Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси




НазваТематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси
Сторінка1/12
Дата конвертації17.07.2013
Розмір3 Mb.
ТипКонспект
mir.zavantag.com > Право > Конспект
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


ЗМІСТ


Передмова.................................................................................................................3

Тематичний план дисципліни.................................................................................4

Тема 1. Підприємство в сучасній системі господарювання.................................5

Тема 2. Трудові ресурси.........................................................................................24

Тема 3. Капітал, виробничі фонди та нематеріальні ресурси.............................45

Тема 4. Інноваційно-інвестиційна діяльність підприємства...............................78

Тема 5. Система планування на підприємстві.....................................................92

Тема 6. Організація виробництва та його обслуговування...............................103

Тема 7. Продукція: сутність, різновиди та конкурентоспроможність............117

Тема 8. Витрати підприємства.............................................................................130

Тема 9. Результативність діяльності підприємства...........................................146

Тема 10. Антикризова діяльність підприємства.................................................160

Список рекомендованої літератури.....................................................................175


Передмова


Ринкові умови господарювання обумовлюють суттєві зміни в діяльності підприємств. Ефективність їх роботи буде залежати від того, наскільки правильно фахівці підприємства зможуть спрогнозувати розвиток фірми в перспективі, забезпечити конкурентоспроможність продукції, врахувати негативні фактори і передбачити шляхи ефективних дій. Це визначає значення вивчення дисципліни „Економіка підприємства” при підготовці спеціалістів для народного господарства України, особливо за спеціальності „Фінанси”.

Даний конспект лекцій має на меті допомогти студентам денного і заочного відділення освітньо-кваліфікаційного рівня молодший спеціаліст придбати необхідні теоретичні знання з дисципліни „Економіка підприємства” і самостійно опрацьовувати матеріал дисципліни. Конспект складений у відповідності з навчальною програмою дисципліни і розрахований на студентів всіх форм навчання економічних спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня молодший спеціаліст.

Конспект складається з вступу та 12 лекцій по основних темах дисципліни.. До кожної теми конспекту лекцій наведений список літератури, яку можна використовувати при самостійному вивченні тем дисципліни. Загальний список література наведений в кінці конспекту.

^ Тематичний план ДИСЦИПЛІНИ
дисипліни „ЕКОНоміка підприємства”







з/п


Назва тем


Кількість годин


Всього годин

Ауди-торно

У т.ч.

Самост.

робота

лекції

практич,

семінар.

1

Підприємство в сучасній системі господарювання

8

4

4

-

4

2

Трудові ресурси

16

12

6

6

4

3

Капітал, виробничі фонди та нематеріальні ресурси

18

16

6

10

2

4

Інноваційно-інвестиційна діяльність підприємства

8

4

2

2

4

5

Система планування на підприємстві

10

6

4

2

4

6

Організація виробництва та його обслуговування

10

6

4

2

4

7

Продукція: сутність, різновиди та конкурентоспроможність

10

6

2

4

4

8

Витрати підприємства

14

10

4

6

4

9

Результативність діяльності підприємства

8

6

2

4

2

10

Антикризова діяльність підприємства

6

2

2

-

4

Всього

108

72

36

36

36


Тема 1. Підприємство в сучасній системі господарювання
План


  1. Визначення, цілі та ознаки підприємства.

  2. Головні напрями діяльності підприємства.

  3. Правові основи функціонування підприємств.

  4. Класифікація підприємств за пев­ними ознаками.

  5. Добровільні об'єднання підприємств: поняття та основні організаційно-правові форми.

  6. Поняття та необхідність управління підприємством.

  7. Основні функції та методи управління.

  8. Виробнича структура підприємства та чинники, що її визначають.

  9. Організаційна структура управління підприємством та її основні типи.


Зміст лекції з теми № 1
1. Визначення, цілі та ознаки підприємства
Будь-яке суспільство для забезпе­чення нормального (достатньо ком­фортного) рівня своєї життєдіяль­ності здійснює безліч видів конкретної праці. З цією ме­тою люди створюють певні організації (трудові колек­тиви), які спільно виконують ту чи ту місію (реалізу­ють програму або мету) і діють на засаді певних пра­вил і процедур. Проте мета й характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою їх мож­на поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням дер­жави. Організації з підприємницьким характером діяльності називають підприємствами.

Підприємство -- це організаційно відокремлена та економічно самостійна основна (первинна) ланка ви­робничої сфери народного господарства, що виготов­ляє продукцію (виконує роботу або надає платні по­слуги).

Згідно з Господарським кодексом України, підприємство — самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних і особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності.

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву -- завод, фабрика, шахта, електростан­ція, майстерня, ательє тощо; може включати кілька виробничих одиниць: заводів або фабрик (комбінат, виробниче об'єднання). У більшості країн з розвину­тою ринковою економікою такі виробничі одиниці на­зивають фірмами. Під словом «фірма» розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність у галузях промисловості, будівництва, сільського гос­подарства, транспорту, торгівлі тощо з метою одержан­ня кінцевого фінансового результату -- прибутку.

Підприємство є самостійним суб'єктом, що господарює відповідно до засновницьких документів, має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комер­ційну діяльність з метою отримання прибутку або доходу, ви­ступає від власного імені, має завершену систему обліку та са­мостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках, круглу печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. За зобов'язаннями підприємство несе повну відпові­дальність усім своїм майном.

Підприємства мають такі ознаки:

— виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарства);

— організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

— фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначити напрями економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрями розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення та функціонування підприємства. Генеральну (го­ловну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існу­вання, у світовій економіці заведено називати місією. Здебільшого місією сучасного підприємства (фірми) вважають виробництво про­дукції (послуг) для задоволення потреб ринку та одержання макси­мально можливого прибутку.

На основі загальної місії підприємства формулюються і вста­новлюються загальнофірмові цілі, які мають відповідати певним вимогам:

по-перше, цілі підприємства мають бути конкретними й підда­ватися вимірюванню. Формулювання цілей у конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних госпо­дарських та соціальних рішень;

по-друге, цілі підприємства мають бути орієнтованими в часі, тобто мати конкретні горизонти прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу;

по-третє, цілі підприємства мають бути досяжними і забезпе­чувати підвищення ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати, змен­шення рівня їхньої мотивації, погіршання показників інноваційної, виробничої та соціальної діяльності підприємства, зниження конку­рентоспроможності його продукції на ринку;

по-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючи­ ми, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, не можуть перешкоджати реалізації інших цілей.

У кінцевому підсумку цілі підприємства мають бути чітко сформульовані для кожного виду його діяльності, що є важливим для суб'єкта господарювання, котрий прагне спостері­гати й вимірювати результати цієї діяльності.



  1. Головні напрями діяльності підприємства


У практиці господарювання кожне підприємство, що є складною виробничо-економічною системою, здійснює багато конкретних видів діяль­ності, котрі за ознакою спорідненості можна об'єднати в окремі головні напрямки.

Відповідно до логіки й послідовності стадій відтворювального процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства за умов ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуацій­ний аналіз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослід­ження ринку, рівня конкурентоспроможності й цін на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту та каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства. Результати вивчення ринку товарів служать вихідною базою для обґрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інно­ваційної діяльності підприємства (фірми) на перспективний пері­од.

Інноваційна діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовку виробництва, запрова­дження технічних, організаційних та інших нововведень, форму­вання інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обся­гу необхідних інвестицій тощо.

Наступним найбільш складним за обсягом і вирішенням орга­нізаційно-технічних завдань напрямком є виробнича діяльність підприємства (фірми), її організація та оперативне регулювання в просторі й часі. З усієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що з них складається виробнича діяльність, найважливішими тре­ба вважати: обґрунтування обсягу виготовлення продукції певної номенклатури та асортименту відповідно до потреб ринку; форму­вання маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції, їхню оптимізацію відносно виробничих можливостей підприємства; збалансування виробничої потужності та програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозно­го періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами; розробку й дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків випуску продукції.

Ефективність інноваційно-виробничих процесів, постійно здійс­нюваних на кожному підприємстві, визначається рівнем його (її) комерційної діяльності, значущість якої за умов ринку істотно зростає. Необхідною умовою до­сягнення бажаного успіху комерційної діяльності є дійова реклама і безпосередня організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, належне стимулювання покупців.

Іще одним важливим напрямком діяльності підприємства, який завершує послідовний цикл відтворювального про­цесу, слід вважати післяпродажний сервіс. Він охоплює пусконалагоджувальні роботи у сфері експлуатації (вико­ристання) куплених на ринку товарів, їхнє гарантійне технічне об­слуговування протягом певного терміну, забезпечення необхідни­ми запасними частинами і проведення ремонтів під час норматив­ного строку служби тощо. Він є важливим джерелом інформації для продуцентів про надійність і довговічність виготовлених тех­нічних засобів, а також про потрібні експлуатаційні витрати. Ця інформація використовується продуцентами для вдосконалення продукції, оптимізації строків оновлення її номенклатури та асор­тименту.

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, належить економічна діяльність підприємства. Зок­рема вона включає: стратегічне та поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпе­чення виробництва, зовнішньоекономічну та фінансову діяльність тощо. Цей напрямок є визначальним для оцінки й регулювання всіх елементів системи господарювання на підприємстві. Зміст окре­мих видів економічної діяльності підприємства детальні­ше буде висвітлено у відповідних розділах цього підручника.

Непересічне значення має соціальна діяльність, оскільки вона істотно впливає на ефективність усіх інших напрямків і конкрет­них видів діяльності (інноваційної, виробничої, комерційної, еко­номічної), результативність яких безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки й компетентності всіх категорій праців­ників, дійовості застосовуваного мотиваційного механізму, пос­тійно підтримуваних на належному рівні умов праці та життя тру­дового колективу.


  1. Правові основи функціонування підприємств

Створення та функціонування підприємств в Україні регу­люється господарським, податковим, інвестиційним, митним, валютним та іншими законодавствами, що регламентує окремі особливості, сторони та види діяльності підприємств в Україні.

Господарське законодавство регулює правові, економічні та соціальні принципи здійснення підприємницької діяльності на території України. Законодавство встановлює гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки; визначає види та організаційні форми підприємств, правила їх створен­ня, реєстрації, реорганізації та ліквідації; організаційний меха­нізм здійснення підприємницької діяльності; встановлює дер­жавний контроль у сфері ліцензування та відповідальність суб'єктів господарювання й органів ліцензування за порушення законодавства тощо. З 1 січня 2004 року набув чинності Господарський кодекс України, у зв'язку з чим втрачають силу Закони Украї­ни "Про підприємства в Україні" та "Про підприємництво".

Податкове законодавство визначає чинну в країні подат­кову систему, тобто сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів різних рівнів, а також до державних ці­льових фондів, що стягуються у встановленому відповідними законами держави порядку; встановлює об'єкти оподаткування та методики їх визначення, джерела сплати податків; регулює розміри ставок податків; визначає терміни сплати податків та порядок надання податкових пільг; регламентує застосування штрафних санкцій за порушення податкового законодавства суб'єктами господарювання (Закони України "Про систему оподаткування", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість", "Про плату за землю" та інші).

Інвестиційне законодавство регулює інвестиційні проце­си в країні, надає державні гарантії вітчизняним та іноземним інвесторам, визначає засади функціонування біржового та позабіржового ринків цінних паперів в Україні, встановлює пра­вила здійснення операцій з цінними паперами та забезпечує контроль за діяльністю емітентів, інвесторів та професійних учасників фондового ринку - інвестиційних фондів, інвести­ційних компаній, страхових компаній тощо (Закони України "Про інвестиційну діяльність", "Про цінні папери та фондову біржу", "Про державне регулювання ринку цінних паперів", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фі­нансових послуг" та інші).

Митне законодавство регулює порядок здійснення опе­рацій з експорту та імпорту сировини, продукції, послуг; ви­значає ставки мит на ввезення (вивезення) сировини та продук­ції, встановлює пільгові ставки мит на певні групи товарів, регламентує процедуру перетинання кордону країни та оформ­лення вантажів, забезпечує контроль за сплатою мит і митних зборів тощо (Митний кодекс України, Закон України "Про єдиний митний тариф" та інші).

Валютне законодавство регламентує порядок здійснення операцій з іноземною валютою, процедуру видачі Національ­ним банком України дозволу комерційним банкам на здійснен­ня таких операцій, відкриття валютних рахунків суб'єктами гос­подарської діяльності тощо (Закони України "Про зовнішньо­економічну діяльність", "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" та інші).

Таким чином, правове середовище функціонування підпри­ємства є достатньо складним. Ступінь впливу його елементів визначається, насамперед, організаційно-правовою формою підприємства, галузевою належністю, видами діяльності, за­лежністю від іноземних постачальників або споживачів, обся­гом товарообігу тощо.

Певні види діяльності підприємства можуть виконувати лише на підставі отриманої ліцензії -- дозволу, який надається на певний термін державними органами на здійснення окремих видів суспільно корисної діяльності, у тому числі зовнішньо­економічної. Перелік таких видів діяльності визначений Зако­ном України "Про порядок ліцензування окремих видів госпо­дарської діяльності".

Будь-яке підприємство може бути створене:

1. за рішенням власника (власників) майна або уповнова­женого ним (ними) органу шляхом заснування нового підпри­ємства;

2. шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого підприємства з додержанням вимог законодавства;

3. шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного за­конодавства України.

Підприємство вважається створеним і набуває прав юридич­ної особи від дня його державної реєстрації. Державна реєст­рація підприємств здійснюється згідно з Господарським кодексом України.

Для державної реєстрації до державної адміністрації місце­вої влади підприємством подаються документи згідно з пере­ліком, визначеним Кабінетом Міністрів України, серед яких -- заява та установчі документи. До установчих документів чин­не законодавство відносить: статут - рішення власника про створення підприємства, якщо ж таких власників два і більше, таким рішенням виступає установчий договір. Для акціонер­них товариств до складу установчих документів належить ще й протокол установчих зборів.

Установчі документи залежно від організаційно-правової форми підприємства відрізняються за складом і змістом.

Приватні підприємства створюються і діють лише на осно­ві статуту, деякі види господарських товариств (акціонерні, товариства з обмеженою, додатковою відповідальністю) ство­рюються і діють на підставі статуту та засновницького догово­ру. Повні та командитні товариства створюються і діють ви­ключно на основі засновницького договору.

Статут підприємства являє собою правовий акт, що ре­гулює нарівні з нормами чинного законодавства правову осно­ву його діяльності. У статуті визначаються: власник, наймену­вання та місцезнаходження підприємства, мета і предмет діяль­ності, розмір і порядок утворення статутного фонду (капіталу), порядок розподілу прибутків та збитків, органи управління, їх компетенція та порядок формування, умови реорганізації та ліквідації підприємства, інші положення, що не суперечать за­конодавству.

Засновницький договір являє собою громадянсько-правовий акт, яким засновники юридично закріплюють свій намір створити підприємство з тією або іншою назвою. В зас­новницькому договорі, зокрема, обов'язково мають бути відо­мості про організаційно-правову форму, найменування та місцезнаходження майбутнього підприємства (юридична адреса), про розміри часток у статутному фонді (капіталі) кожного із засновників підприємства, положення про порядок внесення засновниками підприємства майна до статутного фонду (капі­талу) підприємства. Крім того, встановлюється порядок розпо­ділу прибутків та збитків, управління діяльністю підприємством, процедура вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності підприємства, які передбачені законом, а та­кож порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до за­кону.

Державна реєстрація здійснюється за певну плату. Дані про державну реєстрацію підприємства повідомляються Міністер­ству економіки та Державному комітету статистики. Підпри­ємству присвоюють ідентифікаційний код і заносять до Єди­ного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ).
4. Класифікація підприємств за певними ознаками
Для забезпечення ефективного господарювання та кваліфі­кованого управління підприємства класифікують за певними ознаками.

За метою та характером діяльності всі підприємства поділяються на:

-- комерційні підприємства, діяльність яких спрямована на отримання прибутку. До цієї групи належить переважна біль­шість суб'єктів господарювання;

-- некомерційні організації, що не ставлять за мету отри­мання прибутку. До них належать благодійні фонди, суспільні, наукові та інші організації невиробничої сфери господарства країни.

За формою власності розрізняють:

-- приватні підприємства, що засновані на власності фі­зичної особи з правом найму робочої сили. До таких відносять також індивідуальні та сімейні підприємства, які базуються тільки на особистій праці;

-- колективні підприємства, що засновані на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, а також ін­шого статутного товариства або громадської організації;

-- комунальні підприємства, що засновані на власності певної територіальної громади;

-- державні підприємства, що засновані на державній вла­сності. До таких належать також і казенні підприємства (це підприємства, які за чинним законодавством не підлягають приватизації);

-- підприємства, засновані на змішаній формі власності. До них належать підприємства, створені на базі об'єднання майна різних форм власності.

За правовим статусом і формою господарювання розріз­няють:

-- одноосібні підприємства, які є власністю однієї особи або родини. За своїми зобов'язаннями вони несуть відповідаль­ність усім майном (капіталом) власника;

-- кооперативні підприємства. Вони являють собою доб­ровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення гос­подарської або іншої діяльності. При цьому кожен член коопе­ративу особисто бере участь у спільній діяльності, яка перед­бачає використання власного або орендованого майна;

-- орендні підприємства, підприємницька діяльність яких пов'язана з тимчасовим (на договірній основі) володінням та користуванням необхідним для цього майном;

-- господарські товариства, які створюються на принци­пах угоди між юридичними особами або громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

До господарських товариств належать: акціонерні товари­ства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства і командитні товариства .

Акціонерним товариством визнається таке, статутний фонд (капітал) якого розподілений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості. Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд (капітал) акціонер­ного товариства, який за чинним в Україні законодавством не може бути меншим за суму, еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам на момент створення акціонерного товари­ства.

Розрізняють публічні акціонерні товариства, акції яких можуть розповсюджуватись шляхом відкритої передпла­ти та купівлі-продажу на біржах, і приватні акціонерні товари­ства, акції яких розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватись шляхом передплати, купуватись і продаватись на біржі.

Товариством з обмеженою відповідальністю є гос­подарське товариство, що має статутний фонд (капітал), поді­лений на частки, розмір яких визначається установчими доку­ментами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства несуть відповідаль­ність тільки в межах їх внесків до статутного фонду (капіталу).

Товариством з додатковою відповідальністю є гос­подарське товариство, статутний фонд (капітал) якого розпо­ділений на частки визначених установчими документами роз­мірів і яке несе відповідальність за зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до внес­ку кожного з учасників.

Мінімальний розмір статутного капіталу товариств з обме­женою та додатковою відповідальністю, згідно з чинним в Україні законодавством, становить 100 мінімальних заробіт­них плат, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення товариства.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язан­нями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товарист­во, в якому нарівні з учасниками (учасником), які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відпо­відальність за його зобов'язаннями усім своїм майном, є учас­ники (учасник), відповідальність яких обмежується тільки їх­німи внесками у майно товариства.

За ознакою національної належності капіталу розрізня­ють такі підприємства:

-- національні, капітал яких повністю належить суб'єктам господарювання своєї країни;

-- іноземні, якщо сто відсотків капіталу підприємства є вла­сністю суб'єктів господарювання іноземних країн;

-- змішані або спільні підприємства, що створені як вітчиз­няними, так і іноземними суб'єктами господарювання для здійснення спільної діяльності.

За способом утворення (заснування) та формування статутного фонду (капіталу) розрізняють унітарні та кор­поративні підприємства.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд (капітал), не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і фор­мує його трудовий колектив на засадах трудового найму, ви­рішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітар­ними підприємствами є державні та комунальні підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання гро­мадян, релігійної організації або на приватній власності заснов­ника.

Корпоративне підприємство утворюється, зазвичай, двома та більше засновниками за їхнім спільним рішенням (догово­ром). Воно діє на основі об'єднання майна та (або) підприєм­ницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі за­сновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприєм­ства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприєм­ства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, засновані на приватній власності двох або більше осіб.

За галузево-функціональним видом діяльності розрізня­ють промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспорт­ні, торговельні, виробничо-торговельні, лізингові, фінансово-кредитні, страхові та інші підприємства.

За міжгалузевою структурою підприємства поділяють на:

-- вузькоспеціалізовані підприємства, що виготовляють об­межений асортимент продукції масового або багатосерійного виробництва, наприклад виробництво сталепрокату, виробни­цтво зерна тощо;

-- багатопрофільні підприємства, що випускають продук­цію широкого асортименту та різноманітного призначення. Найчастіше вони зустрічаються у промисловості та сільському господарстві;

-- комбіновані, на яких один вид сировини або продукції перетворюється паралельно або послідовно у другий, а далі – у третій вид. Наприклад, у текстильній промисловості на комбі­нованих підприємствах із сировини виготовляють волокно, з волокна - пряжу, а з пряжі - полотно.

Залежно від технологічної (територіальної) цілісності і ступіню підпорядкування:

— головні (материнські);

— дочірні;

  • філії.

Особливостями діяльності материнських (головних) підприємств або фірм є те, що вони контролюють інші фірми. В залежності від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу та ступеня підпорядкованості підприємства, які знаходяться у сфері впливу головної фірми, їх поділяють на дочірні і асоційовані філії.

Дочірнє підприємство (компанія) — юридично самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхнім акцій.

Асоційоване підприємство є самостійним; воно не знаходиться під контролем фірми, яка володіє його акціями. На відміну від дочірніх і асоційованих підприємств, філія не користується юридичною і господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву.
5. Добровільні об’єднання підприємств
Підприємства (організації, фірми) мають право на добровільних засадах об'єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерцій­ну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству.

Як свідчить світовий і вітчизняний досвід господарювання за умов ринкової економіки, підприємства та інші первинні суб'єкти господарювання можуть створювати різні за принципами й цілями добровільні об'єднання:

-- асоціації -- найпростіша форма договірного об'єднання під­приємств (фірм, компаній, організацій з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у ви­робничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

-- корпорації -- договірні об'єднання суб'єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комер­ційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень для централі­зованого регулювання діяльності кожного з учасників;

-- консорціуми -- тимчасові статутні об'єднання промислового й банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад здійснення спільного великого господарського проекту). Учасни­ками консорціуму можуть бути державні та приватні фірми, а також окремі держави (наприклад Міжнародний консорціум супутникового зв'язку);

-- концерни -- форма статутних об'єднань підприємств, що характеризується єдністю власності й контролю; об'єднання від­ бувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один кон­церн інтегрує підприємства різних галузей економіки (про­мисловість, транспорт, торгівля, наукові організації, банки, стра­хова справа). Після створення концерну суб'єкти господарювання втрачають свою самостійність, підпорядковуючись потужним фі­нансовим структурам. За сучасних умов значно розширюється мережа міжнародних концернів;

-- картелі -- договірне об'єднання підприємств (фірм) переваж­но однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності - регулювання збуту виготовленої продукції;

-- синдикати -- організаційна форма існування різновиду кар­тельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників че­рез створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу од­ного з учасників об'єднання. Так само може здійснюватись заку­півля сировини для всіх учасників синдикату. Така форма об'єднан­ня підприємств є характерною для галузей з масовим виробницт­вом однорідної продукції;

-- трести -- монополістичне об'єднання підприємств, що рані­ше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарсь­кий комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну й господарську самостійність, оскільки інтегруються всі напрямки їхньої діяльності;

-- холдинги (холдингові компанії) -- специфічна організаційна форма об'єднання капіталів: інтегроване товариство, що безпосе­редньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших під­приємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання. Завдяки цьому холдингова компанія здійснює контроль за діяльністю таких підприємств. Об'єднувані у холдингу суб'єкти мають юридичну й господарську самостійність. Проте право ви­рішення основних питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії.

-- промислово-фінансові групи -- об'єднання юридичне та економічно само­стійних підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від концерну на чолі фінансових груп стають один або кілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять до складу фінансової групи, координують усі сфери їхньої діяльності.

Нині основними формами добровільних об'єднань підприємств (фірм, організацій) дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові (промислово-фінансові) групи.
6. Поняття та необхідність управління підприємством
Згідно з основними положеннями тео­рії систем будь-який об'єкт, явище чи процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему. Під системою розумі­ють сукупність взаємозв'язаних в одне ціле елементів. Елемент системи -- це частина цілого, яка в процесі аналізу не підлягає поділу на складові. Отже, будь-яка система:

по-перше, складається з двох або більшої кількості елементів;

по-друге, кожний елемент системи має властиві лише йому якості;

по-третє, між елементами системи існують зв'яз­ки, за допомогою яких вони впливають один на одного;

по-четверте, система не може існувати поза ча­сом і простором. Система має часову сутність (її склад може бути визначений у кожний даний момент), а та­кож свої межі та навколишнє середовище.

Перша особливість підприємства як системи поля­гає в тім, що підприємство -- це відкрита система, яка може існувати лише за умови активної взаємодії з на­вколишнім середовищем. Воно вибирає із проміжного та загального зовнішнього середовища ос­новні фактори виробництва і, перетворюючи їх на про­дукцію (товари, послуги, інформацію) та відходи, пе­редає знов у зовнішнє середовище. Умовою життє­здатності системи є корисний (вигідний) обмін між «входом» і «виходом».

Інша особливість підприємства як системи: воно є штучною системою, створеною людиною заради її власних інтересів, передовсім спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці.

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикаль­ну. Перша -- це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального трансформаційного процесу. Оскільки роботу на підприємстві по­ділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось має коор­динувати їхні дії, щоб досягти загальної мети діяльності.

Тому об'єктивно виникає потреба у відокремленні управлінсь­кої праці від виконавчої. Отже, необхідність управління зв'язана з процесами поділу праці на підприємстві.

Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямо­ваною на координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою. Диференціація та координація управ­лінської праці, формування рівнів управління здійснюються за допомогою вертикального поділу праці.

Принципи управління – це правила, отправні положення, якими повинні керуватися люди і органи, здійснюючи управлінську діяльність.

В управлінні сучасною економікою зазвичай керуються такими принципами:

1. Чіткий розподіл праці.

2. Додержання дисципліни і порядку.

3. Повноваження і відповідальність.

4. Використання мотивації високопродуктивної праці.

5. Забезпечення рівної справедливості для всіх працівників.

6. Впевненість у постійній і стабільності роботи.

7. Дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно з ієрархічним ланцюгом.

8. Заохочення ініціативи.
7. Основні функції та методи управління
Функції управління -- об'єктивно зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефек­тивне кооперування спільної праці.

У структурі си­стеми управління підприємством керуючий елемент виконує цілком конкретні функції:

По-перше, він визначає мету функціонування. Оскільки тієї са­мої мети можна досягти різними способами, керуючий елемент мусить вибрати один із них. Відтак керуючий елемент виконує функцію планування -- процесу визначення мети діяль­ності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колектив­них (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального результату.

По-друге, кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної си­стеми. Отже, реалізація трансформаційного процесу передбачає та­кож визначення того, хто саме має виконувати ту чи ту конкретну операцію і як виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність організації як функції управління. Орга­нізація -- це процес формування структури системи, розподіл зав­дань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності.

По-третє, виконувач у системі займає підпорядковане становище. У перебігу трансформаційного процесу він може відмови­тись виконувати свої обов'язки, визначені планом. Тому для досяг­нення поставленої мети керівник будь-якого рівня має не тільки спла­нувати та організувати роботу, а й примусити людей виконувати її. Для цього потрібно створити умови, за яких виконавці відчува­ли б, що вони можуть задовольнити свої потреби тільки тоді, коли буде забезпечено досягнення цілей підприємства. Це означає, що керуючий елемент має виконувати належним чином функцію мо­тивації. Мотивація -- це, власне, причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети.

По-четверте, для того, щоб запобігти появі зовнішніх пе­решкод і можливих відхилень від очікуваних результатів діяль­ності системи, керуючий елемент повинен встановлювати па­раметри діяльності ефектора, вимірювати досягнуті результа­ти роботи, порівнювати їх із запланованим обсягом, за необхі­дності -- коригувати діяльність, накопичувати досвід для вдос­коналення планування. Саме цим пояснюється необхідність ви­конання керуючим елементом контролюючих функцій.

Ці основні функції тісно зв'язані між собою в єдиному про­цесі управління. Незадовільне планування чи недосконала організа­ція, так само як і слабка мотивація праці або поганий контроль, не­гативно впливають на результати діяльності фірми в цілому.

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління.

Методи управління -- це способи впливу на окремих праців­ників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації).

Управління підприємством спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, передовсім матеріальних. Тому основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, яки­ми керується людина у процесі виробничої чи іншої діяльності. За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. Відповідно до цього розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємств.

Усі названі методи управління діяльністю підприємств органічно взаємозв'язані й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання еко­номічних методів.

Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні й утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства, будь-якого суб'єкта підприє­мницької чи іншої діяльності.

Економічні методи управління -- це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих проце­сах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-гро­шових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації.

Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на використання створеного на загальнодержавному рівні еконо­мічного сегмента зовнішнього середовища. Суть цього аспекту:

-- формування системи оподаткування суб'єктів господарювання;

-- визначення дійової амортизаційної політики, яка сприяла б оновленню (відтворенню) матеріальних і нематеріальних активів підприємства;

-- встановлення державою мінімального рівня заробітної плати та пенсій.

Другий аспект економічних методів управління зв'язано з уп­равлінським процесом, орієнтованим на використання різноманіт­них економічних важелів, таких як фінансування, кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.

Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного ви­робництва, зростання загальноосвітнього і професійно-кваліфіка­ційного рівня працівників зумовлюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій та структурі мотивації трудової діяльності людей. Традиційні форми матеріального заохочення поступово втра­чають свій пріоритетний стимулюючий вплив.

Практична реалізація соціально-психологічних методів управ­ління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціаль­ного орієнтування та регулювання, групової динаміки, розв'язання конфліктних ситуацій, гуманізації праці тощо.

Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру, їхнє існування й практичне засто­сування зумовлене заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організаційні методи управління -- це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламентні й роз­порядчі.

Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідаль­ності певним категоріям працівників фірми, визначенні орієн­тирів діяльності підлеглих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоп­люють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій). Вони пе­редбачають визначення конкретних завдань для виконавців, роз­поділ цих завдань між ними, контроль виконання, проведення на­рад з питань поточної діяльності фірми (підприємства, організації).

Професійно вміле застосування економічних, соціально-психо­логічних та організаційних методів управління здебільшого забез­печує достатньо ефективне господарювання.
8. Виробнича структура підприємства та чинники, що її визначають

Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який харак­теризує склад підрозділів і систему зв'язків, підпорядкованості та взаємодії між ними.

Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що виконуються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і характеризує виробничу структуру підприємства.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників. Головними з них є: виробничий профіль підприє­мства; обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства.

Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особли­вості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів. Так, конст­рукція виробу передбачає певні технологічні процеси його виго­товлення, певну їхню послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначатиме й перелік виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її реалізують, та передбачає більш розга­лужену систему зв'язків між ними.

Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. Із розвитком і поглибленням спеціалізації зменшується кількість ви­робничих підрозділів підприємства, спрощується його структура. Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша його структура.

Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження. Наприклад, підприємства розміщені у віддалених від промислових центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких підприємств характерна розвинута виробни­ча структура.

Існує кілька принципів класифікації виробничих структур.

1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури.

За цехової виробничої структури основним виробничим підроз­ділом є цех, тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалі­зації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціа­лізацію підприємства.

Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовуєть­ся для забезпечення власних потреб усередині самого підпри­ємства.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які за­безпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів.

Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

У структурі деяких підприємств існують експериментальні (дослідні) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням но­вих виробів, розробкою нових технологій, проведенням різнома­нітних експериментальних робіт.

На невеликих підприємствах з відносно простими виробничи­ми процесами застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є виробнича дільниця, як найбільший струк­турний підрозділ такого підприємства. Виробнича дільниця — це сукупність територіальне відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція.

На великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть бути об'єднані в корпус. У цьому разі корпус стає основним структур­ним підрозділом підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.

На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси ви­робництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (металургійна, хімічна, текстильна промис­ловість) використовується комбінатська виробнича структура, її основу становлять підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун, сталь, прокат).

2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють техно­логічну, предметну та змішану виробничі структури.

Ознакою тех­нологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на вико­нанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії ви­робничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства). Технологічна структура ви­користовується переважно на підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклату­рою продукції.

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виго­товленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних проце­сів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомо­більному заводі). Предметну структуру виробництва поширено на підприємствах великосерійного й масового виробництва з обме­женою номенклатурою та значними обсягами продукції. Проте на практиці є дуже мало підприємств, де всі цехи спеціалізова­но тільки технологічно або тільки предметне.

Переважна біль­шість підприємств використовує змішану виробничу структуру, коли частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту — предметно.

3. Залежно від наявності основних і допоміжних процесів розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурами виробництва.

Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину.

Підприємства зі спеціалізованою структурою поділяють на:

- підприємства механоскладального типу, які отримують заго­тівки від інших підприємств;

- підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей, вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприє­мствах;

- підприємства заготовочного типу, що спеціалізуються на ви­робництві заготівок;

- підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей.
9. Організаційна структура управління підприємством та її основні типи
Згідно з виробничою структурою підприємства формуються конкретні органи управління ним. Водночас поділ праці у сфері управління зумовлює групування одно­рідних за функціями робіт і зосередження таких робіт у підрозділах апарату управління.

Це означає, що управлінський персонал підприємства поділяється на лінійний та функціональний (штабний, апаратний).

Лінійний персонал забезпечує безпосереднє керівництво виробниц­твом (діяльністю фірми). Функціональний же персонал допомагає лінійним керівникам виконувати функції управління своїми підрозді­лами (службами, відділами). При цьому між лінійними керівниками та посадовими особами апарату управління виникають певні орга­нізаційні відносини. Сукупність лінійних та апаратних органів управ­ління і відносини між ними утворюють систему управління фірмою.

Організаційна структура управління будь-яким суб'єктом гос­подарювання -- це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

В організаційній структурі управління тим чи тим суб'єктом гос­подарювання кожний її елемент (виробничий або управлінський підрозділ) має певне місце й відповідні зв'язки з іншими елемен­тами. Зв'язки названих елементів системи управління поділяють­ся на лінійні, функціональні та міжфункціональні.

Лінійні зв'язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління (директор - начальник цеху - майстер). Ці зв'язки з'являються там, де одного керівника підпорядковано іншому.

Функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не існує адміністративного підпорядкування (начальник цеху - на­чальник планово-економічного відділу).

Міжфункціональні зв'язки мають місце між підрозділами того самого рівня управління (начальник цеху - начальник це­ху, начальник служби маркетингу - начальник конструкторсько­го відділу). Характер зв'язків визначає відповідний тип організа­ційної структури управління суб'єктом господарювання.

У практиці господарювання можуть застосовува­тися кілька типів організаційних структур залежно від масштабів діяльності, виробничо-техноло­гічних особливостей, стратегічних і поточних завдань діяльності підприємства (фірми).

1. Лінійна організаційна структура управління -- це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні вза­ємодії. За такої організаційної структури управління кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі адміністративні та спеціальні функції у відповідному структурно­му підрозділі. Перевагами організаційної структури управління лінійного типу є: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, на­дійний контроль. Але керівник при цьому має бути висококвалі­фікованим універсалом, здатним вирішувати будь-які стратегічні й по­точні питання діяльності підпорядкованих йому підрозділів (ланок).

2. Основою функціональної організаційної структури управлін­ня є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціо­нальних відділів. Така організаційна структура управління забезпе­чує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції. Проте цей тип оргструктури має певні недоліки: можлива супереч­ливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінсь­ких служб, гальмування оперативності роботи органів управління.

3. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою (ди­ректор - начальник цеху - майстер), а функціональні відділи апа­рату управління підприємства лише допомагають лінійним керів­никам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійних ке­рівників не підпорядковано керівникам функціональних відділів апарату управління.

Така структура управління завдяки своїй ієрархічності забез­печує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалі­зації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами. Вона є найдоцільнішою за масового виробництва зі сталим асортиментом продукції та не­значними еволюційними змінами технології її виготовлення. Проте за умов частих технологічних змін, оновлення номенклату­ри продукції використання цієї оргструктури уповільнює термі­ни підготовки і прийняття управлінських рішень, не забезпе­чує належної злагодженості в роботі функціональних відділів (підрозділів).

4. Дивізіональна організаційна структура управління базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її засто­сування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних виробничими структурними ланками, і централізації загальнокорпоративних (стратегічні рішення, марке­тингові дослідження, фінансова діяльність тощо) функцій, які зосе­реджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих підприєм­ницьких структур.

Отже, за дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації (концерну) має власну достатньо розгалужену структу­ру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні. За дивізіональної структури управління групування видів діяльності суб'єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується автономна організаційна спільність. При цьому можливі три способи групування виробничих підрозділів:

продуктовий (виготовлення певного продукту);

за групами споживачів (задоволення потреб певної групи спо­живачів);

за місцем знаходження (розміщення в певному географічному районі).

Перевагами дивізіональної організаційної структури управлін­ня є: гнучке реагування на зміни в зовнішньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та поліпшення їхньої якості. Але водночас вона потребує збільшення чисельності апарату управлін­ня і витрат на його утримання.

5. За матричної організаційної структури управління поряд із лінійними керівниками підприємства й раціональним апара­том управління виокремлюють (формують) ще й тимчасові пред­метно-спеціалізовані ланки -- проектні групи.

Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функці­ональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів.

Керівник проекту виконує роль лінійного керівника щодо спе­ціалістів проектної групи. Одночасно він є функціональним керів­ником щодо виробничих підрозділів підприємства, котрі забезпе­чують реалізацію проекту.

Головна особливість матричних організаційних структур -- це їхня винятково висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Проте матричні структури управління мають і певні недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості інформаційних зв'язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні ситуації між ними.

Використання матричної організаційної структури управління є виправданим на підприємствах, що об'єднують велику кількість виробництв із коротким життєвим циклом продукції, і здебільшо­го тільки за умови високодинамічного ринкового середовища.

Множинна організаційна структура управління використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління. Таке багатоструктурне рішення буде все більше використовуватися у мвйбутньому.

Вдосконалення управління підприємством повинно здійснюватисьза такими основними напрямами:

  • вдосконалення структури управління підприємством;

  • покращення управління виробничими ресурсами;

  • вдосконалення управління науково-технічним прогресом та якістю продукції;

  • поліпшення системи планування як основної ланки управління підприємством.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси iconТематичний план з навчальної дисципліни „Адміністративне право +...
Тема Історія розвитку адміністративного права. Адміністративне право в системі гуманітарних наук
Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси iconТема Трудові ресурси І продуктивність праці в в аграрних підприємствах
Визначення забезпеченості та ефективності використання персоналу аграрного підприємства
Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси icon«Персонал підприємства. Продуктивність праці.»
Трудові ресурси це частина працездатного населення, що ні гноїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає тій чи іншій сфері...
Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси iconТема Трудові ресурси І трудовий потенціал суспільства
Дайте визначення: а економічно активного населення; б економічно неактивного населення
Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси iconТематичний план дисципліни № п/п Тема Кількість годин за видами занять Разом
Значення міжнародних стандартів у забезпеченні уніфікації фінансової звітності; зміст та порядок складання фінансової звітності
Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси iconПлан Еволюція поглядів на категорію "праця". Праця І соціально-трудові...
Тема Об’єкт, предмет І завдання дисципліни. Праця як сфера життєдіяльності та провідний чинник виробництва
Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси iconТема Праця як об’єкт вивчення дисципліни „Економіка праці І соціально-трудові...

Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси iconТема 2: Суб’єкти господарювання з навчальної дисципліни
...
Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси iconПлан 2 Вступ 3 1 Теоретичні основи підвищення використання виробничих...
Чинники підвищення ефективності використання виробничих та трудових ресурсів підприємства 13
Тематичний план дисципліни Тема Підприємство в сучасній системі господарювання Тема Трудові ресурси iconЛекція №1 Тема: Вступ до дисципліни. Основні поняття
Актуальність введення дисципліни «Модераторство у системі взаємодії «сім’я – освітні інституції»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка