Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів




НазваЄ. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів
Сторінка8/36
Дата конвертації31.10.2013
Розмір5.6 Mb.
ТипДокументы
mir.zavantag.com > Культура > Документы
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   36
^

§2. Публічні виступи як важливий засіб комунікації
з громадськістю


Залежно від знаків, якими оперує людина (акустичними чи графічними), розрізняють мову усну і писемну. В основі публічних виступів, зрозуміло, лежать навички усної мови.

Усна мова – це мова, у якій використовуються акустичні сигнали, що створюються в процесі говоріння та сприймаються в процесі слухання. Усна мова поділяється на два види: внутрішня та зовнішня мова. Внутрішня мова – це мовне оформлення думки без її висловлювання. Тут мовні знання використовуються поза процесами реальної комунікації, цей процес прихований від безпосереднього спостереження. Він відбувається значно швидше, ніж зовнішня мовна комунікація і має різні ступені мовного оформлення. Прийнято виділяти три типи внутрішньої мови:

а) “мова про себе” – зберігає структуру зовнішньої мови, але позбавлена звукового чи графічного оформлення;

б) власне внутрішня мова як засіб мислення, у цьому ви-падку людина користується специфічними одиницями (кодами образів, предметними кодами тощо);

в) внутрішнє програмування, тобто формування і закріплення в специфічних одиницях програми мовного висловлювання, цілого тексту або його частин.

^ Зовнішня мова – це процес мовної діяльності, який включає різні механізми кодування і декодування інформації. Зов-
нішня мова – це те, що ми вимовляємо, слухаємо, пишемо, читаємо.

^ Характерні риси зовнішньої усної мови

Певна імпровізація і мовні особливості (використання простих речень, вживання речень певного типу – спонукальних, запитальних тощо).

^ Спрямованість на співрозмовника, присутнього поряд, який не тільки чує, але й бачить того, хто говорить. Усна мова часто залежить від того, як її сприймають: реакції адресата, його репліки, посмішки тощо можуть вплинути на характер мови.

^ Сприйняття на слух. Щоб її повторити, необхідні спеціальні технічні засоби. Це вимагає такої побудови мови, щоб її сприймали і легко розуміли слухачі.

У
Погані манери та шкідливі звички під час розмовної мови

  • Мурмотіння: краще бути занадто голосним, ніж занадто тихим.

  • Запинання – надмірні паузи, заповнені численними “е-е”. Майже завжди це ознака недостатніх репетицій.

  • Нечітка мова та зниження голосу.

  • Вислови – паразити (“суть у тому”, “і все таке інше”).

  • Слабкий візуальний контакт -- не потрібно дивитися вбік від аудиторії, понад нею.

  • Погані манери – почухування вуха, постукування по стегнах.

сна зовнішня мова представлена двома різновидами: розмовною і кодифікованою.
Ось як характеризує розмовну мову Є.Земська: “^ Розмовна мова обслуговує таку мовну сферу комунікації, для якої характерні: природність (невимушеність) спілкування; неофіційність відносин між тими, хто спілкується; непідготовленість мови; безпосередня участь того, хто говорить, в акті комуніка-
ції; сильна опора на позамовну ситуацію, яка призводить до того, що позамовна ситуація стає складовою частиною комунікації, “вплавляється” в мову; використання невербальних засобів комунікації (жести та міміка); принципова можливість зміни ролей: той, хто говорить, – слухач” [19, 121].

^ Кодифікована мова використовується переважно в офіційних сферах спілкування (засідання, збори, конференції тощо). Найчастіше вона буває завчасно підготовленою і не завжди опирається на розмовну ситуацію (виступ з лекцією, доповіддю, повідомленням тощо).

^

Типологізація усних вербальних комунікацій


Критерії класифікації

Типи комунікацій


^ Умови

спілкування

а) пряме (безпосереднє) спілкування – може здійснюватися з активним і пасивним зворотним зв’язком (виступ на зборах, конференції);

б) опосередковане спілкування (виступ на радіо, на телебаченні).


^ Кількість учасників

а) монолог (промова однієї людини);

б) діалог (мова двох людей, які обмінюються комунікативними ролями);

в) полілог (мова кількох людей, які чергуються комунікативними ролями, наприклад, дискусія).


^ Мета
спілкування


а) інформування (виступ лектора, викладача, прес-секретаря тощо);

б) переконання (виступ агітатора, PR-мена, пропагандиста);

в) розважання (виступ артиста);

г) вітання (виступи на ювілеї чи святі).

^ Характер розмовної ситуації

а) ділова розмова (повідомлення, дискусія);

б) побутове спілкування (розмови з батьками, родичами).


Спеціалістам із ПР особливо важливо оволодіти усною монологічною мовою, оскільки PR-мену доводиться часто виступати перед представниками громадськості та готувати керівників чи інших представників установи чи організації до публічних виступів.

Монолог – це мова людини наодинці з собою або тривала мова однієї особи, у якій вона звертається до слухачів.

^ П
ублічна промова
– це монолог, з яким звертаються до великої аудиторії і який має офіційний або діловий характер.

Монолог людини при зустрічі з двома друзями не буде публічним виступом, а ось монолог прес-секретаря на прес-конференції для журналістів або його промова на телебаченні – це публічний виступ.

Вступ потрібний для встановлення зв’язку між темою, слухачами і тим, хто виступає. Від того, як починається виступ, багато залежить: вдалий початок створює атмосферу чекання, інтересу. Для цього використовують різні засоби: ретроспективний огляд теми, роз’яснення понять, обґрунтування актуальності теми, використання прислів’їв, анекдотів, цитат тощо.

^ Основна частина розкриває суть теми, вона повинна бути логічною, містити в собі достовірні факти, аргументи.

У висновках подаються підсумки виступу. Бажано, щоб він був природним і випливав із змісту промови. Пропонують використовувати такі варіанти висновку:

  • викладати основну думку виступу у вигляді тез;

  • робити підсумкові висновки зі своїх висловлювань;

  • висловлювати своє ставлення до змісту промови;

  • вказувати на невирішені проблеми;

  • апелювати до слухачів (заклик до дій, побажання, застереження);

  • навести “дотепне” висловлювання;

  • посилаючись на регламент, подякувати за увагу і можливість висловити свої думки [19, 122-123].

С
посіб виступу, на думку Х.Кюна – автора книги “Мистецтво політичної промови”, визначає і спосіб підготовки, оскільки зміст промови пов’язаний з її формою, і повинен продумуватися одночасно.

Підготовка передбачає врахування, перш за все, величини та характеру аудиторії, оскільки те, що доречно для великої аудиторії, може виявитися зовсім неприйнятним у невеликій аудиторії, де виникає інтимна атмосфера, що вимагає безпосередно-сті і відвертості. Якщо в масових аудиторіях, вважає вчений, бажано мати текст виступу, то в невеликих – краще від нього відмовитися. Він пише: “Той, хто сліпо підкоряється рукопису, може бути хорошим “читачем”, проте ніколи не буде хорошим оратором. Слухач чекає від оратора не читання завчасно підготовленого тексту, а переконливих роздумів, він пробачить ораторові, якщо той у своїй імпровізації іноді погрішить проти правил граматики”[62, 7].

Усна мова не може повністю замінюватися письмовою мовою. Про різне сприйняття усної та письмової мови досить точно писав І.Андронников у статті “Слово написане та сказане”:

“Якщо хлопець вийде на побачення з коханою і прочитає їй освідчення в коханні з папірця, вона його засміє. Між тим, та ж записка, послана поштою, може її розчулити. Якщо вчитель читає текст свого уроку з книжки, авторитету в цього вчителя немає. Якщо агітатор користується весь час шпаргалкою, наперед відомо – такий нікого не загітує. Якщо людина почне в суді давати свідчення з папірця, цим свідченням ніхто не повірить. Поганим лектором вважається той, хто читає, уткнувшись носом у рукопис. Проте надрукований текст цієї лекції може виявитися цікавим. І стає зрозумілим, що лекція нецікава не тому, що беззмістовна, а тому, що письмова мова замінила на кафедрі живу усну мову.

У чому тут справа? Справа в тому, що написаний текст є посередником між людьми, коли неможливе живе спілкування. У такому випадку текст виступає як представник автора. Але якщо автор присутній і може говорити сам, текст у спілкуванні стає перешкодою” [12, 84-85].

З іншого боку, як правило, не приносить успіху спроба відтворити по пам’яті текст промови. Зазначають, що неефективність такого способу пов’язана з тим, що в промовця стає помітною певна скованість, викликана тим, що процес пригадування гальмує мовну діяльність. На аудиторію переконливо діє тільки безпосередня діяльність мислення, яка залучає слухачів до творчого процесу. Х.Кюн радить: “Той, хто хоче встановити зі слухачами міцний контакт, повинен кожного разу перевіряти свої думки, навіть якщо вони були заздалегідь зафіксовані. Промова повинна мати вигляд не пасивного пригадування уже готових думок, а активного формування ідей, що обговорюються, а це, зрозуміло, можливо лише у випадку імпровізації” [62, 7].

Імпровізація також передбачає наявність тексту, проте оратор до нього не прикований, він йому тільки допомагає не втрачати думки і послідовно її викладати. Коли використовується цей спосіб виступу, то природними є прислів’я, гумор, іронія. Але це дуже небезпечні засоби, їх треба ретельно дозувати. Що стосується цитат і чисел, то треба мати на увазі: перші (особливо довгі цитати) швидко втомлюють слухачів, а другі – створюють лише видимість вирішення проблеми.

Виступаючи публічно, треба пам’ятати, що слухачі – живі люди, яким властива фізична втома, відсутність чи втрата інтересу до предмета виступу та промовця. Аналізуючи цю проблему, науковці дійшли висновку, що рівень уваги аудиторії змінюється протягом 40 хвилин. Спочатку він високий, потім у перші 10 хвилин знижується повільно, потім швидше, доки не досягне найнижчого рівня (приблизно через 30 хв.). Потім знову різко піднімається і в останні 5 хвилин він знову високий.

На основі цього можна зробити кілька висновків:

  • Коротший відрізок часу – 25-30 хвилин – має відповід-
    но більший відсоток уваги.

  • Те, що аудиторії варто запам’ятати, треба говорити на початку або наприкінці виступу.

  • Після перших 10 хвилин і до початку зростання уваги треба застосовувати засоби активізації уваги.




Під час публічного виступу до оратора дуже часто звертаються з запитаннями слухачі. Ця форма зворотного зв’язку має певні складності для промовця. Запитання можуть бути різними.11 Залежно від їх особливостей може бути різна реакція на запитання того, хто виступав.

^ Запитання -- приховане заперечення (чому така висока ціна? чому керівник так рідко зустрічається з персоналом? тощо). У цих умовах Е.Джей радить:


  • не ставати в оборонну позицію,

  • не вступати в суперечку,

  • відкласти запитання на потім

  • сформулювати запитання для себе,

  • згадати про вигідну сторону справи.


Допитливе запитання – прохання навести цифри, факти, джерела інформації, висловити точку зору або оцінити подію чи факт. Вони призначені для перевірки знань промовця та його досвіду. Золоте правило тут – не блефувати і не намагатися приховати своє незнання. Якщо ви не знаєте, пообіцяйте з’ясувати це і повернутися до запитання пізніше.

^ Запитання-демонстрація – запитання, що супроводжується роз’ясненням думки та позиції того, хто ставить запитання. Дуже часто реальним мотивом такого запитання є бажання показати свою поінформованість. Ніщо не зробить цю людину щасливішою, ніж похвала публічна, не бійтеся сказати їй, яка вона розумна. Е.Джей пропонує таку відповідь: “Ви маєте рацію. Я не згадав про це тільки тому, що для більшості людей це занадто складно технічно, але, як ви розумієте, це не зашкодить виступу”.

Запитання-виклик. Такі запитання виникають тоді, коли оратор висловлює певне твердження, що посягає на галузь знань одного із слухачів. Найкраще – миттєво відступити, зберігаючи гідність, повернути йому повні територіальні права в його володіннях і, можливо, запитати в нього поради.

Оборонне запитання – запитання, що є спробою захиститися. Щось із того, що промовець пропонує, може торкатися інтересів когось із слухачів. Радять поставити зустрічне запитання цій людині і примусити її розговоритися.





Залежно від мети спілкування розрізняють: інформаційні, надихаючі, або переконуючі, розважальні та вітальні публічні виступи (монологи).

Інформаційна промова має на меті не лише спонукати до пізнання, але й дати певне уявлення про предмет. Вважають, що вона повинна відповідати таким умовам:

  • у ній не повинно бути нічого дискусійного;

  • вона повинна викликати інтерес;

  • вона повинна задовольняти запити слухачів;

  • повідомлення повинно бути актуальним.

Як відзначають фахівці, інформаційна промова – це завжди продукт планових дій. Досягти її цікавості та зрозумілості можна лише тоді, коли вона побудована з урахуванням інтересів слухачів, на доцільному сполученні елементів нового та старого, конкретна в подробицях і в цілому, якщо вона підтримує почуття поступового руху, використовує конфліктно-драматичні моменти, створює в аудиторії чекання, яке весь час зростає і за-вершується розв’язкою. Підкреслюють, що вступ інформаційної промови треба робити таким, щоб він викликав увагу, поглиблював інтерес, пояснював наміри автора. Головну частину слід розвивати відповідно до певного плану та з урахуванням теми виступу, підкреслити його смисл, прагнучи створити в аудиторії певний настрій.

^ Надихаюча, або переконуюча промова. Цей вид вербальної комунікації іноді називають агітаційним. Він дуже часто використовується працівниками паблік рилейшнз з різною метою: надихнути людей на якісь вчинки, переконати їх у доцільності певної поведінки, закликати до відповідних дій. Такі комунікації також повинні відповідати певним вимогам:

  • містити в собі необхідні фактичні дані;

  • викликати певні реакції;

  • приводити до згоди;

  • повинні примушувати слухача відчувати потребу здійснити те, про що просить оратор;

  • мати емоційний характер.

Агітаційні промови вимагають від промовця більшого натхнення, ніж інші види вербальних комунікацій. Якщо така промова не досягає мети, то це найбільша з усіх невдач оратора. Слухачі повинні відгукнутися на заклик тут же, на місці, і від усієї душі. Їх треба примусити перейнятися довірою до промовця і до того, про що він говорить, довірою безумовною і такою, що йде з доброї волі. Слухачі повинні зрозуміти оратора і про-
йнятися нетерпінням зробити все, чого він від них хоче.


^ Розважальна промова, як зазначають спеціалісти, не має іншої мети, крім розважання, її функція – підтримати інтерес – самоціль. Такий вид комунікації може застосовуватися під час банкетів, дружніх вечірок, під час перерви, для зняття психологічної напруги тощо.

^ Вітальні промови, як правило, недовгі і присвячені подіям або датам у житті людей та організацій. До них належать: ювілеї осіб або організацій, пам’ятні дати та визначні події, відкриття пам’ятників та меморіальних дощок, відкриття виставок, зустрічі делегацій, гостей, вручення нагород, презентації.

^ Вітальна промова вимагає певної емоційності і особливо точного врахування специфіки слухачів, характеру події та обстановки. Справді, вітаючи студентів із закінченням інституту, можна бути емоційним, веселим, використовувати прислів’я, гумор, жарти на адресу окремих осіб і груп. Зовсім іншою по-винна бути промова, присвячена річниці з дня смерті письменника, – емоційна, але з елементами суму, жалю.


Структура

вітальної

промови

  • звернення

  • слова вітання

  • коротка характеристика події

  • успіхи, досягнення

  • побажання


Поряд з монологічною промовою важливе місце в роботі PR-мена займає діалог та полілог.

Діалог – це ритмічний процес, у якому чергуються мова та мовчання. Він здійснюється як спілкування двох суб’єктів, які постійно змінюють свої комунікативні ролі. Якщо один із суб’єктів комунікації відмовляється від своїх реплік, то діалог перетворюється в монолог. Якщо це роблять обидва, то спілкування припиняється.

Спеціалісти вважають, що співвідношення мови та мовчання – стійка характеристика кожної людини. Це положення було підтверджено в першій половині ХХ століття американським антропологом Е.Чапплом. Цей учений здійснив експеримент, у якому брали участь 154 продавці великого універмагу. З кожним із них близько години спілкувався один і той самий експериментатор. Він застосовував розроблену Чапплом методику стан-дартного інтерв’ю, завдяки чому всі продавці були поставлені в однакові умови. Коли всі продавці відповідно до рівня їхньої ініціативності в діалозі були поділені на групи (виявилося три такі групи), то в першу групу з великою перевагою мови над мовчанням увійшли всі кращі за економічними показниками продавці. Звідси і був зроблений висновок, що ритм діалогу може впливати на ділові якості працівників тих професій, які пов’язані зі спілкуванням із людьми [19, 131].

Думається, що до цієї групи професій можуть бути віднесені й PR-мени, які спеціалізуються на встановленні безпосередніх контактів з громадськістю. Для них також є важливим використання оптимального режиму діалогу. Крайнощі з будь-якого боку тут явно не бажані.
^

Умови здійснення діалогу


Достатня комунікативна компетентність та розрив у знаннях. Вважають, що відсутність хоча б невеликого розриву в знаннях робить неможливим діалог, оскільки партнери з рівними знаннями можуть обмінюватися лише загальновідомими істинами з предмета діалогу (взимку холодно, літом тепло; кольоровий телевізор дає кольорове зображення). У той же час над-мірна інформація та дуже великий розрив у знаннях можуть бути перешкодами при діалоговому спілкуванні. Спробуйте, наприклад, поспілкуватися зі своїм колегою про предмет, який йому невідомий (фільм, якого він не бачив, книгу, якої він не читав). Зрозуміло, що недостатня комунікативна компетентність одного із суб’єктів діалогового спілкування не дає можливості нормального спілкування.

Звертають увагу, що здійсненню діалогової комунікації може заважати не тільки надмірна інформативність, відсутність розриву в знаннях, але й небажання одного із суб’єктів комунікації вступити в діалог. Коли на привітання колеги: “Привіт, як життя?”, – відповідають: “Привіт, все як завжди” – швидше за все, у того, хто відповідає, немає потреби у спілкуванні. Тому й говорять про іншу умову діалогу – потребу в спілкуванні.

^ Потреба в спілкуванні – може бути пов’язана з існуванням людини – джерела невідомої інформації, а також потребою у такій інформації з боку іншої людини.

^ Спільна пам’ять. Ця умова діалогу пов’язана з тим, що ті, хто спілкується, повинні мати хоча б мінімальний запас відомостей про минуле. Якщо він відсутній, діалог може вийти безглуздим.

^ Хоча б невеликі спільні мовні знання. Діалог не відбудеться, якщо партнери розмовляють різними мовами або один з них використовує професійний жаргон, який іншому невідомий.

^ Семантична зв’язаність. Відсутність спільної теми, використання не пов’язаних словосполучень призводять до безглуздості спілкування. Приклади відсутності семантичної зв’язаності наведені нижче:


Словосполучення

Соціальну роботу найліпше здійснювати з настоєм ромашки”.

Важкі підлітки не переносять нав’язливої опіки та мурашиної кислоти”.

Діалог

^ М.С. – Слід постійно думати про все.

М.М. – Стеля зверху, підлога знизу.

М.С. – Коли я кажу “так”, це всього лише засіб висловлюватися.

М.М. – Кожному своє.


^ Дотримання причинно-наслідкових зв’язків. Спеціалісти вважають, що дотримання цих зв’язків полягає в тому, що причини і наслідки були пов’язані і не були довільними. Розрив цього зв’язку порушує спілкування. Усім відомі фрази, що містять в собі несумісність двох явищ: “На городі бузина, а в Києві дядько”. “Я б за тебе пішла, та в мене корито”.

^

Комунікативні прийоми, що допомагають сприйняттю інформації в діалоговому спілкуванні


  1. Постановка питання про умови, причини виникнення проблем, можливі наслідки та висновки в інтересах стимулювання мислення партнерів.

  2. Дослівне або смислове повторення важливих аспектів матеріалу, що викладається.

  3. Підведення загальних або окремих підсумків під час колективного обговорення відповідних проблем.

  4. Випередження можливих заперечень та їх аргументований аналіз. Оголошення назви теми при її зміні або зміні аспекту її розгляду.

  5. Використання розбивки (по-перше, по-друге тощо) при перерахуванні деяких пов’язаних з проблемою факторів.



^

К
ласифікація діалогів


Залежно від характеру знань партнерів діалогу розрізняють два класи діалогів:

  • інформаційний діалог, який характеризується наявністю до початку діалогу розриву в знаннях партнерів;

  • інтерпретаційний діалог, який характеризується тим, що знання в партнерів приблизно однакові, але отримують різну інтерпретацію.

Залежно від цілей та завдань спілкування розрізняють декілька різновидів діалогової комунікації: побутова розмова, ділова бесіда, співбесіда, інтерв’ю, переговори.

Кожен з цих видів монологу або діалогу, на думку вчених, характеризується особливостями ситуації спілкування та ролей партнерів.

^ Особливості побутової розмови:

а) спонтанність;

б) широке розмаїття тем та мовних засобів;

в) періодичні відхилення від теми, перехід від однієї теми до іншої;

г) відсутність, як правило, цільових установок та

необхідності прийняття рішень;

д) самопрезентація особистості;

є) розмовний стиль мови.

^ Особливості ділової бесіди:

а) ділова бесіда є актом прямої взаємної комунікації в офіційно-діловій сфері;

б) для неї характерний диференційований підхід до предмета обговорення, обумовлений комунікативною метою та особливостями партнерів;

в) швидка реакція на висловлювання партнерів;

г) критична оцінка думок та пропозицій, що висловлюються партнерами;

д) аналіз та оцінка об’єктивних та суб’єктивних факторів проблеми;

е) відчуття власної значущості, підвищення компетентності учасників бесіди;

є) відчуття відповідальності за рішення проблеми, про яку йшлося в бесіді.

Як зазначають фахівці, правильне проведення бесіди може сприяти приросту продуктивності праці до 20%. П.Міцич, югославський спеціаліст у галузі ділової комунікації, пропонує так підвищувати ефективність бесіди:

  • заздалегідь підготувати план бесіди, відпрацювати найважливіші формулювання;

  • застосовувати положення психології про періодичні впливи на співрозмовника, а саме: несприятливі моменти і факти чергувати із сприятливими, на початок і кінець бесіди – позитивні фрази;

  • постійно пам’ятати про рушійні мотиви співрозмовника: його сподівання, переваги, чого він очікує від бесіди, його позиції, бажання самоствердитися, його почуття справедливості, самолюбство;

  • запобігати присутності незацікавлених осіб;

  • ніколи, ні в якій ситуації не бути неввічливим та позбавленим смаку;

  • полегшувати співрозмовнику позитивну відповідь;

  • уникати запитань, на які співрозмовник може відповісти “ні”;

  • давати фундаментальні пояснення своєї позиції в кожному випадку, коли співрозмовник з нею не погоджується;

  • ніколи не ставитися до інших зневажливо;

  • запобігати пустій риториці;

  • відмовитися від шаблонних бесід;

  • запобігати віддаленню від предмета бесіди і попутних відступів;

  • висловлюватися впевнено і в оптимістичній манері [19, 136-137].

Усні вербальні комунікації – це не тільки говоріння, але й слухання (аудирування), пов’язане зі сприйняттям акустичних сигналів та їх смисловою інтерпретацією. Саме тому треба розрізняти: слух як фізіологічну характеристику та слухання як свідому пізнавальну дію. Невипадково у більшості мов існують два різні дієслова, якими позначаються ці дії. У нас це слова слухати та чути. Це означає, що можна слухати, проте не розуміти, про що йдеться. Наявність цих двох аспектів процесу слухання породжує проблему для PR-менів: не тільки як говорити, щоб тебе добре чули, але й як ефективно слухати (так, щоб чути, що говорять представники громадськості!)

Ця проблема важлива й для повсякденного життя (згадайте класичну суперечку матері та дитини: ти мене не слухаєш – зрозуміло, тут мова йде не про фізіологічну якість, вона, без сумніву, реалізована, а про розуміння того, що чуєш). Це важливо і для ділової сфери. Найважливіша інформація може бути втраченою, коли людина слухає, але не чує. Учені виявили суттєву розбіжність між оратором та аудиторією: при сприйнятті на слух людина в середньому досягає лише 25%-го рівня ефективності за 10 хвилин. Вважають, що навіть у неофіційних бесідах слухач засвоює в середньому не більше 60-70% того, що говорить співрозмовник [19, 75]. Це працівник ПР повинен враховувати з двох причин: і для того, щоб його інформація з найменшими втратами дійшла до громадськості, і для того, щоб самому краще розуміти людей, з якими спілкується.

^

Фахівці виділяють чотири варіанти слухачів:


  1. Як підлеглий – людина слухає накази, інструкції, її основна мета – отримання фактів.

  2. Як рівноправний – людина слухає, коли діляться інформацією для того, щоб досягти взаємних рішень, скласти плани співробітництва і вирішити проблему. Вважають, що тут особливо важливо слухати без упередження.

  3. ^ Як керівник – людина слухає, щоб отримати зворотний зв’язок. У такій ролі потрібне доброзичливе слухання, яке буде запрошувати до чесності. “Вам потрібен чесний зворотний зв’язок, щоб виявити потенційні проблеми, оцінити прогрес і сформулювати плани на майбутнє. Вислухайте того, хто говорить, потім поставте запитання, які допоможуть вам скласти повну картину. Слухайте критично те, що говориться, і розумійте те, що залишилося не сказаним”.

  4. ^ Як представник своєї компанії – людина має на меті під час слухання отримати знання, яких інші не хочуть давати прямо: інформацію про ринок, можливості для компанії, громадську думку [23, 139].

Іноді вважають, що якщо людина навчилася говорити, вона одночасно навчається і слухати. Проте це не так. Уміння слухати вимагає значних зусиль. Воно залежить від різних факторів зовнішніх (шуми, акустичні характеристики приміщення тощо) та внутрішніх, пов’язаних з особливостями слухача (фізіологічних факторів статі, віку, освіти, інтелектуальних здібностей).

Ефективне слухання можливе при наявності в людини
декількох важливих властивостей: слухова здібність; уважність; здатність до аналізу; здатність до запам’ятовування.

Вважають, що розвиток навичок слухання ґрунтується на розвитку цих властивостей. Для цього існують певні вправи та методики. PR-мен повинен використовувати їх для тренування та вдосконалення своїх слухових властивостей. Крім того, йому вкрай необхідно оцінювати тих, хто слухає його. У вирішенні цієї задачі може допомогти типологія слухачів, запропонована Т.М.Надєїною:

  1. ^ Ті, хто не слухає. Вони “виключають” оратора і думають про сторонні речі.

  2. Ті, хто слухає наполовину. Вони то уважно слухають, то повністю “відключаються”. Вони розуміють фрагменти мови співрозмовника, проте ідеї цілком не сприймають.

  3. Ті, хто слухає пасивно. Вони без заперечень приймають усе, що говориться. Таке некритичне слухання не дозволяє співвідносити інформацію із власним досвідом.

  4. ^ Ті, хто слухає вдумливо. Тип слухача, якого називають критичним слухачем. Він отримує максимум користі від мови. На думку автора цієї типологізації, навичками раціонального слухання володіють лише слухачі четвертої групи [19, 79].

Ефективне слухання ґрунтується на бажанні чути. “Незважаючи на наші почуття стосовно диктора та його предмета, ми повинні спрямовувати наш розум на реконструкцію цього повідомлення, інакше наша присутність у комунікативній ситуації буде оманою. Хороший слухач постійно шукає цінне в повідомленні. Навіть якщо він вважає виконання поганим, а предмет нерозумним, він повинен старатися зрозуміти й відмовитися від критики недоліків того, хто виступає” [19, 81]. Думаю, що можна погодитися з їхньою думкою, оскільки без бажання чути, без зусиль, спрямованих на утримання уваги, розуміння того, що говориться, жодна людина не буде хорошим слухачем.

Наведене висловлювання містить у собі ще один принцип ефективного слухання – неупереджене ставлення до оратора. Неупередженість до оратора сприяє ефективному слуханню. Думається, мають рацію ті, хто вважає, що ми стаємо нездатними до навчання, коли думаємо, що знаємо остаточну відповідь на будь-яке запитання, і втрачаємо інтерес до промови. Це означає, що, маючи певну упередженість до самого оратора, ідеї, які він висловлює, не бажаючи слухати думки, яка не збігається з нашою, ми можемо втратити інформацію, яка може бути для нас корисною ( нагадаймо собі приказку , яка каже, що одна голова добре, а дві – краще).
У
міння концентруватися та аналізувати почуте – принцип, пов’язаний з умінням підтримувати необхідний рівень уваги та вмінням суміщати процеси слухання та мислення. Оскільки дослідження доводять, що людина думає швидше, ніж говорить, це створює об’єктивні можливості для об’єднання цих двох процесів.

Концентрації уваги під час слухання допомагають деякі прийоми, зокрема конспектування та аналіз почутого, який передбачає виявлення різних особливостей промови, зокрема її цілей, структури, головних проблем, що є предметом розмови, позиції оратора з головних питань тощо. Уміння відділяти го-ловне від другорядного дозволить краще зрозуміти співрозмовника, зосередитися на найбільш цікавих та необхідних складових промови, критично оцінити сказане.

^ Раціональне слухання передбачає дотримання певних правил. Пропонуємо десять правил ефективного слу-
хання, сформульованих науковцями.

  • Налаштуйтеся на тему бесіди, відчуйте внутрішню зацікавленість.

  • Сядьте зручніше, але не розслабляйтесь, оскільки розслабленість негативно діє на мозок, заважає уважно слухати. Правильне положення допоможе зосередитися.

  • Під час бесіди не дивіться на сторонні предмети – це відволікає, нервує співрозмовника. Відзначають, що жінки більше, ніж чоловіки, схильні до зворотного зв’язку, тому, слухаючи жінок, частіше дивіться їм у вічі.

  • Слухайте з інтересом – це допоможе створити атмосферу взаємної симпатії та поваги між вами та співрозмовником.

  • Не перебивайте партнера в розмові, дайте йому можливість висловити свою думку до кінця.

  • Слухаючи, виділяйте головні думки того, хто говорить, і намагайтеся правильно зрозуміти їх.

  • Швидко співвіднесіть отриману інформацію з власною і відразу в думках повертайтеся до основного смислу розмови.

  • Під час пауз у розмові намагайтеся 2-3 рази в думках узагальнити почуте.

  • Протягом бесіди намагайтеся прогнозувати те, що буде сказано далі. Це хороший метод запам’ятовування головних положень бесіди.

  • Не поспішайте з оцінкою результатів бесіди. Вислухайте все повністю, а потім оцінюйте.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   36

Схожі:

Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів iconВ. В. Будко философия науки учебное пособие
Гриф «Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів» надано листом...
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів iconМікроекономіка навчальний посібник Рекомендовано Міністерством освіти...
П. О. Мосіюк, доктор економічних наук, професор На­ціонального аграрного університету
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів iconІ. В. Багрова нормування праці
Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вищих
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів iconН. В. Зборовська Психоаналіз І літературознавство
Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів iconЕлементи лінійної алгебри та аналітичної геометрії
Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вищих технічних навчальних закладів
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів iconБостан Л. М., Бостан С. К. Б 85 Історія держави І права зарубіжних...
Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів iconМвс україни та училищ професійної підготовки працівників міліції,...
Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів iconЕкономічний аналіз навчальний посібник Рекомендовано Міністерством...
Наводяться розв'язання господарських ситуацій І коментарі щодо порядку застосування аналітичної інформації стосовно діяльності підприємств...
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів iconМірошниченко М. І., Мірошниченко В. І. М64 Історія вчень про державу...
Рекомендовано до друку Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник
Є. Тихомирова Зв’язки з громадськістю Рекомендовано Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів вузів iconМетодика викладання у вищій школі рекомендовано Міністерством освіти...
Останнє положення є найбільш актуальною проблемою розви­тку вищої національної освіти. Для неї настав період активних пошуків таких...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
mir.zavantag.com
Головна сторінка