Розвиток прав людини в Україні




Скачати 273.16 Kb.
НазваРозвиток прав людини в Україні
Сторінка1/3
Дата конвертації16.06.2013
Розмір273.16 Kb.
ТипДокументы
mir.zavantag.com > Право > Документы
  1   2   3

Розвиток прав людини в Україні


1. Гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини зробив український народ. Ним була створена низка яскравих взірців правової думки і нормотворення, у яких отримали своє втілення такі найвищі цінності суспільства, як законність, свобода, рівність, повага до особи та ін. Чимало демократичних інститутів і гуманістичних ідей (народоправство, відмова від смертної кари, віротерпимість, виборність суддів тощо) народилися або дістали розвиток саме на території сучасної України.

Достатньо нагадати, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античної демократії - присягу громадянина Херсонесу, а згодом у союзі східнослов'янських племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування. Візантійський історик другої половини VI ст. Прокопій Кесарійський писав, що «племена ці, слов'яни і анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, й від того у них вигідні справи й невигідні завжди ведуться спільно».

У період Київської Русі (ІХ-ХІІ ст.), яка внаслідок збігу ряду історичних обставин не знала рабовласницького ладу, на українських землях не спостерігалося нелюдського ставлення до особи, хоча окремі утиски щодо холопів і челяді мали місце.

Перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму, утворення Київської Русі, а потім на її місці Київського, Чернігівського, Галицько-Волинського та інших самостійних князівств не призвело до тієї сваволі правителів, попрання людських прав і правового нігілізму, який був притаманний багатьом Європейським феодальним державам. Наприклад, в Київській Русі хоча й існувала різниця в суспільному становищі між людьми вільними, напіввільними і невільниками, держава ніколи не здійснювала юридичного оформлення станових груп населення. Будь-яка верства населення не була замкненою, і був можливий перехід з однієї до іншої. До боярства мали доступ «люди» - представники нижчих верств населення, в дружинники могла потрапити будь-яка вільна людина (навіть звільнений раб), а серед ізгоїв іноді опинялися навіть князі. Військовополонених, які, по суті, набували рабського статусу, часто «саджали» на землю і перетворювали на залежних селян. Раб міг викупитися, створити сім'ю. Якщо один із подружжя був вільний, то і після шлюбу його становище не змінювалось. Народжені в такій сім'ї діти також були вільними людьми.

Відзначалися наші пращури і помітною віротерпимістю, про що свідчать зокрема норми русько-візантійських договорів 912, 945, 971 р. В них договірні сторони скріплюють угоди клятвою. Греки клянуться церквою св. Ільї, а нехрещена Русь-Перуном.

Давнє звичайне право - закон Руський, хоч і узаконювало панування феодалів, але водночас і обмежувало його, створювало певні правові гарантії для нижчих верств населення, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були «ряди» -договори, які укладали жителі зі своїми князями. Основною вимогою в договорі до князя - було «не ображати народу». Якщо князь не виконував взятих на себе зобов'язань, то народ на віче міг усунути його з князівського столу. Так, у 1067 р. Київське віче усунуло з князівського столу князя Ізяслава, а Чернігівське віче у 1078 р. - князя Всеволода.

Перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права -«Руська Правда» у багатьох аспектах вигідно відрізнялася своїм відносним гуманізмом і юридичною технікою від аналогічних «варварських правд». Кодекс складався з норм різних галузей права, насамперед, цивільного, кримінального, процесуального. Вони містили багато положень, що стосувалися особи, її прав та свобод. Зокрема, широко врегульовувалися відносини власності і успадкування.

Закріплюючи феодальну нерівність і відбиваючи насамперед інтереси панівної верхівки суспільства, «Руська Правда» певною мірою дбала і про права феодальне залежного населення, зокрема захищала їх від свавілля лихварів, не допускала протиправного обернення його на холопів. Наприклад, Володимир Мономах доповнив первинний текст кодексу нормами, які містили детальну регламентацію закупництва і суттєво полегшували боргову кабалу. Вони, зокрема, обмежували стягнення відсотків за позику двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята в борг сума. Якщо займодавець одержав відсотки за три роки, він втрачав право на повернення боргу.

«Руська Правда» не передбачала застосування смертної кари, відрубування рук, ніг чи інших членоушкоджень, а також мученицьких покарань або катувань під час допиту. Кривава помста спочатку була обмежена, а згодом і зовсім заборонена. Взагалі ж в «Руській Правді» було вміщено багато норм та правовий механізм захисту життя, честі і гідності особи. Посягання на честь та гідність особи (заподіяння ударів палицею, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча, виривання вусів та бороди) каралося значно суворіше, ніж за завдання людині каліцтва, ран та побоїв.

Норми «Руської Правди» зберегли своє значення і в часи феодальної роздробленості, в тому числі на землях Галицько-Волинської держави (1199-1340 рр.), здійснили значний вплив на розвиток правових систем західних і південних слов'ян, суттєво вплинули на становлення пізніших пам'яток права. Згодом, однак, внаслідок ординської навали та експансії ряду сусідніх держав (Польщі, Литви, Молдовії) на українських землях настали важкі часи.

Вся подальша багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами, але щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, очевидно, і народу, який пройшов би такий страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного значення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, менталітет.

Починаючи з XIV ст. більша частина українських земель пере­бувала у складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціо­нальній державі українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Річ у тім, що Литва перейняла українські культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правові норми і перетворилася поступово на Литовсько-Руську державу. Власні акти «великокнязівської влади теж спиралися на давні руські правові джерела і «Руську Правду». У цей період основна частина українського населення - селянство, підпала під владу земельних власників, а у розшарованому на окремі стани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові права, вільності та привілеї. Внаслідок цього Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), і особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалі­шим в Європі збірником законів, закріпили низку принципово нових підходів до статусу особи.

Офіційно проголошувалось, що законодавство - єдине для всіх підданих держави, і вони рівні перед законом. Щоправда, наявність суттєвих станових привілеїв і обмежень робили ці положення багато в чому декларативними та фіктивними, але вже сам факт проголошення цього принципу мав прогресивне значення. Було проголошено недопустимість арешту без законних підстав і покарання без суду, право на розгляд справи неупередженим судом, право на допомогу адвоката (в тому числі і для осіб, які нездатні її оплатити). Заборонялося карати за чужу провину родичів або слуг правопорушника.

Декларувалася і свобода віросповідання, однак мала вона обмежений характер, стосувалася лише «християнських» релігій і не поширювалося на «євреїв, татар і всяких бусурманів».

Вільну людину за жодних обставин не можна було перетворити на невільника, вона мала право вільного виїзду до будь-якої країни, з якою не ведеться війна. Жінку заборонялося видавати заміж проти її волі.

Значно раніше, ніж в інших країнах, було закріплено виборність суддів і відокремлення суду від адміністрації. Встановлювалося, що у виборах великого князя беруть участь всі піддані держави, хоча реально нижчі верстви населення були усунені від цього процесу.

Оскільки руське право було одним з основних джерел Статутів, то останні розглядалися українським населенням не як прояви іноземної правової культури, а як власне «старе право». Цей акт, який став перехідним правовим документом від Середньовіччя до Нового часу, своєрідним маніфестом правової держави у феодальному розумінні, діяв в Україні аж до 1840-1842 рр.

Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі. На початку XIV ст. це право дістали багато міст Закарпатської України, які були підвладні Угорщині, потім, починаючи з другої половини XIV ст. - чимало міст Правобережної України і, нарешті, наприкінці XIV ст. - деякі міста Лівобережжя. Міста, які одержували магдебурзьке право, виходили з-під влади місцевих феодалів, а їх мешканці формально вважалися вільними людьми, отримували низку пільг і привілеїв.

Для повного уявлення про тогочасні права і вільності людини суттєве значення має аналіз політичного зближення Великого князівства Литовського і Польщі, яке розпочалося Кревською (1385 р.) і завершилося Люблінською (1569 р.) унією та утворенням єдиної держави Речі Посполитої, до складу якої входила значна частина українських земель. Від Польщі на нашу землю прийшли не тільки посилення феодального гноблення і покатоличення населення, що призвело до низки селянських та народних повстань (1591-1593 рр. під керівництвом Криштофа Косинського; 1594-1596 рр. - під проводом Северина Наливайка; 20-30 - рр. XVII ст. - очолювані Марком Жмайлом, Тарасом Федоровичем, Іваном Сулимою, Павлом Бутом, Яковом Острянином, Дмитром Гунею та ін.), але й ідеї шляхетської демократії, наріжним каменем якої були проголошені шляхетські вільності і рівність. У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступила під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності. Шляхетство мало значні права, які були невід'ємними. Воно, наприклад, користувалося правом особистої недоторканності. Звичаї в той час залишалися ще дикими, і в школах при монастирях шляхетських недоростків монахи били, сікли різками (траплялось і зовсім великих хлопців, і навіть дівчаток), але підняти руку на дорослого шляхтича не мав права ніхто, навіть сам король. У випадку порушення монархом прав і свобод підданих, останні діставали право на так звані «конфедерацію» - створення коаліцій, спрямованих проти нього і «рокош» - офіційне повстання проти короля. Всі ці права і вільності були згодом поширені і на українську шляхту. Якщо ж врахувати, що в Польщі, на відміну від інших країн Європи, шляхти було багато (в різних воєводствах від 8% до 20% населення), то школу цивілізованого життя, поваги до людської особи, в тому числі до самих себе, проходив досить значний відсоток населення.

Ідеали рівності, свободи та поваги до гідності людини панували і в Запорізькій Січі, звідки в роки національно-визвольної війни 1648-1694 рр. вони поширилися по всій Україні, стали могутнім чинником народного руху. На звільненій козаками території було створено оригінальну систему суспільно-політичного управління, яка базувалась на засадах виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ - рад різних рівнів. Це дає підстави твердити, що в українській державності була започаткована майбутня республіканська форма правління та кардинально змінений правовий статус основної маси населення. Було утворено умови для відновлення колишніх національних, релігійних і економічних прав. Більша частина феодально-залежних селян стає вільними людьми. Особисту волю одержали і більшість городян, оскільки міста вийшли з-під феодальної влади. Українська шляхта і козацька верхівка отримали багато пільг і привілеїв. Але згодом з'ясувалось, що задовольнити інтереси панівної верхівки неможливо без повернення до кріпацтва, і тому українські феодали користувалися будь-якою нагодою, щоб обмежити права і вільності селян. Внаслідок цього останні знову потрапили у кабалу. Отже, у черговий раз про права, свободи і гідність людини стало можливим говорити лише стосовно окремих верств населення України.

За Переяславською угодою (8 січня 1654 р.) та Березневими статтями (27 березня 1654 р.) українські землі переходили під протекторат московського царя, але Гетьманщина (так називали політичну організацію, що склалася на території звільненої України) залишалася окремим державним організмом з власним політичним і правовим устроєм, адміністрацією, судами, військом, фінансами. Проте Росія, починаючи вже з 1654 р., намагається обмежити права і вільності України, а згодом бере курс на зведення її статусу до рівня звичайної провінції імперії. Ось чому в цей час провідною ідеєю, яку відстоювали українські гетьмани, стає збереження «давніх прав, даних від великих князів литовських і королів польських». У всіх україно-московських договорах, в яких визначався правовий статус України та її відносини з Росією (Березневих статтях 1654 р., Переяславських статтях 1659 р., Батуринських статтях 1663 р., Московських статтях 1665 р., Глухівських статтях 1669 р., Конотопських статтях 1674 р., Коломацьких статтях 1687 р., Решетилівських статтях 1709 р., «Рішительних пунктах» 1728 р.), підкреслювалося, що за українськими козаками і шляхтою зберігаються їх права, вільності і привілеї, гарантуються станові права духовенству і міщанам.

Вершиною козацького нормотворення вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному - Бендерська конституція, «Конституція прав і свобод Війська Запорізького», договір між запорожцями та гетьманом Малоросії та ін. В цьому документі одержали відображення вимоги, які висувались козацтвом до всіх гетьманів з часів І.Виговського (1657 - 1659 рр.) і всіх московських царів з часів Олексія Михайловича (1645 -1676 рр.) і стосувалися, в першу чергу обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалося непорушне правило захисту жінок - вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт; на гетьмана покладався обов'язок - забезпечувати дотримання непорушних громадянських вільностей. Ця Конституція реальної сили так і не набула. Вона залишилася в історії лише як оригінальна правова пам'ятка, в якій зроблена спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу до влади «гетьмана-емігранта».

Наступним кроком у розвитку прав і свобод людини на теренах України були селянська, земська, міська, судова, військова та інші реформи, проведені в Російській імперії в 60-70 - рр. XIX ст. Вони принесли особисту свободу колишнім кріпакам, розширили їх правоздатність, у вигляді земств та міських дум заклали основу місцевого самоуправління, започаткували низку демократичних змін у здійсненні правосуддя (безстановість, незалежність, змагальність, гласність, право на захист тощо), піднесли роль особистості у багатьох інших сферах державного і громадського життя.

Певні прогресивні зміни в сфері прав і свобод людини були досягнуті в роки Першої російської революції 1905-1907 рр. Царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. було проголошено «непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок». Влада монарха помітно обмежувалася представницькою установою - Державною думою, до складу якої входили і депутати від України. Склалися передумови для перетворення Росії на конституційну монархію. У країні вперше з'явилися легальні політичні партії, профспілки та інші громадські організації, ліберальні та радикально-опозиційні газети та журнали. Але до цього слід згадати, що зазначені реформи і досягнення у сфері прав людини були здобуті трудящими у ході революційних боїв і мали для царизму вимушений характер. Для законодавства про особисті права характерними були половинчатість і підпорядкованість їх використання вимогам, які робили ці права нереальними, поруч з кожним проголошеним демократичним правом чи свободою встановлювалися численні умови і обмеження, які часом зводили його майже нанівець.

Українська політико-правова думка знайшла своє відображення у програмних документах перших партій (Українська радикальна партія, Революційна українська партія (РУП), Народна українська партія (НУП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДПП) та ін.). Майже всі вони перейняті повагою до особистої свободи людини, спрямовані на забезпечення недоторканності особи і житла, свободи совісті, слова, друку, зборів, спілок та інших демократичних прав і свобод. Наприклад, в програмі УСДРП проголошувалися: свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків; недоторканність особи, житла і листування; права вільного переїзду, знищення паспортів, повної свободи підприємництва і розпорядження своєю власністю; знищення усяких привілеїв класів, верств, походження, статі, релігії і націй; рівноправність всіх мов у школах, судах, у крайових, громадських і державних інституціях; виборність і незалежність суддів; знищення смертної кари та ін. Українська партія соціалістів-революціонерів домагалася «повної рівноправності всіх громадян України без різниці стану, статі, народності і релігії, скасування всіх станових відмінностей і привілеїв; встановлення повної свободи думки, сумління (релігії), усного й друкованого слова (преси), зібрань, товариств, спілок, страйків; установлення без особливого судового розпорядження повної недоторканності особи, помешкань і листування, повного забезпечення національних прав національних меншин; самоуправи і повного самоврядування для громад, міст, повітів і окремих українських земель (провінцій); виборності і замінності всіх державних і місцевих урядників; цілковитого скасування смертної кари, каторги і довічної тюрми» та ін. У програмі Української партії самостійників-соціалістів був спеціальний розділ - «Декларація прав українського народу», в якому теж давався широкий перелік прав і свобод.

Ідея прав і свобод людини знаходить своє відображення в поглядах багатьох українських мислителів. Прикладом може бути Михайло Драгоманов, який в останній чверті XIX ст. розробив конституцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармо­нійних особистостей. У конституційному проекті М. Драгоманова «Вільна спілка» проголошується примат людини, її прав і свобод між державою і суспільством. Спираючись на досягнення міжнародної конституційної думки, а подекуди і анархістські вчення, мислитель досить критично ставиться до унітарних державних структур, республіканського централізму, крайнощів націоналізму, які, на його погляд, призводять до примусу особистості, насильства над людиною, обмеження її прав і свобод. Саме людина для мислителя - основа основ соціального устрою, найвища цінність, гарантами прав якої може бути лише вільна асоціація (громада), а не держава, конфедерація типу швейцарської або федерація за зразком США чи Англії.

Головна ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим - перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де з українців створюється громада «Вільна спілка», її найважливішим завданням є забезпечення політичних свобод, прав людини і громадянина, недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари; недоторканність особистості й помешкання без судової постанови, свобода вибору місця проживання, свобода слова, друку, зборів, товариств і спілок; право на звернення до владних структур, на володіння зброєю, на звернення до суду для захисту своїх інтересів, на опір незаконним діям чиновників; рівність усіх перед законом. Згідно з проектом конституції права людини і громадянина могли бути обмеженими лише під час війни, але й за воєнного становища цивільні особи мали підлягати юрисдикції лише загальних судів. Охорона прав громадян покладалася на мирових суддів, які могли застосовувати для цієї мети військову силу.

Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті, викладеному в травні 1905 р. у статті «Конституційне питання і українство в Росії». Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі інші вживані в Україні мови проголошувалися вільними.

Напередодні Лютневої революції 1917 р. у вітчизняній науці та політичній практиці під впливом соціалістичних ідей дедалі більше уваги приділялося питанню про роль соціально-економічних прав людини. Про значення цих прав у майбутньому суспільстві, ще в 1906 р. писав у своїй праці «Держава правова і соціалістична» відомий український філософ і правознавець Б.О. Кістяківський. Лютнева революція 1917 р. створила сприятливі умови для практичного здійснення багатьох теоретичних положень, що входили у концепцію прав людини в тогочасному розумінні. У документах тимчасового уряду народові обіцялася свобода слова, друку, спілок, віросповідань, право на участь у виборах до вищої представницької установи країни, вибори органів місцевого самоврядування на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування та ін.

Період визвольних змагань 1917-1920 рр. характеризувався пошуком найоптимальніших форм державно-правового розвитку України. Питання надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина знайшло відображення і Універсалах Центральної Ради і в Конституції УНР від 29 квітня 1918 р., де проголошувався широкий їх перелік. У Конституції УНР, наприклад, цим питанням був спеціально присвячений другий розділ, який так і називався - «Права громадян України». У восьмому розділі чітко визначалося, за яких обставин права і свободи можуть бути обмеженими. Більш чи менш категорично зазначені права декларувалися і в документах Гетьманату Павла Скоропадського («Грамота до всього українського народу» (29.04.1918 р.), «Закон про тимчасовий державний устрій України» (29.04.1918 р.), Директорії («Декларація Української Директорії» (14.12.1918 р.), «Універсал Трудового Конгресу України» (28.01.1919 р.), і ЗУНР («Відозва Української Національної Ради» (01.11.1918р.). Більш того, проблема надання (забезпечення прав і свобод людини і громадянина в цей час вийшла за межі політико-правових вимог і стала перетворюватися на реальну справу. Проте у праві мало не кожного режиму, що панував тоді в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали - з узаконенням репресій проти політичних супротивників. Все це зменшувало ефективність тих демократичних перетворень, що відбувалися в країні.
  1   2   3

Схожі:

Розвиток прав людини в Україні iconЛітература у сфері обмеження прав людини
Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. К.: Реферат,...
Розвиток прав людини в Україні iconКафедра теорії та історії держави І права Пр актика Європейського...
Структура Конвенції. Перелік прав І свобод, закріплених Європейською конвенцією та додатковими протоколами
Розвиток прав людини в Україні icon1. Психологія як наука 2 Розвиток психології в Україні. Їїструктура та завдання
Виникнення психіки як результат еволюції матерії. умови виникнення свідомості людини. Сенсорний, перцептивний та інтелектуальний...
Розвиток прав людини в Україні iconТренінг для тренерів та мультиплікаторів з питань освіти в області...
Тренінг для тренерів та мультиплікаторів з питань освіти в області прав людини в україні 5 – 11 листопада
Розвиток прав людини в Україні iconОсобисті І соціальні права за ку
Комісія ООН з прав людини, її роль у формуванні міжнародних стандартів прав людини
Розвиток прав людини в Україні iconПоняття та види прав І свобод людини І громадянина в Україні, їх загальна характеристика

Розвиток прав людини в Україні iconРегламент Виступ на пленарному засіданні до 15 хвилин
Сучасні проблеми державотворення та реалізації прав І свобод людини І громадянина в Україні
Розвиток прав людини в Україні iconРобоча навчальна програма (витяг) для спеціальності 030401 «Правознавство»
Адміністративно-правові (несудові) способи захисту прав І свобод людини в Україні
Розвиток прав людини в Україні icon2. Які законодавчі акти регламентують положення в області охорони праці в Україні?
Україні складається дуже небезпечна ситуація в питаннях охорони праці, життя та здоров’я людини. Велика кількість законів залишається...
Розвиток прав людини в Україні iconПлан лекції Загальна характеристика адміністративної юстиції в Україні....
Конституцією України від­несено забезпечення прав І свобод людини, соціальний, правовий та економічний захист громадян. Саме права...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка