в табличку з написом. Раптом "мур" сам розкрився й хтось майже заштовхав ззаду до кабінету. То була тітка Ольга.

Директор, уже немолодий чоловік з руденькими вусиками, ласкаво поглянув на хлопця й промовив:

  • Заходь, Павле! – і замовк. Він довго перебирав зошити. Хлопець, набравшись сміливості запитав:

  • Олександре Павловичу, кажіть, чого кликали?

Та директор мовчав і тільки поглядав на малого, продовжував нервово перекладати з місця на місце учнівські зошити, посібники.

  • Слухай, Павле, тебе чекають вдома, дуже чекають.

  • А як же ж уроки?

  • Ти йди, синку!

  • Ви ж Любові Федорівні скажіть, що відпускаєте мене сьогодні з уроків.

  • Вона відпустить. Йди, Павле.

Хлопець відчинив двері "муру". Після візиту до директора вони не здавалися мурованими, а лише оббиті дерматином. За хвилину хлопець стояв на порозі класу. Любов Федорівна подала йому його ранець. Вона обійняла його й поцілувала в щоку.

  • Тобі директор сказав?..

  • Сказав, щоб я йшов додому.

  • То йди… - відвернулась од хлопця й важко зітхнула.

  • А можна мені з ним? – зірвався з місця Андрій.

  • Ні! Ти, Строган, сиди…

Павлусь зачинив за собою двері класу. Йому здавалося, що це відбувається не з ним. Він мчав вулицею й гадав, що могло статися, що не те що Любов Федорівна, а сам директор відпустив його додому. "Може, хто в гості приїхав? – розважав себе хлопчина. – Так по мене б прийшла мама чи татко. Ні, татко не прийшов би, бо на роботі, а мама прийшла б… Диво та й годі".

Коло свого двору Павлусь помітив декілька автомашин

  • Дійсно, хтось таки приїхав! – вигукнув хлопець. Одне авто його подивувало. Дзеркала були запнуті хустинами. На подвір'ї були виставлені довгі столи й лави. Їх він бачив, коли до армії проводили сина тітки Ольги-буфетниці, Вітьку. До нього підійшла стиха баба Гапа й почала гладити його по голові. На зморшкуватому старечому обличчі, завжди усміхненому, побачив сльозу.

  • Ой, синку-горемиснику, нема вже татка твого, - заквилила старенька.

  • А де він? – промовив Павлусь подивовано.

  • Пішов він від вас…

  • Куди?

  • Помер він, - слізливо проговорила баба Гапа.

Хлопець забіг до хати. На застеленому із зеленими візерунками скатертині стояли ікона, на великій тарелі кругла хлібина, декілька пляшок горілки й вина. Павлусь побачив на світлині усміхнене обличчя татуся. Портрет перев’язаний чорною стрічкою. А перед образами горіла, пахла солодковатістю ладану лампадка, як на Різдво чи на Пасху. Та в цьому не було радости святкової, тільки сум і плач. Хлопець не міг зрозуміти, що сталося. З розмов старших йому доводилося чути, що хтось помирав, та проте усе проходило повз його вуха.

Він підійшов до мами. Та вона ніби не бачила його. Вся в чорному.

  • Мам, я прийшов. А де татко, - спитав Павлусь. Жінка притулила сина до грудей, облила малого слізьми.

  • Скоро привезуть.

  • Привезуть? Сам не приїде на автобусі? Він мені обіцяв покатати мене.

  • Привезуть і відвезуть від нас, - проговорила ридаючи біля портрету.

До них за якусь мить нечутно підійшла баба Гапа. Вона перехрестила малого й тихо промовила:

  • Маріє, уже привезли.

Мати стрілою вилетіла з хати. На подвір'ї почулося голосіння:

  • Миколаю мій, Миколайчику дорогий! А тепер ми без тебе і їсти не можемо, на кого ти нас зоставив. То ти межи нами того Миколаю мій, Миколаю, Великодня-Пасхи був, хто би був казав ще тогідних свят, то ти нам паску-дари покроїв, що ти уже цих не діждемо разом, то ти нам до церкви відніс, Миколаю мій, Миколаю дорогий! То ти насамперед свяченого кушав. Сяду ввечері із синочком твоїм з Павлусем і разом заплачем: Ой коли ж ми тебе, татуню, забачим? Лишив мене, молоденьку, з хлопчиком маленьким. А він ще не здатен ні до роботи, ні до праці, бо ще рученькі маленькі. Як я тепер буду з ним, бідна, жити в світі? Лишилася з синочком, як билина в полі. Повій, вітре, буйнесенький, та по нашім полю-городу, прийди, мужу, мій Миколайчику, подивися на нашу недолю...

Павлусь вийшов з хати на подвір'я й побачив довгий чорний ящик, а в ній у святковому костюмі з хрестом у руках батька. Очі в нього заплющені, губи з синім відтінком. Він зрозумів, що тато вже не встане не підніметься. Він злякався всього, що відбувалося довкола: материного голосіння коло домовини, чужих людей. Кинувся навтьоки. Тільки куди бігти? Єдине місце куди втікав од старших хлопців, то це у власний двір, у хату. Але куди зараз? "На горище хліва! Там у сіні сховатися,"- прийшло рішення…

Його довго шукали. А він забившись по-глибше у сіно, проспав день і ніч. І тільки на ранок наступного дня баба Гапа відшукала його. Батька в чорному ящику уже не було. Йому не хотілося нічого їсти, а тільки випив мало не півлітра квасу…

Події з батьком у Павла перевернула усе згори донизу. Хлопчина принишк, зробився тихим й сумирним. Його вже не приваблювали витівки. Стояв осторонь на перервах не реготався як було до того. Як казала тітка Ольга-буфетниця: "Він своє вже відреготав". Після вкинувся в навчання й учителі були раді з того. У Андрія теж спав запал, не стало компанії. І хоч ще були випадки витівок, не мали такої сили, як це відбувалося до цього. Згодом і дружба їх охолола. А у восьмому класі переросла в холодність і навіть інколи ворожнечу.

Випадок на рівчаку Павла зробив героєм у дівчат. Не одна красуня зачудовано дивилася на хлопця. Та й було на що дивитися. Розрісся в плечах, а руки сильні мускулисті, від роботи по господарству, волосся хвилясте, темно-русяве, очі блакитні. В старі часи з таких скульптори ліпили богів. Підкочувалися до нього різні дівчата. Та таки тільки Віруська була у нього на першому місці. Бо й вона з себе нічого собі. Статна, невисока й не низька, кароока чорноброва, груди невеличкі, але й не маленькі – ну, класична україночка. Багато розмов, заздрісних поглядів. А ще пророкували їм велику любов.

"Це ж треба, - думав Андрій, - ото поталанило йому. Я б теж зміг би, якщо опинився б у тому місці, у потрібний час". Хлопець заздрив колишньому другові по-чорному. Намагався його неодноразово принизити. Та ніщо не допомагало. Павло лишався камінним, мов скеля, щодо принижень. Чи не найбільше Андрій заздрив в тому, що Віруська таки віддала перевагу Павлу. Вона його полюбила, як Андрій не намагався привернути її до себе: дарував дорогі подарунки на восьме березня і день народження. Часто обмовляв Павла. Та дівчина не велася на це. Тоді Андрій змінив тактику й перестав зовнішньо виявляти ненависть. Навіть повернув колишню приязнь у Павла. Він чекав слушного моменту…
"Як жити далі, коли власна мати мене так," – мислила вкотре Віруська. Вона того вечора прибігла до Павла, лишивши все нажите, навіть нижню білизну. Та проте вона не переймалася цим. Андрій же не віддав їй нічого з речей, а виніс на вулицю усі її сукні, куртки, облив бензином і підпалив. На це дійство збіглося мало не півсела. Було видно, як тяжко переживає він. А ще того вечора прибіг до свого суперника й почав розмахувати кулаками.

  • Ну, що прийняв мою потаскуху? А довісочок то він не твій, а мій! – випалив на одному диханні.

Ці слова Павла опалили, наче кулеметна черга "духа". Він довго тримав руки за спиною, щоб не вдарити Андрія та проте не витримав і вцілив кулаком під око. Павло вірив знав, що дитина, котру носить під серцем Віруська, його…

Павло ступнув на трап. Серце затремтіло від хвилювання. Він повертався додому. Армія, полон на території Пакистану, а в ньому рабська праця, голод і холод – усе позаду. Тепер він вільний, він воскрес. Як там мама, вітчим? Як там його люба Віруська? Чи дочекалися вони його? Думки бігли, випереджаючи ноги. Уже в столичному аеропорту помітив зміни, що відбулися. Не тільки виблиск реклами магазинів привернув перше увагу, а й люди. Зовсім інші розмови, інша інтонація мовлення. Його зустріла весняним дощем інша країна. Та й тої країни, що займала одну шосту земної суші, не було, вона зникла, здається, назавжди, з якої його проводжали усі його рідним селищем до армії вісімдесят сьомого року. Як то воно давно було? Наче не з ним. Його зустріла Україна. До залізничного вокзалу він вдивлявся у скло автобусу і впізнав, і водночас не впізнавав людей, будівлі.

Придбавши квиток, пройшовся на вокзальну площу. Зиркнув довкола – на інвалідному візку вгледів чоловіка без ніг, його ровесника. Почув звуки музики. Інвалід у військовому френчі з орденом Бойового Червоного Прапора тримав її, вже стареньку, але ще дзвінку гітару.

Шёл по склону и споткнулся. Пуля-шмель прожгла меня,

И, упав на чёрный камень, только небо видел я.

А по синему по небу проплывали облака,

Доплыли они до дома. Дом теперь - сыра земля.

Ветер подхватил меня, птица к дому понесла,

А уставшая душа отлетела в небеса.

Ветер подхватил меня, птица к дому понесла,

А свободная душа отлетела в небеса.

  • Браток, - звернувся Павло до музики, - звідки ти, де воював?

  • Коло Кандагара у нас часть стояла. Попав на міну. І… - відказав той. – А ти?

  • А я под. Кабулом попав у плєн. Оце їду додому. Десять год пройшло, як не бачив ні мами, ні вітчима. Тільки прилетів. Пішли, брате, відзначимо моє повернення додому і пом'янемо братків, що не повернулися. Я собі дав слово, коли повернуся додому – відзначу моє воскресіння з першим, хто приверне мою увагу. Усі якісь сірі, однакові. А ти, наче рідний, - посміхнувся Павло.

  • Кажеш, тільки прилетів? Бачиш, що твориться? Я за їх, мать їх так, кров проливав, а вони пенсії воврємя не платять. Оце й сиджу тут на вокзалі, хто подасть на стопочку та пачку цигарок, – казав, їдучи до найближчого привокзального кафе. – Така хренова жизня, брате. Моя Галька – курва, як тільки взнала, що я без ног вертаюсь, швиденько утекла до новоспеченого бізнесмена. Суки – вони баби, от що скажу. А була любов. Яка любов? Трахалася з ним, казали люди, уже наступного дня як призвали. А я дурень вірив її писульці – жду отвєта как соловєй лєта. Тьху! Споминать – хрєново робиться. І твоя теж не дождеться, помяни мої слова, - зітхнув безногий афганець уже в привокзальній забігайлівці.

  • Та я вже не жду від неї такої жертви. Судить не буду, коли вийшла заміж. Бог на допомогу. Вдома ж не знають, що їду додому. Їм привезли цинковий. Не зі мною, конєшно. От і їду, брате, - наливаючи горілки у поліетиленовий стаканчик. – Ну, давай потягнемо за братків наших, що лягли там, не на рідній землі. Знаєш, - перехиливши стопку мовив Павло, - я не впознаю людей тут. Що з ними?

  • Ет, не говори. Усе змінилося. Те що Союз розпався то одно. Хрєново всім тут. Хто має якісь гроші – втікає за границю. За наші рублі-купони, а тепер гривні багато не купиш. Та хоч би було в достатку. Так, ні! Люди по п’ять-сім місяців грошей не получають. У селах, кажуть мої знайомі, хліб печуть. До чого довели страну суки. Кримінал з'явився всюди, рекет. От даже я плачу мзду їм, щоб стоять тут. Назбираєш яку двадцятку – десятку віддай. А то проженуть. Та й то ще не все, брате. Мало того, що проженуть, можуть ще вбить, якщо не заплачу за місце. А куди мені каліці. Мати збожеволіла й померла, у сестри свої сльози – трійко діток. А їх в наш – ох як важко піднімать. Не хочу їхати до них, бути обузою. От і сиджу на привокзальній. Сказали б тоді, як везли на ту войну, не повірив. Ще б може й по морді заїхав.

Павло тяжко зітхнув, задумався. Що його жде вдома? Як там мама, як вітчим? Як Віруська? Чи дочекалися вони його?

  • Ну, брате, мені пора вже на поїзд. Ми оце з тобою просиділи тут, а не знаємо навіть одне одного по імені. Я – Павло. А ти?

  • А я – Коля Іванченко. Ось мої координати, - простягнув візитку.

  • О-о-о, ви, пане, багаті, що маєте візитку, - посміхнувся Павло.

  • Багатий… на день Побєди був. Мені один фотограф зробив. Я зі своїми брязкальцями позував на Майдані. Навіть об'яву таку вивісив – "Фотографія з героєм". Мені теж перепадало від нього. Чесний мужик. А послі роботи й по чарці коли-не-коли. Та зліг він. У Чорнобилі дозу получив. Тепер лічиться. А я от і заробляю, частину – сестрі помагаю, а ще йому дещицю даю. Бо лікарства – недокупишся. У нього жінка, ніде правди діти, хороша. Не то шо моя мандоліна. От тільки не дуже любить, коли ми декілька пузирів пропустимо. Та я її понімаю, стараюся не набридати. Бо хвороба не тітка – пирогів не напече. Так, якщо шо – пиши. Я буду, брате Павле, ждать. То вже біжи. Я за тобою не поспію, нема ходунків у мене.

  • Обов’язково напишу, сказав Павло, обіймаючи на прощання побратима. Той дістав гітару, шершавим голосом заспівав:

  • Дома ждут берёзки, ёлки, свежий хлеб и молоко.

Мы в горах, в песках как волки, и до дома далеко.

А по синему по небу проплывают облака,

Доплывут они до дома. Мне бы с ними, но пока

Ветер не берёт меня, птица в стае летит одна.

Сделав круг, взмахнёт крылом... Брат, увидим ли мы дом…

У вухах продовжувала звучати пісня. Ввижалися загиблі. І навіть у вагоні поїзда чув голос Миколи. Та думки згодом переключилися на свою хвилю. Що його чекає – він того не відав. Поїзд злегка колихнувся. Йому хотілося пригадати пахуче солодке волосся, духмяні вуста Віруськи. Та не вдалося. Зовсім не давно, ще в полоні відчував смак її губ, запах волосся. А тепер? Що сталося?.. Та великий чарівник - сон здолав до ранку його думки, мрії про зустріч з коханою…

Він прокинувся від того що хтось штовхав його. Відкрив повіки, поглянув – провідниця:

  • Пасажир – ваша вже зупинка через десять хвилин…

Голова важка не від випитого з Миколою, а від думок. Пригадав пісню…

Райцентр зустрів його незмінно – на площі продовжував красуватися кам’яний Ленін. Під ним десять років тому проводжали його в армію, давали настанови ветерани війни, читали піонери вірші. Зараз же на площі пустка. Тільки де-не-де людина, бо рано ще. Він зайшов на автостанцію, постукав у віконце каси:

  • На Вербівку білєти є?

  • Яка Вербівка? Тільки по п’ятницях і понеділках! – крикнула касирка. – От п'янь, не проспався ще, а йому Вербівку подавай!.. - кричала жінка.

  • Та я вже десять років тут не був.

  • На попутку біжи. Може виїдеш…

Павло вже не слухав слів жінки, а поспішав на виїзд з містечка. Йому хотілося по-швидше додому. Та транспорт повз зупинку не хотів їхати. До селища вирішив добиратися пішки. Хотілося подихати, відчути на повні груди рідне повітря. Через годину шляху показалася перша автомашина – молоковоз. Автомобіль не зразу загальмував, а вже за кільканадцять метрів.

  • Кого бачу? Павле ти? Ти ж загинув – ми ще тебе поховали. Звідки? – убачивши у Павлі односельця випалив чорнявий з невеличкими вусами водій.

  • Не повіриш, Вовка, живий як бачиш. Ні одної царапини. В полоні був.

  • Та ти шо! Оце так!

  • Як там мої?

Веселість у водія пропала, як тільки він почув запитання. Він довго мовчав, зміряв поглядом Павла.

  • Ти не мовчи, кажи як є.

  • Ти у Вербівку не їдь, - мовив Вовка. – Нема до кого тобі їхати. Мати померла, як тільки поховали тебе. Вітчим запив і коло могили твоєї матері знайшли його, якраз після Різдва. Ось такі, брате, справи. А… - й закрив вуста.

  • Так кажи далі. Як сказав "а", то кажи вже й "бе".

  • Та що казати. Віруська твоя заміж за Андрія вийшла. Не вона, правда, казали люди, а мамаша її віддала. То шо? Поки не від'їхали далеко, мо висадити?

  • Та, ні крути вже баранку. Їдемо, - ледь чутно проказав Павло. А на серці шторм…



В магазині шум і гам.

  • Ти чула, - казала одна жінка іншій, - Павло Нечипоренко явився. Кажуть у полоні пробув. А ми ж його поховали. Бідна Мария. Вона так побивалася, страх як…

Андрій Строган – господар магазину. Здавалося, не давно ще відкрив свою справу. А вже пройшло три роки. Раніше він товар в сумках-кравчучках таскав з Одеси, Хмельницького, Харкова. Тепер у нього – "Газель" купив, новеньку до того ж. Андрій біля автомашини ходив, як коханець біля коханки. Любив техніку завжди, ще з дитинства. Через любов до техніки і вкрав тоді дитячу залізницю у Павла. Йому довго не давало спати запитання: "Як вона працює?" Натомість отримав в шорти жмут кропиви-джишкухи ще й палиці по тому місцю звідкіля ноги ростуть від баби Гапи.

Тепер він гордовито походжав, відчував себе впевнено, що у нього всьо схвалено, за всьо заплачено. Сьогодні в нього впевненість похитнулась. Йому вірилося й не вірилося, що Павло повернувся, воскрес, виліз, здавалося з під пам’ятника. Віруська, ще вчора була тихою й покірливою, а сьогодні взнавши про повернення Павла, зовсім іншої заспівала. Перше, що помітив – змінила одяг з сірого й невиразного на яскравий. А ще підвела брови… Та то вже пусте, що вдяглася, підвела, а то, що не допустила його до неї вночі. А ґвалтувати не в його правилах…
Він заздрив Павлу. Й дивився скоса на закохану пару. Завжди уявляв себе на місці свого колишнього друга, однокласника. Коли той пропав в Афганістані почав залицятися до Віруськи. Він і так, і сяк до неї, але тільки – "Гі-гі!" та "Га-га!". Уперта – страшно яка. Уже й дорогоцінні подарунки робив: хрестика золотого на ланцюжку й кілечко з бурштиновим камінчиком дарував. Та не брала вона їх. "Ні!" – і все тут. Грошенята-то водилися в нього й не малі. Не те, що в інших односельців. Не сидів, склавши руки. Як тільки ще в Союзі прийняли закон про кооператорів, забігав закрутився біля торгівлі. Спочатку вирощував розсаду й продавав на базарі. А коли вже розвал стався, усі свої гроші перевів у долари, почав закупляти усякий ширпотреб у Харкові. Надіявся тільки на свою силу.

Андрій-то зовнішньою красою не вийшов. Тому дівчата не дуже на нього гляділи. Але коли прийшли скрутні часи, то одна, то інша мріяла заволодіти його серцем… Не серцем, звичайно, а барсеткою повною і гривень, і доларів, і дойчмарок. Та хлопець знав ціну облесливих слів сільських мерседес. Одна тільки Віруська, незважаючи ні на що не дивилася так. "І що вона знайшла в тому Павлі, – думав неоднораз. - Герой, йо-ма-йо. Привезли в цинковому костюмі. А вона ще хустину чорну віднайшла. Вся в темному, наче монашка".

Якось одного дня у магазин до нього зайшла Тася Косяненкова, мати Віруськи. Вона щось рахувала про себе, вдивлялася у розкладений товар.

  • Чого вам, тітко Тасьо? – спитав він, коли його продавчиня Зойка зазбиралася додому. Та довго мовчала. – Зойко, - звернувся він до грудастої дівки-продавчині. – Ти вже йди додому, а я сам позакриваю все.

Дівчина звабливим поглядом провела по Андрію. Вона неоднораз залишалася в магазині з ним дарувала розкоші свої.

  • Ти йди! – мовив він до неї. Тася ж лишилася, не пішла з магазину.

  • Андрію, не дав би ти в борг мені муки й сахару.

  • А чим віддаватимете? Пенсії не дають уже п’ятий місяць. А що дають – чепуха, - мовив до жінки підприємець. – Картоплі чи помідорів у мене цілий склад. Он у Донецьк, повезу продавати. Так що здєлка не получиться в нас.

  • Та получиться, синку. У мене є інша плата, бартер вигідний, - стиха проказала Тася.

  • Ну, якщо про той що я подумав, мовите, то давайте, кажіть скільки.

  • Та думаю от зайнятися бізнесом одним. Апарат у мене є. треба сировина тільки. Мішків два сахару й мішок муки мені треба от.

  • Дорогувато!

  • Дорогувато, кажеш. Ти ж собі не машину купляєш, що дивишся на колеса.

  • Та воно-то так. Але як до не підступитися. Вона ж брикається, наче коняка необ’їжджена, - мовив Андрій.

  • То вже мій клопіт. Ти тільки слухай мене як і шо. І вона буде твоєю…

Далі тітка Тася підійшла до нього й тихо продовжила інструктаж. І як він сам не здогадався. "Це ж треба – все просто. А я впритул, фронтально. Треба ж зайти з тилу," – думав чоловік…
Віруська зовсім, як тільки Павло пішов до армії, жодного разу не ходила до клубу. А як Андрій відкрив в будівлі орендованої аптеки бар, то й до нього вона не ходила вона все вірила, що Павлусь її не загинув, а живий. Мати її жаліла. Усе бідкалася сусідці, що не діждеться онуків. Часто казала до Віруськи: "Дурепо, мала. Ну, що тобі мало доказу. Привезли у цинковому Павла. Одумайся, доню!.."

Одного дня Тася як раз на Першу Пречисту приготувала дечого смачненького: голубців, налисників, зробила "шубу" й новенького салату з крабових паличок.

  • І чого це ти, мамо, витрачаєшся так? – питала Віруська. – Наче на храм. У селі ж сьогодні не храмове свято.

  • Та, так схотілося поїсти смачного. А то суп-каротошка набридли, - відповіла мати.

  • Щось тут не так мамо.

  • Не думай зайвого. Я тут чаю ще наготувала хорошого. Я вже попила. Йди а то охолоне.

Донька зайшла на кухню, налила з чорного чайника. З її чайника, якого на день народження подарував їй Павлусь. Духмяний напій лоскотав ніс. Спробувала на смак – смачний, солодкий.

  • То він солодкий. Звідкіля цукор у нас? – спитала Віруська.

  • Та сьогодні в центрі заїжджі міняйли були. Поміняла картоплю на сахар.

"Дивно, - подумала дівчина, - щось я не бачила, щоб картоплі в погребі зменшилося…"

Вона інколи тільки заглядала в господарські справи. Ковтнула ще раз напою й відчула, що голова поважчала. Позіхнула. На очі напливла неочікувано дрімота. Відсьорбнувши ще чаю почвалала в спальню…

Віруська прокинулася від різкого болю нижче живота. Відчула на собі чужі руки. То Андрієві. А ще побачила себе зовсім голою.

  • Що це? – викрикнула вона.

  • Ти не хотіла по-доброму, - почула материн голос. – Він же ж до тебе з усім серцем. А ти все з покійником.

  • Мамо... – заплакала від безсилля молода жінка. – Ох, мамо.

Мати мовчки сприйняла сльози доньки. Посміхнулася.

  • Ну, тепер, дітки, я пішла.

Гіркотно заплакала. Андрій продовжував робити свою справу. Хотів, було, поцілувати, Віруська відвернулася.

  • Віро, ти не переймайся так, - казав він до неї. – Ти в мене вся в золоті ходитимеш, на золоті спатимеш, із золота їстимеш і питимеш. Будь моєю. Я ж тебе не коханкою прошу бути, а жінкою, дружиною.

  • А як повернеться Павло? Що тоді?

  • Та лежить твій Павло в землі.

  • А як ні? Я не вірю, що він загинув, не загинув. Не з тих Павло.

  • А кого привезли, не його?

Андрій знову відчув потяг до Віруськи. Притиснувся до неї ближче. Руки блукали по її тілу. Віруська тепер пручалася ласкам Андрія. Та не стало більше сили. Врешті-решт піддалася. Хвилі приємного покотилися по тілу…

  • І все ж я тебе не люблю. А як повернеться Павло, я до нього піду.

  • Підеш, як вернеться, - єхидно з осміхом відрізав Андрій.




Схожі:

Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом iconУ українській мові сім відмінків. Ось які прийменники їм відповідають: Називний відмінок хто?
Вибір прийменника в англійській мові може залежати І від того, про який український відмінок йде мова. У українській мові сім відмінків....
Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом iconВона покохала його не одразу, хоча здавалося у ту саму ніч… Вона...
Вона більше ніколи не слухатиме тієї мелодії, під яку вони танцювали в ту ніч І не дослухатиметься до її слів, бо та пісня стала...
Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом iconБуває так,що в лютому весною пахне сніг
Буває так,що в лютому весною пахне сніг. Чутно прекрасні аромати. Пахне грунтом,що хоче позбутися білої ковдри. Пахне квітами,що...
Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом iconГазета "Добрий лікар" №18
У громадському транспорті та магазинах, на вулиці, роботі та вдома, як І в будь-якому іншому місці можна почути лише одне – постійне...
Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом iconМинуло два місяці від смерті мами. Дарина повертається додому, несучи...
Забуваючи про час. Забуваючи про те, що навколо. Утративши бажання розмовляти й думати. Утративши бажання взагалі бути. їй здавалося,...
Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом iconОберемчук В. Ф. Стратегія підприємства: Короткий курс лекцій
Формулювання стратегії – півсправи. Як примусити її працювати – ось у чому питання
Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом iconПривіт всім! Ось я поділила питання на семінар. Не забудьте почитати...
Привіт всім! Ось я поділила питання на семінар. Не забудьте почитати статтю І по можливості перегляньте фільм. Пара відбудеться о...
Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом iconЛюдський розум перебуває в полоні хибних уявлень, забобонів, суб'єктивних...
Вони, наче примари, відволікають його від істини, заважають бачити речі такими, якими вони є. Ф. Бекон застерігає дослідника від...
Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом iconПерелік творів, що будуть вивчатися у ІІ семестрі
Рáйнер Марíя РÍльке (1875–1926). «Орфей, Евридіка, Гермес», «Ось дерево звелось»
Море хвилювалося від потужного вітру. Хвиля то набігала на берег, то відступала, І здавалося, що ось-ось поглине невеличке селище, в якому, наче за помахом iconЗаняття
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка