Лекція №9




Скачати 215.78 Kb.
НазваЛекція №9
Дата конвертації19.06.2013
Розмір215.78 Kb.
ТипЛекція
mir.zavantag.com > Право > Лекція
Лекція № 9.

Організація і управління безпекою життєдіяльності.

1. Правові основи БЖД.

2. Нормативні документ основні їх вимоги щодо забезпечення безпеки життєдіяльності населення.

3. Система державних органів з забезпечення безпеки життєдіяльності населення.

1.Правові основи БЖД.

Становлення суверенної України повинно супроводжуватися ство­ренням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для життєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі посі­дає законодавство у галузі регулювання відносин з охорони здоро­в'я людини та навколишнього середовища і безпеки в надзвичай­них ситуаціях й ситуаціях повсякденного життя, тобто безпеки жит­тєдіяльності. Ці відносини регулюються нормативними актами різ­ної юридичної сили — конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативни­ми актами місцевих органів влади.

2.Нормативні документити основні їх вимоги щодо забезпечення безпеки життєдіяльності населення.

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності включає законо­давство України про основи національної безпеки України, про охорону здоров'я, про охорону праці, про дорожній рух, про правові засади цивіль­ного захисту, про охорону навколишнього середовища тощо.

Закон України "Про основи національної безпеки України" (при­йнятий 19.06. 2003 р.) відповідно до пункту 17 частини першої статті 92 Конституції України визначає основні засади державної політи­ки, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутріш­ніх загроз в усіх сферах життєдіяльності.

У Законі визначено, що національна безпека це — захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своє­часне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенцій­них загроз національним інтересам.

Серед пріоритетів національних інтересів України є забезпечен­ня екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності гро­мадян і суспільства, збереження навколишнього природного сере­довища та раціональне використання природних ресурсів, а також розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створен­ня умов для розширеного відтворення населення тощо.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листо­пада 1992 р. зі змінами і доповненнями, внесеними законами Укра­їни, проголошують, що кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Кон­ституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні від­носини у галузі охорони здоров'я.

У статті 4 проголошені основні принципи охорони здоров'я, а саме:

визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охоро­ни здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загаль­нолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

- рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матері­ально-технічна і фінансова забезпеченість;

орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомо­ги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досві­дом у галузі охорони здоров'я;

-випереджувально-профілактичний характер, комплексний со­ціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я та ін.;

Особливої актуальності набуває Закон України "Про захист насе­лення від інфекційних хвороб" від 06.04.2000р. Цей Закон спрямова­ний на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встанов­лює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

В Україні створена нормативно-правова база щодо виявлення, за­побігання та подолання ВІЛ/СНІДу, проблеми, що набула планетар­ного масштабу. Зокрема, в Україні прийнято Закони "Про запобіган­ня захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та со­ціальний захист населення" (1991 р.); "Про внесення змін до Закону України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого іму­нодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" (1998 р.); "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх анало­гів та прекурсорів" (2001 p.); Укази Президента України "Про вдос­коналення державного управління у сфері протидії ВІЛ-інфекції/ СНІДу та туберкульозу в Україні" (2005 р.), "Про заходи щодо роз­витку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян" та ін.

На реалізацію зазначених постанов та указів Президента України прийнято урядові постанови та програми. Зокрема, Постанова Кабі­нету Міністрів України від 4.03.2004 р. № 264 "Про затвердження Концепції стратегії дій Уряду, спрямованих на запобігання поши­рення ВІЛ-інфекції/СНІДу на період до 2011 року та Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги на лі­кування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки, Про­грами "Захистимо дітей від ВІЛ/СНІДу"; "Про затвердження ком­плексної програми "Здоров'я нації на 2002-2011 роки" тощо.

Зазначена нормативно-правова база передбачає профілактику ВІЛ- інфекції та забезпечення особам, хворим на ВІЛ/СНІД, доступності та безплатності лікування у державних медичних закладах.

Враховуючи, що епідемія туберкульозу в Україні створює реальну загрозу для національної безпеки держави, сформовано законодавчу базу, необхідну для здійснення профілактичних та протиепідемічних заходів з метою недопущення масового поширення захворювань на туберкульоз, а саме: прийнятий Закон України "Про боротьбу із за­хворюванням на туберкульоз" (2001 p., зі змінами та доповненнями, 2006 p.), Закон України "Про затвердження Загальнодержавної про­грами протидії захворюванню на туберкульоз у 2007-2011 роках" за­тверджено низку інших важливих нормативно-правових актів.

Закон України „Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я насе­лення" (Із змінами і доповненнями від 9 лютого 2006 року) визна­чає основні принципи та напрями державної політики щодо попе­редження куріння тютюнових виробів, зниження рівня їх вживання серед населення, обмеження доступу до них дітей, охорони здоро­в'я населення від шкоди, що завдається їхньому здоров'ю внаслідок розвитку захворювань, інвалідності, а також смертності, спричине­них курінням тютюнових виробів чи іншим способом їх вживання.

Законодавство про охорону праці складається із Закону України "Про охорону праці", Кодексу законів про працю України, Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещас­ного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричи­нили втрату працездатності» та прийнятих відповідно до них норма­тивно-правових актів, а також "Загальнодержавної програми поліп­шення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2006-2011 pp.".

^ Державна політика в галузі охорони праці базується на прин­ципах:

/ пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідаль­ності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

/ підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпеч­них та нешкідливих умов праці;

/ комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питан­ня та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної полі­тики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

/ соціального захисту працівників, повного відшкодування шко­ди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

/ встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підпри­ємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

/ адаптації трудових процесів до можливостей працівника з ура­хуванням його здоров'я та психологічного стану;

/ використання економічних методів управління охороною пра­ці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залу­чення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отри­мання яких не суперечить законодавству;

/ інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці та ін.

Згідно з Законом України «Про охорону праці», під час укладан­ня трудового договору роботодавець повинен проінформувати пра­цівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відпо­відно до законодавства і колективного договору.

Усі працівники згідно із законом підлягають загальнообов'язко­вому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втра­ту працездатності.

Відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушко­дження його здоров'я або у разі смерті працівника, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійно­го захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Правовою основою цивільного захисту є Конституція України, Закон України "Про правові засади цивільного захисту", закони України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техно­генного та природного характеру", "Про Цивільну оборону України", "Про правовий режим надзвичайного стану", "Про правовий режим воєнного стану", "Про аварійно-рятувальні служби", "Про пожежну безпеку", "Про об'єкти підвищеної небезпеки", "Про використання ядер­ної енергії та радіаційну безпеку", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про правовий режим терито­рії, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та інші акти законодавства.

Закон України "Про правові засади цивільного захисту" від 24 червня 2004 року визначає правові та організаційні засади у сфері цивіль­ного захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій тех­ногенного, природного та військового характеру, повноваження ор­ганів виконавчої влади та інших органів управління, порядок ство­рення і застосування сил, їх комплектування, проходження служби, а також гарантії соціального і правового захисту особового складу органів та підрозділів цивільного захисту.

Закон України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 року проголошує, що забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною ча­стиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я лю­дей, національного багатства і навколишнього природного середо­вища. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регу­лює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благо­получчя населення» від 24 лютого 1994 року, зі змінами і доповнен­нями, регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпе­чення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповід­ні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної са- нітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітар­но-епідеміологічного нагляду в Україні.

У статті 1 визначено, що санітарне та епідемічне благополуччя населення — оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров'я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

Згідно із Законом України «Про цивільну оборону України» від 3 лютого 1993 року кожен має право на захист свого життя і здоров'я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимо­гу гарантій забезпечення реалізації цього права від Кабінету Мініс­трів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого само­врядування, керівництва підприємств, установ і організацій незале­жно від форм власності і підпорядкування.

Держава як гарант цього права створює систему цивільної обо­рони, яка має своєю метою захист населення від небезпечних нас­лідків аварій і катастроф техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру. v

У статті 1 проголошено, що цивільна оборона України є держа­вною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків над­звичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та во­єнного характеру.

^ Завданнями цивільної оборони України є:

/ запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенно­го походження і запровадження заходів щодо зменшення збитків та втрат у разі аварій, катастроф, вибухів, великих пожеж та стихійно­го лиха;

/ оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичай­них ситуацій у мирний і воєнний часи та постійне інформування його про наявну обстановку;

/ захист населення від наслідків аварій, катастроф, великих по­жеж, стихійного лиха та застосування засобів ураження;

/ організація життєзабезпечення населення під час аварій, ка­тастроф, стихійного лиха та у воєнний час;

/ організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у районах лиха і осередках ураження;

/ створення систем аналізу і прогнозування управління, опові­щення і зв'язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хіміч­ним і бактеріологічним зараженням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєн­ного часів;

/ підготовка і перепідготовка керівного складу цивільної обо­рони, її органів управління та сил, навчання населення вміння за­стосовувати засоби індивідуального захисту і діяти в надзвичайних ситуаціях.

Закон України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" від 8 лютого 1995 року є основоположним у ядерному зако­нодавстві України. Він встановлює пріоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища, права і обов'язки грома­дян у сфері використання ядерної енергії, регулює діяльність, по­в'язану з використанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання, встановлює також правові основи міжнародних зобов'язань України щодо використання ядерної енергії.

Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 06.04.2000 р. визначає правові, організаційні, соціальні та економічні засади діяль­ності, пов'язаної з перевезенням небезпечних вантажів залізничним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспортом. Ос­новним напрямком державної політики у сфері перевезення небезпеч­них вантажів є виконання вимог екологічної, радіаційної і пожежної безпеки, фізичного захисту, захисту здоров'я людей, охорони праці, санітарно-епідеміологічного благополуччя населення та безпеки руху.

Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 08.06.2000 р. визна­чає організаційні та правові основи захисту громадян України, іно­земців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, захисту об'єктів виробничого і соціального призначення, довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Закон України "Про об'єкти підвищенної небезпеки" від 18.01.2001 р. визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяль­ності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки і спрямований на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникненню, обме­ження (локалізації) розвитку і локалізації наслідків.

Закон України «Про дорожній рух» визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охо­рони навколишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов'язки і відповідальність суб'єктів — учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних ор­ганів державної виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

^ Зокрема, в статті 14 визначені права та обов'язки учасників до­рожнього руху.

Учасник дорожнього руху може оскаржити дію працівника орга­нів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України у разі порушення з його боку чинного законодавства.

^ Учасники дорожнього руху зобов'язані:

знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки до­рожнього руху;

створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам;

виконувати розпорядження органів державного нагляду та ко­нтролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Еколого-правове регулювання базується на нормах Закону Укра­їни "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року. Цей Закон визначає правові, економічні та соціальні ос­нови організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Завданням законодавства про охорону навколишнього природ­ного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, викорис­тання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збере­ження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ланд­шафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

^ У Законі визначені основні принципи охорони навколишнього середо­вища:

Верховною Радою України були прийняті закони щодо охорони довкілля: Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року, Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992року, Закон України «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 року, Закон України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995року, Закон України «Про поводження з радіоакти­вними відходами» від ЗО червня 1995року, Закон України «Про захист рослин» від 14 жовтня 1998року, Закон України «Про рослинний світ» від 19 січня 1999 року, Закон України «Про зону надзвичайної еколо­гічної ситуації» від 13 червня 2001 року, Закон України «Про Загаль­нодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015роки» від 21 вересня 2000 року, Закон України «Про екологічну мережу України» від 24 червня 2004року, Закон України «Про внесення змін до статті 12 Закону України «Про загальні засади подальшої експлуатації і зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення зруйнованого четвертого енергоблоку цієї АЕС на екологічно безпечну систему»» від 29 червня 2004року, Закон України «Про екологічний аудит» від 24 червня 2004року, Закон України «Про загальнодержавну програму "Питна вода України на 2006-2020роки"» від 03 березня 2005року та ін.

Охорона і використання окремих природних ресурсів регулю­ються відповідними кодексами. Так, охорона і використання зе­мель регулюються Земельним кодексом України (2002),охорона і ви­користання надр — Кодексом про надра України (1994), охорона і використання вод — Водним кодексом України (1995), охорона і ви­користання лісів — Лісовим кодексом України (1994).

Підзаконними актами служать нормативно-правові акти держав­них органів України. Вони видаються на основі законодавчих актів. Насамперед, це постанови та розпорядження Кабінету Міністрів Укра­їни, Міністерства охорони навколишнього природного середовища: «Про затвердження порядку визначення плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища» (1992), «Про зат­вердження Положення про державний моніторинг навколишнього при­родного середовища» (1993), «Про затвердження Положення про Дер­жавний фонд охорони навколишнього природного середовища» (1998), «Про Комплексну програму поводження з радіоактивними відходами» (1999) «Про затвердження Положення про Державну Азово-Чорномор­ську екологічну інспекцію» (2004), «Про затвердження Положення про порядок надання екологічної інформації» (2003), «Про затвердження Положення про Державну екологічну інспекцію» (2001), «Про Порядок розроблення та затвердження нормативів екологічної безпеки атмо­сферного повітря» (2002).

3.Система державних органів з забезпечення безпеки життєдіяльності населення.

Контроль за дотриманням законодавства щодо безпеки життєді­яльності в Україні здійснюють різні державні та громадські органі­зації. Серед них державні органи загальної, спеціальної та галузевої компетенції. До першої групи органів належать Верховна Рада, Ка­бінет Міністрів, виконавчі комітети місцевих рад народних депута­тів, місцеві адміністрації.

Державні органи спеціальної компетенції уповноважені контро­лювати діяльність підприємств, установ, організацій і громадян з питань охорони праці, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища.

^ Державне управління охороною праці здійснюють:

Кабінет Міністрів України;

спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;

® міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

місцеві державні адміністрації та органи місцевого самовряду­вання.

Кабінет Міністрів України:

- забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці;

- подає на затвердження Верховною Радою України загально­державну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та ви­робничого середовища;

- спрямовує і координує діяльність міністерств, інших централь­них органів виконавчої влади щодо створення безпечних і здорових умов праці та нагляду за охороною праці;

- встановлює єдину державну статистичну звітність з питань охорони праці.

3 метою координації діяльності органів державного управління охороною праці створюється Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем'єр-міністр Украни.

Для координації, вдосконалення роботи з охорони праці і кон­тролю за цією роботою в міністерствах та інших центральних ор­ганах виконавчої влади створюються структурні підрозділи з охо­рони праці.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики забезпечує проведення дер­жавної експертизи умов праці із залученням служб санітарного епідеміологічного нагляду спеціально уповноваженого централь­ного органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я, визначає порядок та здійснює контроль за якістю проведення атестації ро­бочих місць щодо їх відповідності нормативно-правовим актам з охорони праці.

^ Державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці здійснюють:

- спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;

-спеціально уповноважений державний орган з питань радіа­ційної безпеки;

-спеціально уповноважений державний орган з питань пожеж­ної безпеки;

-спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці.

Діяльність органів державного нагляду за охороною праці регу­люється Законом "Про охорону праці", Законами України «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку», «Про пожежну безпеку», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благопо­луччя населення», іншими нормативно-правовими актами та поло­женнями про ці органи, що затверджуються Президентом України або Кабінетом Міністрів України.

^ Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за неї несе Президент України.

Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я. Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади, впроваджує у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

^ Кабінет Міністрів України:

організовує розробку та здійснення комплексних і цільових загальнодержавних програм;

створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров'я;

забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я;

укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітниц­тво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції;

® здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної ви­конавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу становлять органи, установи і заклади санітарно-епідеміологічного профілю Міністерст­ва охорони здоров'я України, відповідні установи, заклади, частини і підрозділи Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади, що здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та ви­мог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благо­получчя населення, є Міністерство охорони здоров'я України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює го­ловний державний санітарний лікар України — перший заступник міністра охорони здоров'я України, який призначається на посаду і звільняється з неї Кабінетом Міністрів України.

^ Загальне керівництво єдиною системою цивільного захисту здійс­нює Кабінет Міністрів України. Начальником цивільного захисту України є Прем'єр-міністр України.

Безпосереднє керівництво діяльністю єдиної системи цивіль­ного захисту покладається на спеціально уповноважений централь­ний орган виконавчої влади з питань цивільного захисту. Керів­ник цього органу є заступником начальника цивільного захисту України.

У складі спеціально уповноваженого центрального органу вико­навчої влади з питань цивільного захисту діють: урядовий орган державного нагляду у сфері цивільного захисту; органи оператив­ного реагування на надзвичайні ситуації у сфері цивільного захисту; органи мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи та інших надзвичайних ситуацій.

^ Загальне керівництво єдиною системою цивільного захисту здійс­нює Кабінет Міністрів України. Начальником цивільного захисту України є Прем'єр-міністр України.

Безпосереднє керівництво діяльністю єдиної системи цивіль­ного захисту покладається на спеціально уповноважений централь­ний орган виконавчої влади з питань цивільного захисту. Керів­ник цього органу є заступником начальника цивільного захисту України.

У складі спеціально уповноваженого центрального органу вико­навчої влади з питань цивільного захисту діють: урядовий орган державного нагляду у сфері цивільного захисту; органи оператив­ного реагування на надзвичайні ситуації у сфері цивільного захисту; органи мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи та інших надзвичайних ситуацій.

Керівництво цивільною обороною України відповідно до її побу­дови покладається на Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, керівників під­приємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Начальником Цивільної оборони України є прем'єр-міністр Ук­раїни, а його заступником — керівник Міністерства з питань над­звичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Безпосереднє виконання завдань цивільної оборони здійсню­ється постійно діючими органами управління у справах цивільної оборони, у тому числі створеними у складі підприємств, установ і організацій силами та службами цивільної оборони. Органи управ­ління у справах цивільної оборони, які входять до складу місцевих державних адміністрацій, є підрозділами подвійного підпорядку­вання.

 

^ КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

-забезпечує здійснення заходів щодо попередження надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків;

- розподіляє міста і території за групами, а юридичних осіб — за категоріями щодо реалізації заходів з цивільної оборони;

- створює резерви засобів індивідуального захисту і майна цивільної оборони, матеріально-технічних та інших фондів на випадок надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний час, а також визначає їх обсяг і порядок використання;

- вживає заходів щодо забезпечення готовності органів управління у справах цивільної оборони, сил і засобів цивільної оборони до дій в умовах надзвичайних ситуацій;

- створює єдину систему підготовки органів управління у справах цивільної оборони, сил цивільної оборони та населення до дій в умовах надзвичайних ситуацій;

- визначає порядок створення спеціалізованих професійних та невоєнізованих пошуково-рятувальних формувань;

- задовольняє мобілізаційні потреби військ, органів управління у справах цивільної оборони та установ цивільної оборони.

Управління охороною навколишнього природного середовища поля­гає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюють Кабінет Міністрів України, Ради та їх ви­конавчі і розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи по охороні навколишнього природного сере­довища і використанню природних ресурсів та інші державні орга­ни відповідно до законодавства України.

Спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і ви­користання природних ресурсів в Україні є спеціально уповнова­жений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях та інші державні ор­гани, до компетенції яких законодавством України та Автоном­ної Республіки Крим віднесено здійснення зазначених функцій.

Метою управління в галузі охорони навколишнього природ­ного середовища є реалізація законодавства, контроль за додер­жанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишньо­го природного середовища, раціонального використання при­родних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і гро­мадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища.

 

Схожі:

Лекція №9 iconЛекція Лекція Природозберігаючі технології по захисту водного басейну (3 год.)

Лекція №9 iconЦивільний процес. Лекція
Психолого-педагогічні аспекти профілактики насильства в молодіжному середовищі. Лекція
Лекція №9 iconЛекція 7 8
Лекція 7 Українська революція І пошук її зовнішньополітичних орієнтацій. Початки дипломатичної діяльності унр. (4 год.)
Лекція №9 iconЛекція 3
Лекція: Поняття предмета права промислової власності, коло та характеристика однорідних суспільних відносин
Лекція №9 iconЛекція Об’єкт, предмет І завдання дисципліни. 3
Лекція Механізм функціонування соціально-трудових відносин як організаційної системи. 35
Лекція №9 iconЛекція ІІ. Участь України у роботі ООН
Лекція І. Відстоювання Україною національних інтересів після розпаду СРСР на міжнародній арені
Лекція №9 iconЛекція №1. Київська Русь (2 год.)
Лекція №3. Україна в другій половині XIV — середині XVII ст. Утворення козацтва (2 год.)
Лекція №9 iconЛекція 1
...
Лекція №9 iconЛекція 1 Фінансова діяльність держави § Фінанси як економічна І юридична категорія
Лекція 4 Правові засади фінансової діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування
Лекція №9 iconЛекція №1
Лекція № Поняття культури. Античність – джерело європейської культури (2 год.)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка